* * *
Справедливість. Відвага. Пожертва.

* * *
Люба земле, я для тебе стану
піснею, яка зорею лине
у натхненне небо України.

* * *
Бог мене зі мною повінчав.

* * *
Якщо я сам собі хазяїн, – ніким, крім Бога, більш не спокушусь.

* * *
Благання
О Боже мій… Яка глибока суть
в Твоїх очах, наповнених Тобою…
Не засинай – я хочу їх відчуть,
пройнятися їх святістю святою…
О… не ховай Свою глибоку суть…

* * *
Я у шлюбі з Духом у собі.

* * *
Боже праведний мій,
тільки Тебе я несу крізь думки́,
вірю у Тебе єдиного…
Сло́ва подай мені, думку – навій,
вируч свідомість з окраїни.

* * *
Не живу ані з ким, крім Тебе – Боже,.. Боже, в ложі святих сподівань.

* * *
Бог підказав мій сенс – я втілив у слова.

* * *
Заносить наді мною меч мойого страху сатана.
А дух мій – меч в руці мойого Бога.
Я – син двобою доброго добра і злого зла,
дитина сутичок в нутрі себе самого.

* * *
Вогонь
Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння…
Я не боюсь стрічати нові дні,
хоч що не день, то вогняна безодня.
Безодня невідомих відкриттів,
непередбачених, непередчутих!
Я вже давно торкнутися хотів
їх праскелетів, згорблено прикутих…
Я коло них збагну своє єство:
мене погасить тільки час всевладний!
Виходить, я – покірливий вогонь?
і безпорадний…

* * *
Сергій – найулюбленіше ім'я і найпокірніше з усіх.

* * *
Ні дня без молитви, ні дня без любові.

* * *
Мій час – не смерть,
мій час – сумління,
невизнана тривога.
Цей тиск на мене – лиш веління
невпізнаного Бога.

* * *
Свою любов навряд чи підійму –
бо дух легкий лише любов’ю Бога.

* * *
Моя любов належить не мені.

* * *
Любов моя – благання моїх рук,
ти – єдиний і вірний мій друг.

* * *
Дай, я буду таким, як хочу,
щоб не всі мене розуміли…
Ти вбачаєш у цьо́му злочин?
Я вбачаю у цьо́му – крила!..

* * *
Прийміть мене таким, яким я є.

* * *
Чому я маю жити так, як ви? Тому ніяк не бути!

* * *
Я бачу райдугу – радію і живу.

* * *
Ні – інертності! Ні – мовчанню! Ні – надуманості!
ТАК – творчості, мистецтву, поезії, пісні,
мові рідній, Україні!

* * *
Здрастуйте, 90-ті роки! Прийміть мене таким, яким я є.
Зробіть з мене, зліпіть з мене Людину.

* * *
Я люблю того, кого знайду –
людину ту, яка мене спіткає,
мій щирий слух і відповідь чекає.

* * *
Коли я виділяю когось одного, я забуваю про всіх інших.
Тепер я люблю всіх.

* * *
Течія́ – ти чи я?

* * *
Я продам білий світ –
і куплю собі крила
у знайомого анґела в Чистий Четвер.
Я відчую політ,
бо мені так кортіло
стартувати з усіх джомолунґм і говерл!

* * *
Мої думки – маленький поводир: веде сліпого, а куди не знає.

* * *
Свій світ я уявляв і насолоджувався ним.

* * *
Люблю парадокси.
На кожному кроці шукаю чогось…
й не знаходжу…
І в цім – парадокс!

* * *
Практично мислити я вмію, але не можу.

* * *
Надіє моя! Я без тебе не я.
Чомусь я довірив тебе тобі.
А ти… захотіла перемогти
усі ті бої, де ти не ти.

Хіба я повинен про це співати?
Це я винуватий!
Обнадійнува́тий…

* * *
Надія – у пустелі біле дерево,
крохмалями пісків присипане.
І поки вітер я,
його гілля – моє гілля – цвістиме.

* * *
Я ж тільки о́браз, на який обра́зи
безликі люди виливали в піст.

* * *
Не боюся потонути... Я так давно живу на глибині.

* * *
У теплих вологих долонях я – зерня, я – проросту.

* * *
Я тільки барва в сполуці «Любов».

* * *
Поки світ стоїть на палях,
вбитих безпосередньо в космос,
я прикутий до нього і знаю,
що без нього мені тоскно.

* * *
Спитаю Еру Водолія:
«Я Лев, чи Водолев, чи хто?
Куди пливу на спині змія
в космічнім швидкісним авто?..»

* * *
Старим себе відчув у 26 довкіл дітей, які стріляли й матюкались.

* * *
Зупинивши погляд і ходу,
я нічого з неба не чекаю.
Я іду туди, куди іду,
і гукаю.

* * *
Горішні мрії, сховані світи,
в моїй красі земній горять, як ватра.

* * *
Не вмію я мрії ронити до ніг.

* * *
Я наздогнав заримований вітер.

* * *
Я тебе обожнюю! Цілую твій рай, вдихаю твоє пекло.
Ти – світ невгамовний, щаслива музика,
шикарна вічність і мудра дурість!
Ти – повітря моєї поезії! Отак я малюю вірші.
Отак я малюю тебе. Барви від Бога.

* * *
Я – не російський поет.
Я – поет український,
у мене дуже південна мова.

* * *
Мої діти ви – мої вірші.
Є схожі й різні,
є правдиві й брехня.
Є і нема.

* * *
Я – не поет, а час…
Я – сила сили,
те слово вгадане,
яке читаєш ти.
Давно колись,
мене вже всі любили,
але не подолали суєти.

* * *
Вірш випаде снігом на тижні –
від Тебе, о Боже Всевишній!

* * *
З кожним віршем лягаю на ноти.

* * *
Моєю аурою диригують Ваші грози.

* * *
Леткі уривки древніх повістей
про незбагненну розкіш і злиденність
моїх життів, життів моїх ідей
зліпили цю доречність і щоденність.

* * *
Фінал.
Я більш не напишу.
Боюся, що збрешу.
Набридло тільки правду
вже давно...
А знов нова доба
мене покличе…

* * *
У цьому житті я пізнаю любов: свою, чужу, різну – єдину, множинну.

* * *
З дитинства знаю я любов, і не страшні її окови.

* * *
З любов’ю – в одній небесній запряжці.

* * *
Ой, ще багато треба кави пити,
щоб дописати та й договорити.

* * *
Одне мені своє – можливість говорить,
а значить, відчувать.

* * *
Енергію мою спіймав був світ,
а що за ним – негайно озоветься.

* * *
Мені потрібна тиша. Я люблю самотність. Я люблю, коли важко.
Коли залишаєшся сам на сам з собою, високо злітаєш…
А хтось відкриває двері, і ти падаєш додолу, як підстрілений птах…

* * *
Що взяв на дні – наверх віддам.

* * *
Розповсюджене кожне моє слово може вас не назвати, а… не його ви.

* * *
За багато своїх слів і років я щастям упиваюсь.
Я тішуся вином провини.

* * *
Я півслова написав на воді, а півслова написав на піску.

* * *
А зрозуміє мене той, хто зрозуміє.

* * *
Ти цей архів… читаєш.
Дякую… Але бійся – моєї любові.

* * *
Я вірю у крила свого листоноші.

* * *
І муза знов сторінки гортає,
кодує все, що збагнув до сьогодні.
І, як в дитинстві, я знов літаю
і бачу все, що мені завгодно.

* * *
Я шию білими нитками.
Ти шиєш білими нитками.
Час шиє білими нитками.

* * *
Комусь – усе життя, мені – всього́ година.

* * *
Небеса, словеса, країни – я за ніч одну розкроїв.

* * *
Жаль, що сьогодні в останній день,
а завтра в останній час
хтось, не почувши моїх пісень,
осудить за мене вас.

* * *
Хто сказав, що мені любов не моя подарована?
Хто сказав, що доля мені не моя подарована?
Хто сказав, що іду не туди?!

* * *
Я з серцем своїм не домовлюсь ніяк.
Не знаю, де покласти своє серце.

* * *
Не тримай мене в колючих рукавицях.
Я ж птиця!

* * *
Життя – це закодований псалтир.
Що зміг порозуміти, те і маю.

* * *
Аншлаг думок – у голові.

* * *
Тільки до за́сідок я не піду.
Стану, як є, у людей на виду.
Згину – то згину, якщо так годиться!
Хай, хто ховається, – той і боїться!

* * *
Я стою перед вибором.
Як важко стояти мені перед вибором.
Я питаю людей, що вибрали –
ви вибрали чи вибороли?

* * *
Чи такий я, як ти?
Чи такий ти, як той,
хто наважився йти?

* * *
Я загубив літа.

* * *
Я нещасний, тому що крадій.
Я все, що міг, украв у цього життя.

* * *
Я в цьому житті як горщик із ручкою всередину.

* * *
По почестях – віддам, по праву – відберу.

* * *
Дякуючи мені, я вас врятую.

* * *
У мене Нікого є!

* * *
До щоденника: І подарую я Тебе Нікому.

* * *
Як багато мені мало.

* * *
Ти – моя остання надія.
Я довірив тобі останнє.
Я кохання тобі довірив.

* * *
Любов позичила мені багато сил,
так що усе твоє обожнювати буду.

* * *
Моя любов – одна – на кілометр,
де я збираю всю критичну масу.

* * *
Небо починається з очей моєї коханої.

* * *
Помщуся тобі любов'ю, не помилую.

* * *
Розмалюю тебе світлом своєї любові.

* * *
Я закидаю тебе віршами, як листям.

* * *
Нехай любов моя не та́ вже, бо більша за любов.

* * *
Я не прошу прощення за любов.

* * *
Лікую виключно любов’ю.

* * *
Не знаю, хто друг, але прощаю усім.

* * *
Прощаю всіх на 1000 років наперед.

* * *
І все прощав, законне й незаконне.
І німб чіпляв на вбожество останнє.

* * *
І згадую катів як дорогих людей.

* * *
Ти мене зневажав не по праву,
але й не втік від розправи.

* * *
Не все почую в цьому світі я,
не все побачу,
але ж усе пробачу.

* * *
Я вірю в те, яким ти будеш потім.

* * *
Я руці твоїй – друг, я до ніг твоїх – крок.

* * *
Дякую, що ми є!

* * *
Із долею своєю я не зневірююся у житті.

* * *
(Щодня) Із табули раси в масу проблем,
у стреси, а не ідилію кроком прямую.

* * *
Однакові «минуле» і «майбутнє» на тереза́х моїх, які я зву – «мета».

* * *
Тепер я добираю сили йти
у безмеж, у тривогу і за браму,
обрамленого барикадами Абрама
бажаючи знайти.

Він має вчену ступінь Бога.
Я маю трохи меншу і тому
моя душа – його мала небога, –
лягає полежати у труну.

* * *
…З прокляттям житиму не так,
як буйні вої чи монахи прісні,
а рівно навпаки, як був юнак:
не з піснею в бою, а з боєм – в пісні.

* * *
Я – теплопалкий, а у залишку – достаток.

* * *
Колись я дивився на себе знизу – вгору, а зараз?
Споглядаю зверху – вниз. Чіпаю себе язиком так гарно,
що все пір’я облітає; наводжу мости довіри
із самим собою на рівні простого обивателя.

* * *
Моє життя – шалене.

* * *
Спокій не мені відомий і корисний.

* * *
Я все одно життя любити буду,
якщо це тіло, а не купа гною!
Я полечу з цілунками крізь вічність,
до тих галактик, що вплотились щойно,
і мовою думок з’явлю колишність,
і стверджу правду часу недостойну.

* * *
На таємних задвірках раю
щастя по краплині я збираю.

* * *
Іду крізь дощ, а ноти падають навколо.

* * *
Моє щастя таке велике, що б'ється у скронях.

* * *
Долі, що бореться за нас,
присвячую увесь свій час.

* * *
Гіркі сльози без крапель серед розп'яттів
до долі повертають мене.

* * *
Доля моя, тобі я вдячний знов –
тій долі, що попереджує любов.

* * *
Мене багато, мене вже цілі ріки,
що скресли в ріках, а воскресли в ликах.

* * *
Пасу під кетягами звізд
свій вітерець приборканий,
припряжений до рукавів за хвіст
алмазними запонками…

* * *
Мені віку (тільки підніміть повіки) –
від ями сну до Богочоловіка.
У мені живуть змія та змій мистецтва,
півколобка і п'ять п'ядей безумства.

* * *
Я винен кожній травинці,
кожній піщинці,
голці в копиці.

* * *
О мій любимий день, до завтрашнього дня я все зміню, все переоціню.

* * *
Сонцем повні мої вітражі.

* * *
На перехресті багатьох життів мій рай чарівної музики поезії.

* * *
Я тут* чергую, слізьми умиваючись.
–––––––––––––––––
* на Землі

* * *
Усе допив до дна і дістав до холоду.

* * *
Себе рятую від самого себе.

* * *
Щоразу інших я рятую, себе залишивши на потім.

* * *
Знаєш, де всі гріхи я збираю докупи?
На вокзалі, в холодному кріслі, і плачу.

* * *
І поки хліба шмат простий
для мене коровай,
я не цуратимуся чо́рної роботи.

* * *
Можна я прийду в цей світ не зараз, а пізніше?

* * *
Оце моє таке життя.
Мої продовження у дітях.
Цвіт яблуневого злиття
в обіймах цих, немов на вітях.

Любистком пахне тихий одр.
На кораблі з рожевих весен,
де гомонів живий народ,
приплив я човником без весел.

Час кинув якір у глибінь
останніх роздумів про суще.
Але чи зникне голубі́нь,
якщо життя я попрошу́ ще?

О, ти! моє таке життя!
слізьми закінчуйся чи сміхом,
а все одно – без тебе я
залишусь жити ві́ршем тихим.

* * *
Я, мов зерня́, загублене життям.
Хтозна́, який мій плід…

* * *
Мої думки – така маленька річ у безконечності нічного зорекраю.

* * *
І на краю розбитого життя я прокляну лише свої пороги.

* * *
Як душа прагне волі, а серце – любові,
мозок – думки, а тіло – нових відчуттів,
так крізь темряву болю, крізь двері дубові,
я ступлю – і злечу в світло вічних життів.

* * *
Живу, як Бог, по смерті земної.

* * *
Згори мені наказано літати, переміщать любов повсюди.

* * *
Любові я серце віддаю і кров.

* * *
Я – вас, майбутніх, вартовий.
Цілую ваші чисті ризи
чорнилом цих постертих пер.

* * *
Знаю, любі, ви у мене є!
Кожен з вас – талановитий птах.
Кожен з вас – це сонечко моє –
у душі, молитвах і думках.

* * *
Вірші народжуються незалежно від мене.
Усе, що надумане – відпадає.
Усе своє – має розвиток.
Я маю своє особливе бачення певних процесів
усередині і зовні. Усе інше – форми вираження.

* * *
Я чую вас, кому потрібні вірші,
летючі фрази й дози антитез.

* * *
Народження
Ці вірші написалися не мною?
Не знаю. Може, й справді, це є так.
Бо, може, й я далеко неземною
посіяний був матір’ю, як мак.

* * *
Не мої вірші – і геть від мене
під тини і стовпи.
Я зможу постояти за себе
і за свої світи.

* * *
І живу на небі, і ходити трудно,
де жінки літають у хустках трикутних.
Їм складаю вірші, коротші і ширші,
про птахів, що люблять більше і не гірше.

* * *
Правду більш не позичаю, а говорю – на всі легені.

* * *
Важко тримати чужі таємниці.
У мене їх стільки, як тлі на малині.
Поволі отак заповзаю в провидці.
Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.

* * *
Я – глина,
ідеальний матеріал
для виправлення помилок минулих.

* * *
Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь.
Невже от саме я піду шукати, де кінець твоїх задумок?
Але ж, окрім мене одного, є ще десятки інших, є сотні кращих, тисячі таких; окрім мене одного, є ще мільйони років, мільярди слів і безліки вітрів. Їх я враховую так само, як тебе; беру до відома і йду обабіч. Але коли вже збочувати час, оскільки ти є путь, – тебе лишаю; так само, як лишити можу все, що самостійним є зайти далеко. Хай ґрадусів на 40 повернувши вбік звідтіль, де розстеляєшся ти, нібито путь, я опинюся осеред роздолля, піду красою світу, незважаючи на жоден орієнтир; а там, де тільки-но окреслюватиметься дорога, пускатиму сльозу чи слину за тим минулим дивним часом, коли переді мною розстелялися і говорили загадками про майбутнє.
(Майбутнє – це табу на всі загадки. Майбутнє заборонено ворушити словом чи напівсловом і тривожити передчасно. Воно має бути.)
Якщо казатиму, що в мене є своя путь, це означає, що вона може перехрещуватися з іншими. Це добре, коли інші не розстеляються перед тобою – і ти можеш не спокуситися, і не піти не своєю продекларованою дорогою. А якщо ти сам коли-небудь розстелишся перед кимось і запросиш іти твоїм невідомим шляхом, але вже оголошеним? що тоді? Так і буде. Це має бути виняток. Це має бути випадок.
Лише любов є випадковим винятком, є винятковим випадком у дорозі. Лише завдячуючи їй, ти можеш перейти на іншу путь... для себе і для неї безболісно.
Але, оскільки я є всього-на-всього твоїм об’єктом і всього-на-всього твоєї любові – не стелися переді мною, бо буде болісно.
І тіш себе, що і мене так само хтось не любить, як я тебе.
Це надто довгий коментар до того, проти чого. Воно́ має бути.

* * *
Я знав любов – я долею розпещений.

* * *
О любий ранку мій, кому належу, так це в тобі пробудженим думкам.

* * *
Дивитися, вдивлятися, дивуватися.
Мабуть, ця «трійця» мені найбільш імпонує.

* * *
Я, часточкою будучи лише,
зривав, як міг, з людей тяжкі кліше.

* * *
Із поглядів моїх – чужий світогляд.

* * *
Якщо я на себе беру багато, так:
лише те, що не зміг не брати.

* * *
Сам себе я навіяв, сам і світом затяв.

* * *
Я відвідав храм свого життя,
натхнення і любові…
Здається, й після себе я
піду у світ.., але на іншій мові…

* * *
Усім, кого люблю, я винен знов.
Моя вина – на всіх одна любов.

* * *
Я перемріюю любов.

* * *
З воскреслих кольорів, із музики, зі слова
я вибудував рай, не втілюючись більш.
Душею ввився ввись, бо небеса – основа.
Вони – малюнок мій, мелодія і вірш.

* * *
Я поет без задач про поетів.

* * *
Зберу насінини, всі ночі і днини,
лузатиму їх, ідучи по стежині,
і кожного ранку саджатиму зерня,
щоб квіткою – сонце й малюнком – майстерня.

* * *
Велике склалося з малесеньких шматочків.
Великий скарб – з дрібне́ньких недоробок.
Які довершив я, малий,
які, амбітний я, лиш складував помалу
і наполегливістю сталою своєю
оформив у любов до слова і людей.

* * *
Обираючи людям служити,
за думкою – в слово – крізь дію – пишу
про те, що, магайбі, любити і жити,
якщо й не мені, то принаймні віршу́.

* * *
У серці шукай мене, але не суди.

* * *
Дякую за те, що вислухав все, і вибач,
що так довго тебе я стомлював віршами.

* * *
Од себе – спасибі, а людям – мага́йбі.
Бо перше й останнє вирішує Бог.

* * *
Я все віддав для вас.
Нема чого втрачати.
Я можу все віддати.

* * *
Для вас рукою я б навів ще силу слів,
але ця сила силенна надто горемна.

* * *
Усім тобі завдячую, Любове!

https://mala.storinka.org/сергій-губерначук-особисто-про-особисте-роздуми-цитати-вірші-вислови.html
https://dlib.kiev.ua/items/show/829
http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/ukr0000023497