Ми згадуємо часто Роксолану,
Княгиню Ольгу, Анну, що була
Із Києва відома Ярославна
У королевах Франції. Змогла
По собі Гальшка також слід зоставить.
Жінки відомі, варті гарних слів,
Яких недарма в Україні славлять.
Але сьогодні я б сказать хотів
Хоч кілька слів іще про українку,
Про яку мало згадують у нас.
Та то була достойна вельми жінка –
Олена Глинська. В той далекий час…
Хоча, мабуть, так само, як і нині,
Гарненька жінка з розумом завжди
Проб’ється вгору в будь-якій країні.
А їй до рота пальця не клади.
Бо ж батько був мамаєвим потомком,
А мати – воєводськая донька
Із Сербії. З’єднались два потоки,
Щоби вона родилась отака.
Ще зовсім юна мусила з батьками
Втікати у Московію. В Литві
Оголосили їх бунтівниками.
Ще й добре, що зосталися живі.
В Московії теж не пасли останніх –
І землі, і посади дав Василь,
Бо ж Глинські й тут були доволі знані,
Отримали усе то без зусиль.
Їй, що в литовських виросла устоях,
Доволі дико було у Москві,
Де жінка – як невільниця в покоях,
А всі в країні, які є живі –
Холопи князя. Милує й карає
Той і князів удільних, і бояр.
Ніхто, крім князя, наче й прав не має,
Від нього ждуть лиш милостей чи кар.
Вона на те здивовано дивилась
Та намагалась звикнути. Однак,
В душі того нічого не хотілось,
В Литву хотілось. Але сталось так,
Що в храмі князь Василь її помітив.
Був на той час уже не молодий
Та з жінкою не мали вони діток,
Тож монастир за те дістався їй.
Тепер шукав для себе наречену
І, раптом – диво – молоде дівча –
На очі йому втрапила Олена
І він піддався силі її чар.
І як було такої не помітить
Поміж московських ті́листих мотрон?
На неї глянеш – наче, сонце світить.
Щоб не скінчився той чарівний сон,
Велів сватів до Глинських засилати.
Хоч тридцять літ і розділяло їх
Та хто ж не хоче жити у палатах
Жоною князя. І веселий сміх
Знов у Кремлі частіше став лунати.
Князь став мінятись прямо на очах.
Став європейські звичаї приймати
І,навіть, стригти бороду почав,
Що для Москви було доволі дико,
На те сердито зиркали попи.
Але дари Василь давав великі
На храми і, мов все то окропив.
Василь просив наступників для трону,
Отож на храми грошей не жалів.
І поряд з ним його жона законна –
Олена, яку дуже він любив.
Бог дав їм діток – першого – Івана,
Через два роки – Юрія. Однак,
Хто ж думав, що за рік вдовою стане?
Але в житті все склалося отак.
Василь десь верхи вирушив в дорогу,
Натерши ногу, заразив він кров.
Ще перед смертю, правда, слава Богу,
Назвав свого наступника на трон –
Івана, хоч йому лише три роки.
Але ж опікуни і є на те,
Що правитимуть у Москві до строку,
Поки Іван до князя доросте.
А заодно й за нею приглядали.
Та прогляділи, бо вона сама,
Вже скоро над всіма над ними стала.
Спочатку Василів брат піднімав
Був голову, що то все не по праву,
Що він на троні тому мав сидіть.
Вона змогла тихенько всіх направить
Аби його в темницю посадить.
Та ж сама доля й Шуйського спіткала,
Який неправду між бояр пускав
Супроти князя. А вона шукала,
Хто б їй з впливових в оборонцях став.
Бо ж жінка не московської удачі
І виховання для бояр була,
Як для бика червоний колір, наче.
Сама б вона супроти не змогла.
Був такий князь тоді Іван Овчина -
Так Оболєнський-Тєлєпньов прозвась.
Відома між військовими людина,
А їй такий і треба був якраз.
Не знаю, як…Та ж молода, красива,
Ще й мати князя. Хто би не піддавсь?
Не знаю, чи вона була щаслива
Та впевнений, що був щасливий князь.
Коли ж Михало Глинський – дядько рідний
(А він найперший між опікунів),
Сказав їй, що вестися має гідно,
Свій «праведний» на неї вилив гнів,
Бо ж бачив в тім загрозу особисту,
Своєму впливу між бояр, князів.
А от не треба було йому лізти
З погрозами. За те в темницю сів,
Де і помер. Опікуни зчепились,
Хто з них найстарший буде при дворі.
Поки вони поміж собою бились,
Взялась Олена «чистить» нагорі.
Слідом за дядьком до темниці сіли
І Бєльський, й Воротинский, Трубєцкой –
Всі вихідці з Литви, які хотіли
Своєю управляти тут рукой.
А Семен Бєльський з Ляцьким ,ті рвонули
Назад в Литву, грозились звідтіля.
Кричали, щоб їм землі повернули,
Бо ж то спадкова їх була земля.
Отим князь Сигізмунд і скористався,
Став вимагати повернуть весь край,
Що по війні колись Москві дістався,
Інакше на війну нову чекай.
Та ще і об’єднався з кримським ханом.
Там від лівонців спокою нема,
Де силою беруть, а де обманом,
А це Москву в напруженні трима.
Москва сама, звичайно, винувата,
Бо ж лізла скрізь, хапала все підряд.
Та все ж вузли ті треба розв’язати,
Навести у державі трохи лад.
А як навести, як князі й бояри
На неї вовком дивляться весь час.
Їм треба, щоб порядки були «старі» -
«Такі, які в Москві були й до нас».
А вона прагне ту Москву змінити,
Щоб трохи дикість втишити її,
Щоби могли, як у Європі жити.
Та кожен хай займається своїм,
А не шукає – що б в кого забрати…
Та перше – треба миру досягти.
І князь Овчина став війська збирати
Та проти Сигізмунда їх вести.
Вона його, напевно, надихнула,
Бо так успішно воював тоді,
Що і Литва до миру повернула,
Не стала відбирати городі́в.
І з шведами домовилися вдало,
Що будуть вільно з ними торгувать.
З Казанню, правда ще ворогували
Та кримський хан грозився нападать.
Та на кордонах поки що спокійно,
Щоб легше було ворога зустріть,
Фортеці зводить повеліла сильні,
Де гарнізони мали би сидіть
Та на татар,орду їх пантрувати,
Не допустити, щоб далеко йшли.
Сама ж змогла людей собі зібрати,
Які би їй в роботі помогли.
Таких, щоби жили не «стариною»,
Дивилися на захід – не на схід.
Щоби держава не жила війною.
Її саму он піднімати слід.
Вже стала й «государинею» зватись,
Як співправитель сина, вже при ній
І чолобитні стали всі читатись,
Бо ж рішення приймати їй самій.
В Москві розбудувала Китай-місто,
Стіну звела навколо цегляну.
Не для краси лиш однієї, звісно,
Передчувала не одну війну.
Росла Москва, росли нові фортеці,
Щоби кордони міцно захистить.
Сини ростуть, Іван, дивись, візьметься,
На троні скоро буде вже сидіть,
Як князь. А поки їй ще працювати,
Якось докупи землі всі звести.
Москва багато встигла нахапати,
Нема кому порядку навести.
Щоб землі всі докупи поєднати –
То провела реформу грошову:
Монету срібну стала карбувати -
«Копєйку» - на державу всю одну.
Бо ж досі гроші всі підряд бували –
З Європи, східні, спробуй розбери,
Які по чому. А своїх не мали.
Отож «копєйка» із тії пори
Єдиною монетою зробилась
По всіх московських землях і краях.
Вона для сина наперед трудилась,
Бо ж то дитя, кровиночка своя.
Ще скільки планів, мабуть, в неї було…
Та обірвалось в тридцять літ життя.
Князі й бояри «кривди» не забули,
Підсунули отруйне їй пиття.
Казали – Шуйські, бо ж вони одразу
Князів маленьких в оборот взяли.
А Іван виріс – не забув «образи»
І більшість з них під ніж тоді пішли.
Її ж хутенько в той день й поховали,
Коли померла. В монастир звезли.
Князя Овчину із Кремля прогнали
І «по старому» знову зажили.