Олександр Грушенко о шостій ранку вийшов на двір вмитися холодною водою з умивальника, що красувався на плоті, як нова копійка, бо ніяк не міг прийти до тями після жахливого сну. Йому снився душман, який цілився в нього з автомата, а мати кинулася прикривати собою. Благала не вбивати сина.

Прохолода освіжила обличчя молодого, привабливого, чорнявого парубка. Сашко усміхнувся до неба і світу. Афганістан, хоча і залишив рубці на серці та тілі, але весна засліплювала волошкові очі білоцвітом квітучих дерев. У саду гуділи оси та бджоли, цвірінькали птахи, в городчику мило длубалися курчата, яких пильнувала ряба квочка, і на душі затишно влягалася пухнастою кішкою благодать.

Зиркнувши на годинник, схаменувся і повернувся до хати нашвидкуруч поснідати яєшнею з жирними шкварками, що приготувала дбайлива мати.

Присівши на дерев'яний стілець, почав ковтати, майже не розжовуючи, страву з гарячої пательні.

— Та не давися ти так, сину, встигнеш на свою роботу. Добряче поснідай, а то, бач який худющий — шкіра та кості, їж хліб з маслом, щоб хоч трохи поправитися, — переймалася Марія, підливаючи сину узвару у велику червону чашку з білими горохами.

— Все, мамко, побіг... досить... і так уже запізнююся.

— Як завше, можна подумати, що твоя робота втече кудись далеко? — додала навздогін, ревно перехрестивши.

Марія переживала, бо син нещодавно влаштувався працювати на інкубаторну станцію водієм. Любив екстремальну їзду, звик на бронетранспортері гасати по пустельним барханам.

Цього разу Сашко теж завзято, зі знанням справи, сів за кермо ГАЗ-53, буда якого майже по вінця була забита коробками з галасливо-жовтими курчатами. Обережно рушив вперед.

— Ну що, з Богом, — усміхнувся на всі білосніжні зуби експедитору Павлу, що сидів поряд і затято смалив їдку «Приму».

— З Богом!

Мотор загудів, зігрівся і хлопці попрямували по розбитій важким транспортом дорозі. Потім виїхали на такий самий, місцями латаний, шлях.

— Як ти гадаєш, Сашко, чи вдасться нам сьогодні хоч половину продати з того, що веземо?

— Не знаю, сподіваюся на те, якщо погода не підведе, ось бачиш — хмуриться… Хоч би дощ пронесло, бо з базару люди повтікають, а до Мар'янівки ще кілометрів десять, не менше, — кивнув у сторону небосхилу, додавши газу, щоб швидше дістатися до сусіднього села.

— Ти ж знаєш, що ми з Лесею подали заяву до РАКСу. Через місяць весілля, а грошей — катма. Премії не бачити, як власних вух, якщо не виконаємо плану.

— Та розумію, мені теж не завадило б прибарахлитися. З Афгану прийшов, а штани і сорочки всі куці, нема що вдягти.

За анекдотами та розмовами хлопці й не помітили, як приїхали в Мар'янівку. На базарі в неділю зібралося чимало люду.

За дерев'яними довжезними столами, під брезентовими піддашками розташувалися продавці усякої всячини. Овочі, фрукти, м'ясо, гриби, свіжу зелень, рибу, солодощі, мед, горіхи, речі, інструменти і ще багато чого продавали, торгуючись за кожну копійчину. Місцеві мешканці поважно ходили поміж рядів з сумками, торбинами і пильно придивлялися до викладеного на рундуках товару.

Чого там тільки не було! Великі пузаті діжки з квашеними яблуками, а менші — з оселедцями, загородили майже увесь прохід. Вусатий чоловік так галасливо продавав мед, що позліталися оси зі всієї царини. Поряд з великими качанами капусти крутилася огрядна жінка, вибираючи найкраще з того, що лежало на прилавку.

На розлогім пеньку обробляли свинячу тушку.

— Скільки Вам відрубати? — запитував наступного з черги кремезний м'ясник.

— Купіть дійну козу, не проходьте повз, — горланив сивий дід, що стояв неподалік. — Що ти Зосьці в рот заглядаєш, це ж тобі не кобила?!
Придбайте... Подивіться... Попробуйте... Помацайте... А Вам не потрібні голки з нитками? Ну, хоча б вила купіть, в господі згодяться! — лунало зі всіх боків.

Кози бекали, корови, прив'язані до возів, — мекали, коні іржали, а люди спілкувалися між собою, торгувалися, жартували, сперечалися, щось доводячи одне одному, переносили важке з місця на місце, вантажили в Жигулі, Москвичі, Запорожці придбані поклажі. Пахло травнем, свіжим хлібом, пряними спеціями, одночасно перегноєм, копченою рибою, перегаром і ще казна-чим. Недарма це базар з його особливим колоритним устроєм, який майже не змінювався з тієї пори, коли ще люди коням хвости крутили і в постолах ходили.

Сашко ледь знайшов місце, щоб припаркувати автомобіль. Коли відчинили задні двері ГАЗу, то збіглися покупці.

— По чім курчата? — цікавилися селяни.

— Двадцять п'ять копійок за штуку, — відповідав Павло. — Ось написано, — вказував на коробку, в якій пищав пухнастий вилупок.

— Тю, там далі по двадцять дві повно, от якби Ви рябеньких привезли, то була б інша справа, миттєво усіх би розібрали.

— Рябеньких немає, а білі нічим не гірші, і набагато дешевші, — доводив Павло.

— Не впарюй нам хлопче непотріб, ми самі знаємо, які кращі. Все ж таки в селі не вчора народилися, знаємо, що по чім. Породисті швидко набирають вагу і витриваліші за простих.

— Поїхали звідси, бачу справи не буде. Майже нічого за годину не продали. Рябеньких їм подавай, і все тут! — дратувався Грушенко.

— І куди ж ми поїдемо, друже?

— В Чуднів, там і людей більше і базар кращий.

— Те саме і там влаштують, породистих курчат попросять!

— Будуть їм такі, які захочуть! — хитро посміхався у молодечі вуса водій.

— Не розумію, що у тебе на думці?

— Збираймося, і то мерщій, щоб встигнути в аптеку, бо курчата повиздихають.

— Ти, що, Сашко, з глузду з'їхав, хіба в аптеці ми зможемо продати курчат? Чи ти маєш на увазі — купити їм ліки, щоб лапи не відкинули?

— От телепню! Там ми зможемо купити марганцівки, щоб пофарбувати в інший колір.

— Гарна ідея, друже, так би і зразу сказав, а то водиш мене манівцями і крутиш мною, як циган сонцем.

Через пів години хлопці придбали в аптеці марганцевого калію. Розвели водою і поприскали з розсіювача всіх курчат.

На базарі у Чуднові справи пішли на лад. Не встигли викласти пофарбованих курчат, яких від справжніх майже не можливо було відрізнити, як вишукалася велика черга. Правда, у однієї жінки все ж таки виникла підозра. Плюнувши на пальці, вона почала ретельно терти пір'ячко дивної ціпки, але природна фарба не лишила жодного сліду на долоні, тож через кілька годин розпродали усіх до одного по тридцять чотири копійки.

Люди були задоволені, що придбали якісну птицю, а шахраї раділи, що позбулися товару.

Хлопці поверталися додому в гарному гуморі, жарти не вмовкали. Перерахували гроші, і виторг набагато перевищував те, що потрібно здати у касу підприємства.

Край дороги квітнули вишневі сади, хати, ніби писанки, чекали Великодня, акуратні паркани веселково миготіли, а галявини лісу синіми острівцями ніжних квітів милували очі. Порожня машина мчала на великій швидкості. Та раптово небокрай розчахнула яскрава блискавка, і з неба уперіщила шалена злива, вмить затуманилось лобове скло автомобіля. Гриміло так, що здригалася земля.

— Ого, як лупануло і темно, моторошно стало, як в погребі… Може, зупинимося, чуєш, Грушенко?

Але Сашко ще дужче натискав на педаль, щоб швидше добратися додому.

— Мабуть, небо на нас гнівається за те, що стільки люду обдурили. Оговтаються, птиця побіліє і нас проклянуть, ти ж знаєш тих баб, всі вони конотопські відьми.

— Сашко, хто б казав, ти ж сам усе те вигадав, чи не так? Та не мчи, як скажений, бо зараз злетимо, як літак в повітря! — нервував Павло.

— Усе за ради тебе, друже! Що вже там балакати! Опісля бою кулаками не махають! Сиди і щиро молися, щоб Господь нас простив!

— Давай зупинемося, — істерично благав Павло, запалюючи сигарету за сигаретою тремтячими руками.

— Що — зливи злякався? Не будемо зупинятися, бо раптом дерево впаде на дорогу, то тоді взагалі кукуватимемо в лісі. Закрий пельку й молися дужче, щоб гроза швидше скінчилася, а я і не таке бачив у Кабулі і Кандагарі!

І дійсно, божевільний буревій тріпав чуприни дерев з такою силою, ніби хотів вирвати із корінням все, що буяло. Навкруги гуділо, свистіло, стріляло, стогнало. Стихія розходилася не на жарт. Проїжджаючи села, бачили, як з дахів зривало черепицю, в повітрі кружляло сміття.

На крутому повороті мокрий рудий пес перебігав дорогу. Щоб його не розчавити, Сашко різко загальмував, і машина перекинулася обабіч дороги в канаву.

— Ти цілий, Пашо? — застогнав Сашко, намацавши велику шишку на лобі.

— Здається, так! Але ніс таки зламав, бо кров юшить, болить страшенно.

— Знаєш, друже, залиш всі хабарні гроші на весілля, бо зізнаємося про курчат — посадять, а я собі на штани ще чесною працею зароблю... Слава Богу, що залишилися живими... відбулися легким переляком. Видно, сьогодні мамка таки добре молилася...

02.08.2023р.