Як Косинського в Черкасах в пастку заманили,
Підлі слуги Вишневецького гетьмана убили,
Сподіваючись, напевно козацтво зламати
Та примусити безславно на Січ відступати.
Але тим козацтво славне злякати не просто,
Лиш розгнівалися дуже, зажадали помсти.
Довелось тоді вже старості добряче злякатись,
Бо ж від гніву козацького спробуй-но сховатись.
Обіцяв їм Вишневецький різного багато,
Зокрема, що скарги в Київ можуть подавати.
За смерть гетьмана вину він на слуг покладає,
А з козацтвом домовлятись за стола сідає.
Обіцяв їм Вишневецький все, чого хотілось
Та забувся, ледь ворота в місто зачинились.
Тож відправили козаки своїх депутатів
До Києва, в воєводи правди пошукати.
Стрів Острозький депутатів зовсім не ласкаво,
Обіцяв, що на козацтво він знайде управу.
Велів добре канчуками гостей пригостити,
Щоб не сміли жалітися у Київ ходити.
Обходили канчуками слуги їхні спини,
Що й помер один небога із тої гостини.
Другий, хоч живий лишився, але ледве ходить.
Та іще й майно козацьке забрав воєвода.
Як дізналося козацтво про таку новину
То розсердилося дуже на таку гостину.
«Коли виборних Острозький отак зустрічає,
Що робитиме, як кошем усі завітаєм?»
Та запрошення у Київ не стали чекати:
«У нас є чим воєводу самим пригощати!»
Тож зібралися хутенько, узяли гармати,
Щоби було веселіше усім гостювати.
Тоді якраз шляхта в Київ «на рочки» зібралась,
Веселилась, між собою радісно віталась.
Як почули, що у гості ідуть козаченьки,
Розлетілись по маєтках по своїх хутенько.
Не схотіли із козацтвом вони справу мати.
«Краще будемо удома селян валувати!»
Не схотіли пити пива, що пан воєвода
Наварив із козаками без їхньої згоди.
Воєвода і міщани в замку заховались,
Дуже сили козацької тоді налякались.
Сидять вони за стінами, що робить – не знають.
А козаки вже із Либеді коней напувають.
Послав тоді воєвода до них делегатів,
Аби ті їх від походу взялись відмовляти.
Поїхали в делегатах біскуп Верещинський
Та знайомий запорожцям вже Кирик Ружинський.
Стали вони над Либіддю козаків вмовляти
Не йти військом, а послати іще депутатів.
Посміялись козаченьки тільки що над ними.
«Буде з цими теє ж саме, що було із тими!
Нема дурних, аби вірить слову воєводи,
Хай приймає усе військо в гості до господи!»
Обложили увесь замок, ставляють гармати,
Щоби ядрами скоріше стіни проламати.
Вже зібралися до штурму, аж тут з Січі вістка –
Налетіли враз татари і не знати й звідки.
Товариства, що лишилось, було надто мало,
Проте орді, як водиться, гарну відсіч дали.
Не пустили б орду, може козаки до Січі,
Але харчу було мало, годуватись нічим.
Отож сіли на байдаки в найтемнішу пору
Та й хутенько подалися по Дніпру угору.
Отримавши таку вістку, козаки зібрались.
Що б робили: замок брали чи на Січ вертались?
Один мудрий запорожець товариству й мовить:
«От послухайте шановні таке моє слово.
Чи ж ми маємо резони на Січ повертати,
Коли там уже немає чого рятувати?
Тож давайте ми завершим у Києві справи.
Треба ж тому воєводі трохи розум вправить.
А, як справи тут закінчим, будемо рушати,
Зможем з пана воєводи грошиків зідрати.
Вони ж там сидять, не знають, що чиниться в світі.
Не дамо ж їм, любі браття, нас пересидіти!»
Гуде схвально товариство, а в панів на стінах
Від схвального того крику аж дрижать коліна.
Просять пана воєводу із вогнем не гратись,
А іти і з козаками гарно домовлятись.
Хоч пундичивсь воєвода, діватися ніде.
Але, звісно, до козацтва сам же він не піде.
Послав слуг, щоб розпитали козацьку старшину,
Які виставить умови. Щоб все чин по чину.
Козаки ж свої умови вже приготували,
Про права і привілеї вони трактували.
Щоб покій і перемир’я з козаками стало,
Щоби вільно в Україну з Січі приїжджали.
Ну, й дванадцять тисяч злотих за кривди просили.
Не було у воєводи відмовити сили.
Підписали ту угоду, грошики узяли,
Сіли у свої байдаки та й на Січ погнали.
Звісно , ляхи ту угоду викинуть, одначе,
Гроші є, тож знов постане Січ – мати козача.