Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

«Досягти небес – це щось прекрасне і піднесене, але й на милій землі життя непорівнянно прекрасне! Тому залиште нас бути людьми».
Вольфґанґ-Амадей Моцарт



Вступ
Родина Моцарта – чиє ім’я його сучасники зазвичай писали найрізноманітнішим чином – походить з Ауґсбурґа. Достеменно відомим, найдавнішим пращуром Моцарта був муляр Давид Моцарт, який народився 1620 року і переїхав з Пферзее до Ауґсбурґа. 25 січня 1643 року узяв шлюб із Марією Наґелер із Лехгаузена. Третім і останнім сином від цього шлюбу був Франц (1649–1694), прадід композитора, який одружився 30 січня 1678 року з Анною Геррер з Оберпюрхгайнера. Їхній старший син Йоганн-Ґеорґ Моцарт (народився 4 травня 1679 року, помер 19 лютого 1736-го) був палітурником за професією. Його другою дружиною була Анна-Марія Зульцер. Вони мали восьмеро дітей (шість синів і дві доньки); найстаршим був Ґеорґ-Леопольд Моцарт, перший музикант у родині, батько великого композитора.



1719
14 листопада в Ауґсбурґу народився батько композитора Йоганн-Ґеорґ-Леопольд Моцарт.

1720
25 грудня. У Гюттенштайні, поблизу Санкт-Ґільґена, народилася мати Моцарта Анна-Марія Пертль.

1743
4 жовтня. Леопольда Моцарта призначено придворним музикантом у Зальцбурґу.

1747
21 листопада. Леопольд Моцарт узяв шлюб з Анною-Марією Пертль. У церковній книзі в Зальцбурґу є запис: «21 листопада 1747 року в соборній церкві міський капелан Леопольд Йолі, у присутності свідків Себастьяна Зяйсера, регента хору соборної церкви, і Франца Шпекнера, придворного камердинера і танцмейстера, поєднав шлюбом придворного музиканта Леопольда Моцарта, законного сина Ґеорґа Моцарта, палітурника з Ауґсбурґа, та Анни-Марії Зульцер, з Марією-Анною Пертль, законною донькою притулкового комісара в Гільденштайні Ніколауса Пертля та Еви-Розіни Альтман». (Назва «Гільденштайн» – очевидна помилка, правильно – «Гюттенштайн», поблизу Санкт-Ґільґена.)

1751
30 червня. У Зальцбурґу народилася Марія-Анна-Вальбурґа-Іґнація Моцарт, прозвана Наннерль. Сестра Моцарта була четвертою дитиною в родині. Стала чудовою піаністкою і брала участь у перших концертних поїздках брата (Відень, Париж, Англія, Нідерланди).
Її листування з батьком і братом має величезне значення для вивчення життя Моцарта.
Наннерль досягла вельми похилого віку і померла, вже зовсім сліпа, 29 листопада 1829 року в Зальцбурґу.

1756
27 січня. У Зальцбурґу народився Вольфґанґ-Амадей Моцарт, сьома й остання дитина в родині.
28 січня. Хрещення Моцарта.
«На підставі метричної книги соборної парафії в Зальцбурґу за 1756 рік, цей запис потверджує, що 28 січня 1756 року о 10-й годині ранку був хрещений за католицьким звичаєм Йоганнес-Крізостомус-Вольфґанґус-Теофілус, який народився 27 січня о 8-й годині вечора, законний син придворного музиканта пана Леопольда Моцарта і його дружини Марії-Анни Пертль. Обряд хрещення провів пан міський капелан Леопольд Лампрехт у присутності пана Йоганна-Теофілуса Перґмайра, члена міської ради й комерсанта». (Відповідно до виписки з метричної книги за 16 грудня 1841 року.)

1761
1 вересня. Перший виступ Моцарта в Зальцбурґу в ролі Залії у п’єсі «Жиґмонд, король Угорщини».

1762
4 березня. Цим числом позначено перший датований твір маленького Вольфґанґа, який його батько записав до нотного зошита Наннерль.
18 вересня. Леопольд Моцарт їде зі своїми дітьми до Відня.
13 жовтня. Дітей було представлено віденському двору. Вони мали великий успіх, отримали багато подарунків від цісарського подружжя, зокрема парадні вбрання, у яких з них було написано портрети. Природно, що вони також одержали численні запрошення від вельможних родин.
11 грудня. Від’їзд із Відня. Прибуття до Пожоні (Братислави). Наприкінці жовтня 1762 року Моцарт захворів на скарлатину. Після одужання він, на запрошення угорських вельмож, їде в супроводі батька і сестри до Братислави. Одначе відкриті публічні виступи там не відбулися.
24 грудня. О 8-й годині ранку вони виїхали з Пожоні та о 8-й годині вечора вже були в австрійській столиці.

1763
5 січня. На початку січня Леопольд Моцарт укупі зі своїми дітьми повертається до Зальцбурґа.
9 червня. Батько з дітьми вирушає в нову поїздку.
12 червня. Прибуття до Мюнхена. «Зупинилися у Штерцера». (Так записано в дорожньому щоденнику Леопольда Моцарта.)
13 червня. Прибуття до Німфенбурґа.
14–15 червня. Маленький Вольфґанґ виступає перед баварським курфюрстом Максиміліаном ІІ: «Там хлопчик також грав скрипковий концерт і навіть імпровізував». (Із записів його сестри.)
28 червня. Відбувся перший концерт в Ауґсбурґу, за яким пішли ще два. У цьому місті Л. Моцарт із дітьми залишався до 6 липня.
19 липня. «Європейська газета» («Salzburger Europäische Zeitung») опублікувала таке повідомлення:
«Позавчора вранці зальцбурдзький [3] придворний віцекапельмейстер Леопольд Моцарт зі своїми двома дивовижними дітьми в’їхав до Штутґарта, аби продовжити свою поїздку через найзначніші двори Німеччини до Франкфурта і далі до Англії.
Він приніс найвищу насолоду мешканцям свого рідного міста, давши їм змогу бути свідками абсолютно виняткового обдарування, яким Господь Бог так щедро винагородив цих двох діток, над вихованням котрих пан капельмейстер, як достеменний батько, працював з невтомною старанністю. Він зміг представити музичному світові дівчинку 11-ти років і, що здається неймовірним, хлопчика семи років, диво і нашого часу, і минулих літ у грі на клавесині. Усі знавці музики визнали: те, що писав раніше про цих дітей їхній друг з Відня і що було опубліковано в тутешніх (ауґсбурдзьких) газетах, як це не є неймовірно, виявилося не лише справедливим, але й перевершило всі очікування».
18 серпня. Концерт у Франкфурті-на-Майні, на якому був присутній Ґете. Згодом він розповідав про це Екерманові 1830 року, понад 50 років потому: «Я бачив його семирічним малюком, коли він, проїжджаючи, давав концерт. Сам я мав тоді років чотирнадцять і ясно пам’ятаю чоловічка в перуці й зі шпагою».
18 листопада. Прибуття до Парижа. Потому вони відвідали Кельн, Кобленц, Аахен і Брюссель.
24 грудня. Прибуття до Версаля.


1764
1 січня. У день Нового року діти виступили перед французьким королівським двором.
10 березня і 9 квітня. «Два публічні концерти в театральній залі Фелікс».
10 квітня. Від’їзд із Парижа до Лондона.
22 квітня. Прибуття до Лондона.
27 квітня. Концерт при дворі англійського короля.
«Милості, яку вчинили нам обидві високі персони, описати неможливо, – пише Леопольд Моцарт, – їхня дружня прихильність змусили нас забути, що це були король і королева Англії».
19 травня. Моцартів знову запрошено до королівського двору для концерту.
5 червня. Перший публічний концерт у Лондоні. Батько Моцарта «був наляканий, одержавши 100 гіней за три години».
29 червня. Другий публічний концерт у Лондоні, з доброчинною метою.
5 серпня. Уся родина їде в Челсі, де мешкає сім тижнів. Причиною перебування в Челсі було захворювання Моцартового батька на серйозне запалення горла.
25 жовтня. Нове запрошення до двору.

1765
18 січня. Цього дня Моцарт присвятив королеві Англії шість сонат для клавіру і скрипки або флейти (К. 10–15[4]), написані ще восени 1764 року.
21 лютого. Публічний концерт.
13 травня. Публічний концерт.
24 липня. Родина Моцартів залишає Лондон.
6 серпня. У «Європейській газеті», яка виходить у Зальцбурґу, опубліковано нотатку: «Справді чарівливо було слухати, як чотирнадцятирічна сестра маленького віртуоза напрочуд вільно грає на клавесині найскладніші сонати, а її брат, імпровізуючи, акомпанує їй на іншому клавесині. Обоє творять дива».
11 вересня. Приїзд до Гааґи через Лілль, Ґент і Антверпен.
30 вересня. Перший концерт у Гаадзі.
Афіші оголошували, що Вольфґанґ виконуватиме виключно увертюри (симфонії) власного авторства і що любителів музики запрошують на їхній розсуд обирати певні музичні речі, які він одразу гратиме з аркуша.

1766
29 січня. Перший концерт в Амстердамі.
26 лютого. Другий концерт в Амстердамі, який пройшов з не меншим успіхом, аніж перший.
8 березня. Для участі у святкуваннях з нагоди повноліття принца Оранського родина Моцарта знову їде в Гааґу. Вольфґанґ написав для принцеси Вайльбурдзької шість сонат для клавіру і скрипки (К. 26–31), багато арій, а також кілька творів, які сам автор назвав «Дрібничками».
Для урочистостей юнак написав щось на подобу оркестрової фантазії, яку назвав «Музичною нісенітницею» (К. 32), у ній також обробив пісню «Вільгельм ван Нассау», нідерландський національний гімн [5].
Прибуття до Парижа через Утрехт і Мехелен.
9 липня. Повернення з Парижа до Зальцбурґа через Діжон, Ліон, Женеву, Лозанну, Берн і Цюрих.
19 вересня. Прибуття до Цюриха.
3 жовтня. Від’їзд із Цюриха.
8 листопада. Прибуття до Мюнхена, а наприкінці листопада – до Зальцбурґа.

1767
12 березня. Виконання в Зальцбурґу ораторії на три частини «Обов’язок першої заповіді».
13 травня. Вистава в Зальцбурґу опери Моцарта «Аполлон і Гіацинт» [6], на латинський текст, яку він написав до свята закінчення навчального року в університеті.
11 вересня. Уся родина Моцарта їде до Відня, де, одначе, їй не дуже поталанило. У місті лютувала віспа, яка, не пощадивши двору, загрожувала також здоров’ю музикантів-гастролерів.
Зрештою вся родина мусила тікати до Ольмюца (Оломоуца), де й діти захворіли на віспу. Лежали в будинку декана тамтешнього собору, у якому їм було забезпечено добрий догляд і лікарську допомогу.
31 жовтня. За повідомленням батька Моцарта, «…30-та і 31-ша кірки цілковито відпали».

1768
10 січня. Моцарти знову перебувають у Відні. Але й цього разу щастя їх не супроводжувало. Щоправда, їх прийняла цісариця, але до концертів не дійшло, оскільки по смерті свого чоловіка вона не відвідувала ні опери, ні театру, а також відмовилася од музичних розваг при своєму дворі; само собою зрозуміло, що шляхта наслідувала приклад двору. Головне завдання візиту до Відня полягало в тому, аби показати юного Моцарта як оперного композитора. Хоча він дістає замовлення написати оперу, її постановка не відбулася, бо впливова театральна італійська кліка відтягувала постановку так довго, що Леопольд Моцарт забрав партитуру назад. Природно, що після всіх цих подій Моцартів батько не дуже добре відгукувався про віденський музичний світ, а про віденську публіку не мав гарної думки.
Він пише: «Віденці загалом не прихильні до серйозних і розсудливих речей. Трохи або взагалі нічого в них не тямлять і, окрім усіляких дурниць – танців, чортів, привидів, чарів, Гансвурстів [7] і відьом, – нічого іншого дивитися не бажають. Це відоме явище, яке теж потверджує їхній театр. Сановитий пан з орденською стрічкою через плече реготатиме до кольок і битиме в долоні, почувши непристойний вислів або жарт Гансвурста. І він же, навпаки, під час серйозної сцени зі зворушливим, прегарним змістом і найрозумнішими словами так голосно балакатиме зі своєю панею, що порядні люди ані слова не зрозуміють у тому, що відбувається на сцені».
7 грудня. Одним із нечисленних результатів перебування у Відні був отриманий дозвіл Моцартові диригувати урочистою месою, яку він написав з нагоди відкриття церкви при сирітському будинку. Партитуру цієї меси втрачено.

1769
5 січня. Повернення з Відня до Зальцбурґа. Постановку опери «Удавана простачка» у Відні не вдалося здійснити, зате пізньої осені в будинку відомого магнетизера Месмера було показано музичну виставу «Бастьєн і Бастьєнна» [8].
1 травня. Прем’єра опери «Удавана простачка» [9] в Зальцбурґу. Леопольд Моцарт зумів домогтися дозволу архієпископа поставити оперу на святі з нагоди його народин.
12 грудня. Від’їзд із Зальцбурґа. Початок першої поїздки Італією.

1770
10 січня. Прибуття до Мантуї, через Інсбрук, Роверето і Верону.
16 січня. Великий концерт у Мантуї. Моцарт бере на себе головну оруду концертом, програма якого складалася з 14-ти номерів. Він грає, імпровізує та виконує власні твори з великим успіхом.
23 січня. Прибуття до Мілана.
15 березня. У Лоді Моцарт написав – о сьомій годині вечора, як сам він зазначив, – перші три частини свого першого струнного квартету соль мажор (K. 80, 73 f). (Четверту частину було написано у Відні.)
26 березня. Концерт у Болоньї.
30 березня. Прибуття у Флоренцію.
11 квітня. Прибуття до Рима опівдні в середу перед Великоднем. Відразу по приїзді він поспішає в Сікстинську капелу, де виконували славетне «Miserere» Аллеґрі. Як відомо, цей твір дозволяли виконувати єдино в Римі й тільки в Сікстинській капелі.
Після виконання маленький Моцарт прийшов додому і записав по пам’яті всю партитуру, не зробивши жодної, навіть найменшої, помилки.
8 травня. Від’їзд до Неаполя.
18–19 червня. Сходження на Везувій. Відвідини Помпеї та Геркуланума.
25 червня. Повернення з Неаполя до Рима.
8 липня. Папа Римський надає Моцартові звання кавалера ордена Золотої шпори. Цієї нагороди до нього було сподоблено Ґлюка. Про це батько Моцарта пише своїй дружині: «Можеш уявити, як я сміявся, коли до нього зверталися “синьйоре кавалере”».
21 липня. Батько і син приїжджають у Болонью, де мешкають три місяці у графа Паллавіччіні.
9 жовтня. Вольфґанґа приймають у члени Болонської музичної академії. Аби стати членом академії, належало виконати випробувальну роботу, до якої допускали тільки осіб, які досягли двадцяти років. У той час Моцарт мав лише чотирнадцять, з чого видно, наскільки велике було значення шани, яку йому вчинили.
Моцарт-батько так описує прийом сина до академії: «Він (Вольфґанґ) мав 9 жовтня о 4-й годині дня прибути до академічної зали. Президент академії та два цензори (усі старі капельмейстери) у присутності всіх членів академії дали йому антифон з антифонарія, який він мусив перекласти на чотири голоси, сидячи в бічній кімнаті, двері якої, по тому як педель [10] провів його туди, було зачинено. Після закінчення роботи її перевірили обидва цензори, усі капельмейстери й композитори, потім розпочалося голосування білими й чорними кулями. А оскільки всі кулі виявилися білими, то його викликали й при його появі всі присутні почали гучно оплескувати та бажати йому щастя після того, як спершу президент академії від імені всіх присутніх привітав Вольфґанґа з прийняттям у члени академії. Він подякував, і на цьому все скінчилося.
У цей час мене було замкнено в іншій частині зали, у бібліотеці академії. Усі дивувалися тому, як швидко він упорався зі своїм завданням, позаяк декотрі марудилися з одним антифоном із трьох рядків по три години.
N. B. Але ти повинна знати, що це було нелегке завдання, оскільки цей вид творів виключає цілу низку речей і прийомів, про що йому було повідомлено заздалегідь.
Він виконав усю роботу трохи більше, ніж за пів години».
18 жовтня. Знову в Мілані. Ще в пору свого першого перебування тут Моцарт отримав замовлення написати оперу. Нині він повернувся до Мілана, аби за тогочасними звичаями на місці закінчити оперу за допомогою співаків, які мали брати участь у виставі, але через їхнє запізнє прибуття до Мілана неабияк ускладнили завдання молодому композиторові.
8 грудня. Моцарт-батько повідомляє: «Уважаю, – в цьому випадку, як і раніше, в мені говорить не батькове упередження, – що він (Вольфґанґ) написав оперу добре і з великою майстерністю».
26 грудня. Прем’єра опери «Мітрідат» [11] у Мілані. Вона мала великий успіх, після чого йшла на сцені ще двадцять разів при переповненій залі. Трьома першими виставами диригував сам Моцарт, граючи на першому клавесині.

1771
4 лютого. Від’їзд із Мілана до Венеції через Брешію, Верону, Віченцу і Падую.
11 лютого. На світанку Моцарт приїжджає до Венеції.
5 березня. Концерт Моцарта. (З листа його батька за 6 березня: «Учора була гарна музична академія [12]».)
12 березня. Від’їзд. Після короткої зупинки в Падуї батько і син залишають Італію.
28 березня. Прибуття до Зальцбурґа.
Перша італійська мандрівка була в усіх вимірах вельми успішна. Певне, найважливішим стало те, що Моцарт отримав замовлення написати нову оперу. Для потвердження його успіху можна навести два повідомлення того часу з Італії. Англієць Чарлз Берні пише («Музичні подорожі Європою», т. І): «Не можу приховати від моїх читачів – любителів музики того, що в цих музикантів я зустрів пана Моцарта і його сина, цього маленького німця [13], чий ранній і надприродний талант зачудував нас кілька років тому в Лондоні, коли він заледве вийшов з дитячого віку. Від моменту прибуття до Італії як у Римі, так і в Неаполі його оточував постійний захват». Оперний композитор Гассе пише: «Юний Моцарт – безумовно, достеменне диво для свого віку; справді його безмежно люблю. Його батько, наскільки розумію, вічно всіма і всім незадоволений; тут, між іншим, теж на це скаржаться. Він занадто обожнює свого сина і таким чином робить усе, що тільки можливо, аби його зіпсувати, але маю настільки високу думку про здоровий глузд юнака, що, сподіваюся, він не зіпсується, попри батькові вихваляння, і стане сумлінною людиною».
Тут належить відзначити, що Гассе, який був не лише видатним музикантом, але й визначною людиною, ще у Відні буцімто сказав: «Цей хлопчик затьмарить усіх нас».
13 серпня. Початок другої поїздки Італією. Приводом для поїздки стало почесне замовлення цісариці Марії-Терезії скомпонувати театралізовану серенаду [14] з нагоди прийдешнього шлюбу ерцгерцога Фердинанда з принцесою Моденською Марією-Річчардою-Беатріче. Урочистості мали розпочатися 15 жовтня.
21 серпня. Прибуття до Мілана.
17 жовтня в Мілані відбулася прем’єра серенади «Асканіо в Альбі» [15].
5 грудня. Від’їзд із Мілана.
16 грудня. Прибуття до Зальцбурґа. Смерть зальцбурдзького архієпископа Сигізмунда.

1772
14 березня. Архієпископом зальцбурдзьким призначено Єроніма, графа Коллоредо. Єронім був справжній деспот, який за всіх обставин умів наполягти на своїй позиції. Але було б неправильно, якби історіографія зробила остаточний висновок лише на підставі висловлювань обох Моцартів, батька і сина, оскільки, не говорячи про свою, певно, не необґрунтовану особисту антипатію, вони поділяли те почуття неприязні, яке мали до свого нового пана всі зальцбурдзці.
Принаймні є фактом, що Єронім волів передусім італійську музику та італійських музикантів.
29 квітня. Цього дня відбулася урочиста церемонія присяги на вірність новопризначеному архієпископові. З цієї нагоди Моцарт написав театралізовану серенаду «Сон Сципіона» [16]. Постановка відбулася, очевидно, лише на початку травня.
9 серпня. Моцарта призначено придворним концертмейстером. У князівському декреті сказано:

ДЕКРЕТ
князівській скарбниці

Відповідно до наймилостивішого розпорядження Його Верховної Милості за 9-те число смиренному клопотальникові Вольфґанґу-Амадею Моцартові, князівському концертмейстеру, визначено річну платню в обсязі 150 гульденів; при цьому, на підставі Нашої вказівки, князівська скарбниця зобов’язана виплачувати цю суму щомісяця рівними частками й потверджувати виплату розписками.
Декрет ухвалено на засіданні палати 21 серпня 1772 р.

24 жовтня. Моцарт вирушає у третю поїздку Італією.
4 листопада. Прибуття до Мілана.
26 грудня. Прем’єра опери «Лючіо Сілла» (К. 135) [17]. Цю оперу повторено понад двадцять разів.
Ім’я лібретиста Джованні Де Ґамерри ще раз побачимо, у зв’язку з творами Моцарта, як автора першого вдалого (італійського) перекладу «Чарівної флейти».

1773
13 березня. Прибуття до Зальцбурґа.
18 липня. Моцарт і його батько їдуть у Відень, де Леопольд Моцарт хоче влаштувати свого сина на службу. Але всі старання виявилися даремними, й, отже, нічого не досягнувши, наприкінці вересня Моцарти знову мусили повернутися до Зальцбурґа.

1774
6 грудня. Моцарт зі своїм батьком їде до Мюнхена, звідки отримав замовлення на оперу для карнавалу 1775 року.
30 грудня. Уперше в житті Моцарта натрапляємо на тему кохання; він пише своїй сестрі з Мюнхена: «…Перекажи фройляйн Мізерль мій найліпший привіт; хай вона не сумнівається в моєму коханні; її образ у чарівному негліже завжди стоїть перед моїми очима; тут я бачив багато гарних дівчат, але такої красуні не знайшов». Одначе не знаємо, кого мав на увазі Моцарт під іменем «фройляйн Мізерль».

1775
13 січня. У Мюнхені відбулася прем’єра опери «Удавана садівниця» [18], яка мала великий успіх. Моцарт пише своїй матері про «повний по вінця театр», про «страшний шум з оплесками й криками “viva, maestro!” після кожної арії».
Шубарт пише в «Німецькій хроніці» («Teutsche Chronik»): «…Я чув “оперу-буф”, яку написав чарівний геній Моцарт. Вона зветься “Удавана садівниця”. Полум’я генія спалахує то там, то тут, але це ще не тихий спокійний вогонь вівтаря, який здіймається в небо клубами фіміаму. Якщо Моцарт – не оранжерейна рослина, він стане одним із найбільших композиторів, які будь-коли жили на землі».
18 січня. Леопольд Моцарт пише своїй дружині: «Можеш уявити, у якій скруті опинилася його князівська милість перед родиною курфюрста і всією шляхтою, коли він мусив вислуховувати численні похвали й приймати урочисті віншування, з якими вони зверталися до нього. Він був настільки збентежений, що на все відповідав лише кивком голови й знизуванням плечей. Ми ще не говорили з ним, оскільки він був надто зайнятий вельможами, які йому лестили.
Опери-буф Вольфґанґа архієпископ не слухатиме».
14 квітня. Моцарт компонує перший концерт для скрипки сі-бемоль мажор (K. 207).
Цілком можливо, що Моцарт написав цей концерт самому собі; те, що він добре грав на скрипці, видно з листів його батька, у яких той пише: «Ти сам не знаєш, як добре володієш скрипкою; якщо тільки граєш натхненно і з душею, то граєш так, неначе ти перший скрипаль Європи». І далі: «Щоразу, коли повертаюся додому, мене охоплює легка меланхолія, але потім, коли наближаюся до нашої домівки, завше думаю, як добре було б почути твою гру на скрипці».
23 квітня. Постановка опери «Король-пастух» [19], яка відбулася з нагоди перебування в гостях у єпископа зальцбурдзького ерцгерцога Максиміліана.
24 квітня. Музичний вечір у архієпископа на другий день після постановки святкової опери. Один із наближених ерцгерцога так пише про це: «…Після закінчення музичного вечора виступив славетний молодий Моцарт і грав різноманітні імпровізації на клавірі з виключним мистецтвом і такою ж приємністю».

1776
Лютий. Написано концерт для трьох клавірів (К. 242). Очевидно, самому Моцартові цей твір, написаний для графині Лодрон та її двох доньок, приніс велику радість, бо він повідомляє, що зумів організувати виконання концерту в Ауґсбурґу (22.10.1777) і в Мангаймі (12.03.1778).
22 липня. Відбувся шлюб доньки бургомістра Зальцбурґа Елізабет Гафнер із зальцбурдзцем Ф.-К. Шпетом. Для святкового вечора (21 липня) Моцарт написав свою так звану Гафнер-серенаду ре мажор (K. 250, 248b).

1777
28 серпня. На клопотанні про відставку обох Моцартів архієпископ власноруч написав: «До придворної палати на предмет того, що, за Євангелієм, батькові й сину дозволяється прямувати в інші місця на пошуки власного щастя».
Одначе звільнення батька потім було скасовано іншим, пізнішим, розпорядженням.
23 вересня. Моцарт їде зі своєю матір’ю до Мюнхена. Метою їхньої подорожі був Париж.
26 вересня. Моцарт пише батькові: «Я постійно в чудовому настрої. Відтоді як поїхав геть од усіх отих чвар, моє серце легке, мов пір’їнка. Я вже навіть поповнішав». Під чварами Вольфґанґ розуміє зальцбурдзькі стосунки, про які доволі часто згадує і в розмовах, і в листах.
11 жовтня. Від’їзд із Мюнхена до Ауґсбурґа. В Ауґсбурґу мешкали його родичі, у яких він познайомився зі своєю кузиною Марією-Анною-Теклою, на прізвисько Безле («Сестричка»). Між молодими людьми зав’язалися веселі, дружні взаємини, які знайшли дальший розвиток у листах. Наводимо тут вірш, який Моцарт, котрий пізніше також любив компонувати вірші, написав Безле:

«ОДА НІЖНОСТІ»

«Твій ніжний образ, сестричко,
Постійно витає перед моїми очима.
Але його затьмарюють сльози,
Що це – не ти сама.
Бачу його, коли увечері
Сутеніє; коли сяє місяць
Мені з висоти; бачу і плачу,
Що це – не ти сама.
Квітами тієї долини,
Які я хотів нарвати для неї,
Гілками мирта,
З яких хотів сплести вінок для неї,
Заклинаю тебе, видіння:
Повстань і перетворися,
Знову перетворися, видіння,
І стань самою сестричкою.

Шляхтич фон Заушванц.»

(Майже незмінна переробка оди Клопштока «Едоні», опублікованої 1773 р. – Цього вірша вміщено в листі Моцарта за 10 травня 1779 року.)
30 жовтня. Прибуття до Мангайма. Перебування в Мангаймі мало для Моцарта надзвичайно важливе значення. Досвід, якого він тут набув як митець і людина, мав величезний вплив на всю його дальшу діяльність. Як митець тут він познайомився з мовою сучасного оркестру і був свідком перших спроб німецької опери, а як людина зустрів тут сім’ю, що відіграла вирішальну роль у його дальшому житті.
8 листопада. Моцарт пише своєму батькові листа, у якому згадує зальцбурдзькі негаразди:
«Сподіваюся, що Ви тепер маєте менше неприємностей, ніж у випадку, якби я перебував у Зальцбурґу, бо мушу визнати, що єдиною причиною всього був я. Зі мною погано поводилися, хоча я не заслужив на це. Звичайно, Ви дістали свою частку, проте завелику. Нині Ви бачите, що це стало найважливішою і найголовнішою причиною, через яку я так спішно поїхав з Зальцбурґа».
У своїй відповіді за 17 листопада Моцартів батько пише, що погоджується з Вольфґанґом і закінчує листа такими словами: «Мій любий сину, коли ти щасливий, тоді щасливі твоя мати, твоя сестра, тоді щасливі всі ми. І сподіваюся на волю Божу та на твою розсудливу поведінку».
13 листопада. Моцарт пише батькові після урочистого вечора у дружини курфюрста, де отримав золотого годинника в дарунок: «І ось, з Вашого дозволу, маю п’ять штук годинників. Я твердо вирішив терміново пришити на кожні брюки ще по одній кишені, і коли мені випаде бувати в якого-небудь поважного пана, то візьму з собою два годинники (що, втім, нині тут модно), аби більше нікому не спало на гадку дарувати мені годинник».
Гумористична сповідь Моцарта: «Я, Йоганнес-Крізостомус-Амадеус-Вольфґанґус-Сіґізмундус Моцарт, визнаю себе винним у тому, що позавчора і вчора (як неодноразово також минулі рази) повернувся додому лише о 12-й годині ночі; і що від 10-ї години до згаданої години в Каннабіха, у товаристві та у присутності Каннабіха, його дружини й доньки, а також панів Шатцмайстера, Рамма і Ланґа, часто і без особливих зусиль, цілком безперешкодно займався віршоробством і різним неподобством, але в думках, словах, а не у вчинках. Одначе я б не поводився так безбожно, якби там не була головною призвідницею певна дівчина на ім’я Лізель (Єлизавета Каннібах), і якби вона не підбивала і не підбурювала до цього; і мушу визнати, що таке проведення часу приносило мені велику радість…» Іншим разом він пише про один вечір, проведений у мангаймського флейтиста Вендлінґа: «…усі були настільки задоволені, що я не міг не перецілувати всіх дівчат. Стосовно доньки господаря це було тим легше, що вона не з числа негарних».
24 листопада. Батько пише: «Така поїздка – зовсім не забава; але ти ще не зрозумів цього. Потрібно мати в голові інші, важливіші думки, ніж якісь безглузді жарти; потрібно старатися передбачити тисячу найрізноманітніших речей, інакше раптово сядеш у бруд, у безгрошів’я, а де немає грошей, там немає й друзів, навіть якщо безкоштовно даєш сотню уроків, пишеш сонати й усі ночі, замість розумних справ, від 10-ї до 12-ї години займаєшся свинством. Спробуй тоді попрохати грошей у борг! Тоді відразу буде покладено край жартам – і такої миті найвеселіше обличчя, поза всякими сумнівами, стане серйозним».
29 листопада. Моцарт відповів батькові: «Якщо Ви причиною всього вважаєте мою недбалість, безтурботність і мої лінощі, то не можу нічого зробити іншого, окрім як подякувати за Вашу сформовану добру думку про мене і висловити щиросердний жаль, що мене, свого сина, Ви не знаєте.
Я не безтурботний, а лише готовий до всього й, отже, можу чекати й терпляче зносити все, якщо тільки від цього не страждає моя честь і моє добре ім’я Моцарта. Якщо це повинно бути так, то нехай буде. Але прошу Вас не квапитися передчасно радіти й сумувати, бо коли що й станеться, то нехай станеться, аби тільки залишатися здоровим; щастя існує лише в уяві». Батько відповів на цього листа: «Мій любий Вольфґанґу, така мудрість – мудрість людей, які вдовольняються нічим».
15 грудня. Моцартів батько питає свою дружину: «Я хотів би спитати, чи не забув Вольфґанґ про сповідь? Бог – передусім! Від нього мусимо очікувати земного щастя і дбати про вічне. Звичайно, молоді люди неохоче вислуховують такі речі, добре знаю це, адже я теж колись був молодим, але, слава Богу, завжди вчасно вмів отямитися при всіх моїх юнацьких дурощах і ніколи не забував про Бога, про честь і про наслідки – небезпечні наслідки».
20 грудня. Вольфґанґ відповідає на це запитання: «…лише одним я трохи незадоволений, а саме запитанням, чи не забув я про сповідь! Хоча нічого не можу заперечити проти цього, але дозвольте мені лише одне прохання, а саме – не думати про мене погано!
Я веселий, але будьте певні, що, попри все, можу бути й серйозним. Відтоді як я поїхав з Зальцбурґа (та й у самому Зальцбурґу), мені випадало зустрічати багатьох людей, які говорили й чинили так, як мені було б соромно чинити, хоча вони були старші за мене на 10, 20 і навіть на 30 років! Тому ще раз покірно і по праву прошу Вас мати ліпшу думку про мене». Потім Моцарт повідомляє свій розклад дня, з якого видно, що увесь його час заповнений роботою.
28 грудня. Мати Моцарта пише своєму чоловікові: «Усюди Вольфґанґа вельми цінують, але він грає зовсім по-іншому, ніж у Зальцбурґу, бо тут усюди піанофорте [20] і на ньому він так непорівнянно добре грає, як ніхто; одне слово, заледве хто його почує, то каже, що іншого такого виконавця годі знайти…»

1778
17 січня. Моцарт пише своєму батькові, що 23-го поїде у Кірхгайм-Поланд до принцеси Оранської. Переписування необхідних нот коштуватиме недорого, позаяк «їх переписав певний пан Вебер, який також їде зі мною. Він має доньку, яка чарівно співає, має гарний чистий голос і всього лише 15 років». Отже, тут Моцарт уперше згадує Алоїзію Вебер.
4 лютого. Моцарт пише батькові ґрунтовного листа про здійснену поїздку та про свої спільні плани з Алоїзією; хвалить Алоїзію за її голос і гру на клавірі; хотів би поїхати з нею в Італію, де сподівається влаштувати її примадонною до театру, а сам хоче писати там опери й нарешті буде радий, проїжджаючи через Зальцбурґ, відвідати свого батька і сподівається, що батько і Наннерль люб’язно приймуть Алоїзію. Без його відома Моцартова мати зробила приписку до листа: «Мій любий чоловіче! З цього листа тобі стане ясно, що Вольфґанґ, щойно познайомиться з новими людьми, відразу готовий пожертвувати всім заради них. Це правда – вона співає неповторно, але ж не можна забувати й про власні інтереси. Мені ніколи не подобалося це товаришування з Вендлінґом і Раммом, але я не сміла заперечувати – мені він зовсім не вірить. Одначе відтоді, як познайомився з Веберами, зовсім утратив голову. Словом, йому приємніше бувати з іншими людьми, ніж зі мною. Зауважую йому то те, то се, що мені не подобається, а це йому не імпонує. Отож сам поміркуй, що робити. Пишу це у великій таємниці, поки він зайнятий їдою, і не хочу бути застуканою».
12 лютого. Батько Моцарта пише синові, щоправда, в іншому дусі. Виступає проти всіляких зв’язків з родиною Вебері, але він досить хитрий, аби чимось перешкоджати успіхам Алоїзії; більше того, навіть дає поради, до кого належить звертатися в тому чи тому випадку. Проте насамперед вона мусить потрапити на сцену, бодай лише для навчання. «Те, що знаходиш задоволення в наданні допомоги людям, які потрапили у скруту, ти успадкував від свого батька, але передусім мусиш усією душею думати про добро своїх батьків, інакше твоя душа опиниться в руках диявола». Але насамперед Вольфґанґ мусить поїхати з Мангайма.
«Прямуй до Парижа! І якнайшвидше… постарайся потрапити в один ряд із великими людьми – aut Caesar, aut nihil! [21] Лише одна думка – побачити Париж – повинна вберегти тебе від усіх випадкових вигадок. З Парижа поширюється слава та ім’я людини з великим талантом по всьому світу; там вельможні люди поводяться з генієм з найбільшою поблажливістю, глибокою повагою і чемністю, там побачиш чудові світські манери, які дивовижно відрізняються од грубості наших німецьких кавалерів і пань, і там утвердишся у французькій мові»».
Звідси видно, що Моцартів батько, хоча раніше не погоджувався на поїздку до Парижа, тепер усе наполегливіше висловлюється на її користь.
16 лютого. Старший Моцарт пише:
«Сину мій! В усіх твоїх справах ти надто гарячий і квапливий. Відтоді як ти був дитиною й підлітком, твій характер цілковито змінився. Дитиною ти був радше серйозний, ніж пустотливий, і коли сидів за клавіром або взагалі займався музикою, ніхто б не насмілився дозволити собі ані найменшого жарту на твою адресу. Навіть вираз твого обличчя був такий поважний, що в багатьох країнах чимало розумних людей, бачачи твої рано проявлені здібності й твоє завжди серйозне, задумливе обличчя, висловлювали занепокоєння, що твоє життя буде нетривале. Одначе нині, як мені видається, ти став надто необачним. Відповідати кожному жартівливим тоном із найменшого приводу – ось тобі перший крок до панібратства, якого не слід прагнути в цьому світі, якщо хочеш зберегти повагу до себе. Твоє добре серце винне в тому, що в людині, яка посилено хвалить тебе, підносить до небес, ти вже не бачиш ані одної вади й готовий негайно подарувати їй свою довіру і любов; а дитиною ти був перебільшено скромний і навіть починав плакати, коли тебе вихваляли понадміру. Знати самого себе – це найбільше мистецтво, і, окрім того, мій милий сину, подібно до мене, намагайся гарно вивчати інших людей».
19 лютого. Моцарт добре знав, що батько чинитиме опір плану, який стосувався Веберів, і сам ніколи всерйоз не тримав його в голові («природно за наших тогочасних обставин»), а писав лише тому, що дав чесне слово Веберам написати про це.
22 лютого. Моцарт підкоряється батьковій волі й ухвалює рішення покинути Мангайм, даючи, проте, батьку відчути, що той поранив не лише його кохання, але і його честь. «Прошу, думайте про мене все, що забажаєте, але тільки нічого поганого. Є люди, які вважають, що неможливо покохати бідну дівчину, якщо при цьому не маєш поганих намірів. Гарне французьке слово “метреса” в перекладі німецькою означає єдино “хвойда”, а це вже звучить не так гарно. Та я не Брунетті й не Мислівечек! Я – Моцарт, але молодий і добропорядний Моцарт, і одночасно, сподіваюся, Ви мені вибачите, якщо інколи збиваюся з дороги».
14 березня. Моцарт із матір’ю виїхав з Мангайма до Парижа.
23 березня. Прибуття до Парижа.
1 травня. Моцарт пише про французьку музику:
«Якби я перебував на місці, де б люди мали вуха і серце, і бодай трохи розуміли б музику та мали б смак, то охоче сміявся б із цього всього, але нині перебуваю серед самих гицлів і тварюк (у питанні музики). Але ж як могло би бути інакше? Адже в усіх своїх діях, пристрастях і почуттях вони – саме такі. Немає на світі місця гіршого від Парижа. Не думайте, що перебільшую, коли так говорю про тутешню музику. Зверніться до кого завгодно, тільки не до вродженого француза, і він скаже вам те саме (якщо маєте до кого звернутися)». В іншому випадку він так пише про французьку мову: «Якби ця клята французька мова не була така погана для музики! Навіть німецька здається божественною порівняно з нею! А співаки й співачки! Їх навіть не слід називати співаками, бо вони не співають: вони кричать, волають усім горлом, носом, гортанню…»
11 червня. Постановка балету «Дрібнички» у Ґранд-Оперá. На театральних афішах автором балету було вказано лише лібретиста Новерра [22].
18 червня. Дуже успішно відбувся в Парижі концерт, який організувало музичне товариство «Concert spirituel». Уперше було виконано симфонію ре мажор (L. 297, 300a) Моцарта, так звану Паризьку. Про це він пише батькові: «Я мав написати симфонію з нагоди відкриття “Concert spirituel”. 18 червня у свято Тіла Господнього її виконали з великим успіхом».
3 липня. У Парижі помирає мати композитора. Того ж дня Моцарт прохає друга їхньої родини по Зальцбурґу, патера Буллінґера, повідомити сумну звістку батькові й сестрі (сам він написав батьку лише те, що мати важко хворіє).
«Мій друже! – Я не тепер, а вже давно втішився! З особливої милості Божої перетерпів усе стійко і холоднокровно. Коли стан моєї матері став небезпечним, я прохав Бога лише про дві речі, а саме: аби він послав матері блаженну смертну годину, а мені – досить сил і мужності, і Господь Бог почув мене і послав ці дві милості мені достатньою мірою.
Отже, мій найкращий друже, прошу Вас, підтримайте мого батька, навійте йому мужність, аби горе не було йому надто тяжке і жорстоке. Мою сестру також довіряю Вам щиросердно.
І відразу рушайте до них, прошу Вас. Поки не кажіть, що вона померла, а лише підготуйте їх до цього. Чиніть так, як Ви хочете, докладіть усіх зусиль, тільки зробіть так, аби я міг бути спокійний і не очікував нової біди. Збережіть мені коханого батька і кохану сестру. Дуже прошу Вас, напишіть мені відповідь негайно».
9 липня. Він пише батькові: «…у цьому сумному становищі мені слугують утіхою три речі, а саме моя абсолютна, повна довіра і покора Божій волі, потім, у зв’язку з її легкою і прекрасною смертю, я уявив, яка вона буде щаслива за мить, наскільки щасливіша, ніж зараз і ніж ми, і, уявивши це, я й собі побажав відійти вкупі з нею, і, врешті, з цього пристрасного бажання виникла моя третя втіха, а саме що вона втрачена для нас не назавжди й усі ми разом колись будемо щасливіші, ніж у цьому світі; лише не знаємо часу, але це зовсім не засмучує мене, і коли Господь Бог побажає, то я побажаю також. Що ж бо, воля Божа здійснилася…»
31 липня. У листі батькові Моцарт пише: «Як не засмутив мене Ваш лист, усе-таки я не тямив себе з радощів, коли довідався, що Ви все сприйняли так, як і належало сприйняти, і тому можу бути цілковито спокійний щодо мого любого батька і коханої сестри. Прочитавши Вашого листа, найперше я впав на коліна і подякував Господові Богу за цю милість. А тепер, слава Богу, я абсолютно свіжий і здоровий, лише подеколи маю приступи меланхолії, але доволі легко позбуваюся їх завдяки листам, які або пишу сам, або одержую; це додає мені нових сил».
7 серпня. Моцарт пише листа патерові Буллінґеру, який погодився взяти на себе посередництво між митцем і зальцбурдзьким двором у перемовинах, що мали на меті повернення Вольфґанґа до Зальцбурґа, аби служити при дворі: «Ви знаєте, який ненависний мені Зальцбурґ! Не лише через несправедливості, котрі я і мій любий батько мусили перетерпіти в цьому місті, чого, власне кажучи, вже цілком досить, аби повністю забути це місто і геть його прогнати з пам’яті! Але даймо цьому спокій. Нехай усе буде так, аби ми могли добре жити; жити добре і жити щасливо – це два абсолютно різні поняття, а до останнього я не здатний (якщо не трапиться диво); природним чином це справді не вийде! Побачити й обійняти мого коханого батька і кохану сестру – і якнайшвидше – для мене завжди буде найбільшою радістю; але все-таки не можу заперечувати того, що моя радість була б набагато більшою, якби це сталося десь в іншому місці, бо в будь-якому іншому місці я мав би велику надію жити задоволено і щасливо».
При цьому Моцарт, не висловлюючись, думає про свої взаємини з Алоїзією. Найохочіше він би погодився на посаду вкупі з нею або поблизу неї в Німеччині або Італії. За день до відправлення листа Буллінґерові пише їй такі рядки: «До того часу не знайду спокою, аж поки не зможу переконатися в тому, що Ваші здібності знайшли належне визнання. Але найбільше щастя принесе мені день, коли на мою долю випаде величезна радість побачити Вас і щиросердно обійняти. Це – заповітна мета всіх моїх бажань і сподівань, лише в цьому знаходжу втіху і заспокоєння».
11 вересня. Моцарт насилу і єдино після тривалого листування вирішує повернутися до Зальцбурґа. Пише батькові:
«Коли я прочитав Вашого листа, затремтів з радощів, оскільки вже почувся у Ваших обіймах. Мої заняття тут, як самі Ви муситимете визнати, не можуть дати мені надто великого щастя, але коли уявляю, що щиросердно цілую й обіймаю Вас, коханий батьку, і мою любу сестру, то не потребую іншого щастя». Сподіваючись що два роки здійснювати гастрольні поїздки, він пише далі: «Людина посереднього таланту завжди лишиться посередністю, їздить вона чи ні. Але для людини надзвичайного таланту (а я маю саме такий, заперечувати це – грішити проти Бога) буде дивиною постійно сидіти на одному й тому ж місці».
26 вересня. Від’їзд із Парижа.
17 жовтня. Концерт у Страсбурґу; одначе вся каса становила лише три луїдори.
6 листопада. Прибуття до Мангайма. Усюди Моцарт має теплий прийом. «Тут я справді всім потрібен. Словом, як я люблю Мангайм, так і Мангайм любить мене».
17 листопада. Моцарт пише батькові листа, у якому висловлює надію, що зуміє залишитися в Мангаймі.
19 листопада. У своїй відповіді батько рішуче заперечує проти цього плану: «Ти сподіваєшся, що зможеш улаштуватися в Мангаймі? Улаштуватися? Що це означає? Нині ти не повинен улаштовуватися ні в Мангаймі, ні в будь-якому іншому місці на землі; просто чути не хочу цього слова – “улаштуватися”. Якщо курфюрст сьогодні помре, то цілий батальйон музикантів, які нині мешкають у Мюнхені й Мангаймі, муситимуть піти блукати білим світом, шукаючи шматка хліба, оскільки герцог Цвайбрюкенський сам має оркестр на 36 чоловік і теперішній мангаймський оркестр курфюрста Баварського щороку коштує 80000 фл. Панове-мангаймці дурні, якщо гадають, що курфюрст залишить Мангайм… Найголовніше, що ти повертаєшся до Зальцбурґа. Нічого не хочу знати про 40 луїдорів, які, можливо, одержуватимеш. Усі твої наміри скеровані на доведення мене до труни – аби тільки втілити твої повітряні замки».
Наприкінці листа було сказано: «Одержавши листа, мусиш виїхати негайно».
9 грудня. Відбуття з Мангайма до Мюнхена через Кайзерсгайм [23].
25 грудня. Прибуття до Мюнхена. Тут Моцарт переживає велике розчарування. Алоїзія нічого не хоче знати про нього, безсердечно заявила йому, що нині, ставши артисткою мюнхенського театру, має ліпші зв’язки й більше його не потребує. Моцарт приховав свій біль і вдав, що ставиться до цього навіть легше за неї. Але наскільки це засмутило його, випливає з листа, написаного батькові вже 1781 року.
«З Ланґе я поводився наче дурень, це правда, але ж ким не станеш, коли закоханий! Я дійсно кохав її й відчуваю, що вона досі мені небайдужа, і це просто щастя для мене, що її чоловік – ревнивий дурень, і нікуди не пускає її, отже, бачу її дуже рідко».
29 грудня. Моцарт пише батькові:
«…Я ніколи не вчився писати, але ніколи за все життя не писав так погано, як нині; не можу – моє серце занадто налаштоване на сльози! Сподіваюся, Ви одразу мені напишете і втішите…» Флейтист Беке пише з Мюнхена Леопольдові Моцарту, що мав радість кожного дня бувати вкупі з Вольфґанґом під час його проїзду через Мюнхен і що Вольфґанґ ніяк не дочекається, коли нарешті обійме свого батька, але «…лише трохи боїться, що Ви зустрінете його не так ніжно, як він бажав би». Насамкінець Беке прохає Леопольда Моцарта заспокоїти сина в цьому питанні.
31 грудня. Із листа Моцарта-батька синові:
«…Я був достеменно приголомшений, прочитавши твого листа і листа пана Беке. Якщо твої сльози, твоя журба і хвилювання твого серця не мають жодної іншої причини, окрім сумніву в моїй любові й ніжності до тебе, то можеш спокійно спати, спокійно їсти й пити та ще спокійніше їхати сюди. Бачу, що знаєш свого батька не зовсім добре. З листа нашого друга випливає, що саме це є основною причиною твоєї журби; о як бажаю, аби не було іншої! Тоді не маєш жодних підстав побоюватися, що зустрінемо тебе не надто ніжно або що будеш незадоволений своїм життям тут обіч мене і своєї сестри».
З цього листа видно, що Моцартів батько послухався поради друга і написав синові у відповідному дусі.

1779
15 січня. Прибуття Моцарта до Зальцбурґа. Ще раніше він скерував до архієпископа офіційне подання такого змісту (точна дата невідома):

«Ваша Князівська Милосте!
Якнайгідніший Князю Священної Римської Імперії!
Ласкавий Князю і Володарю!
Ваша Князівська Милість учинила мені якнайбільшу поблажливість – прийняла мене до себе на службу після скону Каєтана Адльґассера. Цим якнайпокірніше прошу залічити мене придворним органістом Вашої Високопревелебності. Сподіваючись на Вашу прихильність і милість, низько і якнайпокірніше вклоняюся,
Вашої Князівській Милості
ласкавого князя і володаря
вірнопідданий і якнайпокірніший
Вольфґанґ-Амадей Моцарт».

17 січня. Ухвалено рішення призначити Моцарта придворним органістом із річним окладом 450 гульденів.
9 липня. У Зальцбурґу Моцарт написав симфонію сі-бемоль мажор (K. 319).

1780
8 листопада. Моцарт повідомляє з Мюнхена, куди поїхав, аби взяти участь у постановці опери «Ідоменей» [24], про своє щасливе прибуття.
24 листопада. Моцарт пише: «Щодо моєї опери не тривожтеся, любий батьку, сподіваюся, усе піде добре. Можливо, невелика інтрига трохи затримає її, але це, певно, дуже смішно скінчиться, бо знаю найбільш видні й впливові родини серед аристократів, а найліпші музиканти всі на моєму боці».
1 грудня. Про репетиції опери «Ідоменей»: «Репетиція минула винятково добре… Не можу Вам розповісти, які всі були раді й зачудовані. Але я й не гадав інакше. Запевняю Вас, що я йшов на цю репетицію з таким спокійним серцем, немов на який-небудь сніданок».
11 грудня. Батько пише: «Рекомендую тобі упродовж твоєї роботи думати не лише про музикальну, але й про немузикальну публіку. Тобі відомо, що на 10 достеменних знавців припадає 100 невігласів, отож не забувай про так зване “populare” (популярне), яке лоскоче довгі вуха».
Моцарт відповів на це: «Щодо так званого “populare” не хвилюйтеся, оскільки в моїй опері є музика для людей усіляких ґатунків, за винятком довговухих». Моцарт-батько вже не вперше радить синові дотримуватися популярного; ще після Мангайма він писав: «Я бажав би, аби в Мангаймі ти дістав яку-небудь роботу. Вони завжди ставлять німецькі опери; можливо, ти теж дістанеш замовлення написати оперу? Якщо це станеться, ти й так знаєш, що я завжди рекомендував тобі писати природну, зрозумілу кожному популярну музику; велике, піднесене належить великим речам. Усьому своє місце». (1 листопада 1777 року.)
25 грудня. Моцарт-батько дає практичні поради про те, як слід поводитися з оркестром: «Прагни підтримувати в усьому оркестрі добрий настрій, лестити їм і живити їхню прихильність до тебе похвалами всім без винятку; бо знаю манеру твого письма: вона вимагає від оркестрантів безперервної, неймовірної уваги, адже це не жарти – коли оркестр принаймні три години повинен бути в напруженні, грати з такою старанністю й уважністю. Кожен, навіть найгірший, альпініст, якщо його похвалять сам-на-сам, буває вельми зворушений і завдяки цьому стає стараннішим і уважнішим, а тобі така чемність нічого, крім кількох слів, не вартує…»
27 грудня. Курфюрст Баварський мовив після однієї репетиції: «Не можна було навіть припускати, що в такій маленькій голові приховані такі великі речі».

1781
29 січня. У Мюнхені відбулася прем’єра опери «Ідоменей».
Моцарт, який теж написав музику балету, включеного до опери, у наступні роки мав доволі високу думку про цей свій твір і збирався переробити його та знову поставити на сцені.
Перший склад виконавців «Ідоменея»:

Ідоменей, цар Криту – Рааф, каммерзенгер [25]
Ідамант, його син – Даль Прато
Ілія, донька царя Трої Пріама – Доротея Вендлінґ, каммерзенгерін
Електра, донька царя Аргоса Агамемнона – Елізабет Вендлінґ, каммерзенгерін
Арбас, наперсник царя [Криту] – Доменіко де’ Панцаккі, каммерзенгер
Верховний жрець Нептуна – Джованні Валезі, каммерзенгер.

1 лютого. Газета «Мюнхенські наукові й загальні новини» («Münchner Wissenschaftliche und Allgemeine Nachrichten») повідомляла:
«29-го числа минулого місяця в нашій новій будівлі оперного театру було вперше поставлено оперу “Ідоменей”. Текст, музику і переклад, усе створено в Зальцбурґу».
12 березня. За наказом архієпископа Моцарт їде до Відня, куди прибуває 16 березня. У зв’язку зі смертю цісариці Марії-Терезії та з нагоди церемонії коронування цісаря Йосифа ІІ архієпископ Єронім тривалий час перебував у Відні, куди в числі інших своїх придворних велів викликати Моцарта.
17 березня. Моцарт пише батькові: «…Його Превелебність архієпископ настільки добрий, що вихваляється своїми людьми – краде в них їхні заслуги й нічим не платить за них».
3 квітня. Концерт у Відні на користь сиріт і вдів віденських музикантів. Афіша говорила: «Потім кавалер пан Моцарт гратиме на піанофорте; тут він був семирічним хлопчиком і вже тоді заслужив на прихильність публіки частково своїми творами, частково своїм музичним мистецтвом, особливо завдяки майстерній грі на клавірі».
4 квітня. Моцарт повідомляє про концерт:
«Не можу тобі сказати, що вчора я був дуже задоволений віденською публікою. Виступав у Кернтнертор-театрі в концерті для вдів і мусив дедалі продовжувати грати, оскільки оплескам не було кінця-краю».
Моцарт не марнує жодної нагоди, аби написати батькові про Відень чи порівняти Відень із Зальцбурґом.
4 квітня він пише: «Запевняю Вас, що Відень – чудове місто, найліпше місце на землі для моєї професії; це скаже Вам кожна людина. Нині, перебуваючи тут, у міру своїх сил використовую всі можливості на власну користь. Прошу Вас бути певним, що прагну заробити якнайбільше грошей, оскільки після здоров’я це найважливіше…» 26 травня порівнює Відень із Зальцбурґом: «Слушно, що в Зальцбурґу зітхаю за сотнею розваг, а тут за жодною, позаяк перебувати у Відні – це вже достатня розвага».
9 травня. Розрив з архієпископом. Остаточною причиною розриву стала бурхлива сцена між Єронімом і Моцартом. Митець мусив за завданням архієпископа негайно виїхати до Зальцбурґа, а коли він почав виправдовуватися тим, що не дістав місця в дорожній кареті, архієпископ грубо висварив його. Моцарт не лишився в боргу і розмова скінчилася тим, що архієпископ закричав: «Ох, блазню! Он вони, двері! Диви, який знайшовся! З такими негідниками надалі не бажаю мати жодних справ!» Після чого Моцарта було звільнено.
Одначе, як випливає з листа, написаного 1779 року, основною причиною розриву послугувала обставина, яка пояснює, чому Моцарт відхиляв усі спроби примирення.
«Присягаюся Вам власною честю, що не можу терпіти Зальцбурґа та його мешканців (кажу про корінних зальцбурдзців); мені цілковито нестерпні їхня мова, їхній спосіб життя». І пізніше: «Я ще молодий, як Ви говорите, і це правда. Проте якщо людина мусить проводити свої молоді літа в такому жалюгідному злиденному місці бездіяльно, то це доволі сумно й одночасно це – втрата».
У травні 1781 року він пише: «Коли граю в Зальцбурґу або коли виконують щось із моїх творів, то мені здається, що в залі замість слухачів перебувають єдино столи й стільці».
8 червня. Цього дня відбулася часто згадувана в історії музики сцена з обергофмейстером архієпископа графом Арко, яка скінчилася тим, що Арко вилаяв Моцарта і копняком виштовхнув його.
13 червня. Про графа Арко Моцарт пише батькові: «Не прошу в єпископа жодного задоволення тому, що він не зможе дати мені такого задоволення, яке я хотів би дістати, але найближчими днями напишу пану графу, що розрахуюся з ним, тільки-но мені випаде щастя зустріти його, хай це станеться де завгодно, лише не там, де маю повагу».
20 червня. Моцарт пише батькові, на його відповідь на листа за 13 червня: «Серце облагороджує людину, і хоча я – не граф, та можу мати більше честі за декотрих графів; надвірний слуга чи граф, але якщо він ображає мене, він – сволота. Спершу покажу йому цілком увічливо, як погано і кепсько він виконує свою справу, а наприкінці муситиму його письмово запевнити, що він дочекається від мене копняка в д… і кількох ляпасів на додачу».
1 серпня. Моцарт, який вже давно шукав лібрето для опери, нарешті може повідомити батькові: «Отже, позавчора молодший Штефані передав мені лібрето для того, аби я написав музику на нього. Лібрето цілком підхоже; сюжет із турецького життя і називається «Бельмонт і Констанца, або Викрадення з сералю»… заключний хор звучатиме в турецькому стилі… Мені так радісно писати музику на текст лібрето, що вже повністю готові перші арії Кавальєрі й Адамберґера [26] і заключний терцет першої дії. Часу мало, це так, оскільки в середині вересня опера повинна бути поставлена, але обставини, пов’язані з терміном постановки, і взагалі вся решта причин настільки добре позначаються на моєму настрої, що з величезним бажанням поспішаю до мого письмового столу і з великою радістю сиджу за ним».
У зв’язку з цією комічною оперою [27] слід згадати про те, як Моцарт незадовго перед цим у листі за 16 червня 1781 року висловився про відмінності між оперою-серіа (серйозною оперою) й оперою-буф (комічною оперою): «Невже ви думаєте, що писатиму комічну оперу точно так само, як і оперу-серіа? В опері-серіа повинно бути так мало потішного, так багато повчального і розумного, як і в опері-буф повинно бути мало повчального, але тим більше потішного і веселого. У тому, що тут хочуть, аби в опері-серіа була також комічна музика, не моя провина, оскільки тут розуміються на цьому дуже добре. Уважаю, що з музики ще не цілковито викорінено Гансвурста; у цьому випадку французи мають рацію».
26 вересня. Моцарт пише про свою роботу над «Викраденням із сералю»: «Річ у тім, що перша дія була готова ще три тижні тому, також готова арія з другої дії та дует із випивоном per li Sigri Vienesi (для панів віденців), який є не щось інше, а моя турецька музика, виконувана під час вечірньої зорі. Одначе більше нічого не можу вдіяти, позаяк усю історію буде перевернуто, і притому на мою вимогу». Важливо, що Моцарт наголошує: зміни вносили за його бажанням, бо вони виражають його погляд на це питання.
«Найліпше, коли добрий композитор, який розуміє вимоги сцени й сам може чимось доповнити лібрето, зустрічає доброго поета, цього своєрідного фенікса».
24 грудня. Змагання з Клементі перед цісарем Йосифом ІІ. Після змагання між цісарем і композитором Діттерсдорфом відбулася така розмова:
Цісар Йосиф: Ви слухали гру Моцарта?
Діттерсдорф: Вже чотири рази.
Цісар Йосиф: Як він вам подобається?
Діттерсдорф: Як і будь-якому знавцеві музики.
Цісар Йосиф: Ви також слухали Клементі?
Діттерсдорф: Його слухав теж.
Цісар Йосиф: Декотрі, передусім Ґрайбіґ, віддають йому перевагу над Моцартом. Яка Ваша думка про це? Кажіть прямо!
Діттерсдорф: У грі Клементі панує лише мистецтво, а в Моцарта – мистецтво і смак.
Цісар Йосиф: Саме це сказав і я.
Цілковито відмінні були думки Клементі й Моцарта один про одного. Моцарт про Клементі: «Клементі грає добре; щодо його гри правою рукою, його сила в терцетних пасажах, – а загалом він не має ні граму ані почуття, ані смаку. Одне слово, справжній механізм… Клементі – шахрай, як і всі італійці. Пише на сонаті presto і навіть prestissimo і alla breve, а грає її в allegro, у розмірі чотири чверті. Знаю це, бо я чув його гру».
Клементі про Моцарта: «Донині я ще нікого не зустрічав, хто грав би так душевно і гарно. Особливо мене вразило одне адажіо і кілька зімпровізованих варіацій, теми для яких обрав цісар і які ми мали, чергуючись і акомпануючи один одному, варіювати».

1782
16 липня. У Відні відбулася прем’єра опери «Викрадення з сералю».
Ця вистава була подією величезної ваги в історії німецької опери [28]. Успіх опери став вирішальним. Щоправда, вона не всюди знайшла визнання, на яке заслуговувала. Покровитель Моцарта, цісар Йосиф ІІ, також не зміг оцінити її належним чином: «Занадто прекрасно для наших вух і забагато нот, милий Моцарте, – констатував він, на що митець відповів: «Нот саме стільки, скільки потрібно, Ваша Величносте».
Сучасник композитора граф Карл Цинцендорф навіть записав у своєму щоденнику: «Опера, музику якої накрадено звідусюди». Водночас Ґете зазначив: «Усі наші зусилля замкнутися у вузьких рамках нескладного й обмеженого було зламано, щойно виступив Моцарт. “Викрадення з сералю” перевернуло все, і в театрі більше ніколи не заходила мова про нашу так ретельно підготовлену п’єсу».
Ґете справедливо зауважує, що всі спроби й прагнення, яких докладали письменники, музичний геній відсунув на другий план. Композитор К.-М. Вебер так висловився про це: «Насмілюся висловити впевненість у тому, що у “Викраденні з сералю” художня майстерність Моцарта досягла своєї зрілості, і після цього композитор писав нові твори завдяки власному життєвому досвіду. Світ мав право чекати від нього таких опер, як “Фіґаро”, “Дон Жуан” і багато інших. Але нового “Викрадення з сералю” він не зміг би написати, навіть маючи найпалкіше бажання. У цьому творі, вважаю, можна побачити те, що означають для людини радісні літа її юності, квітучої пори якої людина не зможе досягти знову, а при викоріненні помилок одночасно зникає неповторна краса».
Повідомлення віденського кореспондента гамбурдзького «Музичного часопису» («Magazin für Musik») (К.-Ф. Крамера) говорило: «“Викрадення з сералю” повне гарнот. Ця опера перевершила всі очікування публіки. Смак композитора і захопливі нові ідеї викликали загальний захват».
Слід зауважити, що письменник Брецнер, чию драму Штефані-молодший використав як основу для свого лібрето, опублікував таку заяву в «Ляйпцидзькій газеті» («Leipziger Zeitungen») за 1782 рік:
«Певна людина на прізвище Моцарт насмілилася зловжити моєю драмою “Бельмонт і Констанца”, переробивши її на оперу. Сам я рішуче протестую проти такого зазіхання на мої права.
Крістоф-Фрідріх Брецнер, автор твору “Легке сп’яніння”».
Пізніше, 1783 року, Брецнер наново заявив свій протест.
29 липня. Цього дня в Зальцбурґу в урочистій атмосфері було зведено в ранг шляхтича старого друга родини Моцартів Зиґмунда Гаффнера. З цієї нагоди Моцарт написав свою т. зв. Гаффнер-симфонію ре мажор (K. 385).
31 липня. Моцарт із кривдою пише батькові, що той не хоче помічати великого успіху «Викрадення» і веде далі:
«…Цілий світ стверджує, що своїми гучними висловлюваннями й критичними заувагами я зробив моїми ворогами професорів музики й багатьох інших! Але який то світ? Припускаю, що зальцбурдзький, бо той, хто перебуває тут, чує цілковито протилежне, і хай це буде моєю відповіддю».
3 серпня. Моцарт і Констанца Вебер укладають шлюбний договір у Відні.
4 серпня. Моцарт одружується з Констанцою Вебер. Вона була йому доброю подругою, хоча у плані характеру і музичної освіти стояла значно нижче за нього. Констанца любила фуги, що позначилося на пізнішій творчості Моцарта. Його батько був проти цього шлюбу, мав доволі обґрунтовану антипатію до родини Веберів. Вже 13 вересня він писав баронесі Вальдштеттен: «Щиросердно радію тому, що його дружина виокремлюється з родини Веберів, інакше він був би нещасливий; Ваша милість запевнила мене в тому, що вона – добра дівчина, і цього мені досить». Залишається фактом, що мати Констанци, як теж її вітчим Торварт, робили все, аби піймати молодого композитора, але участь Констанци в інтригах доведено так само мало, як і припущення, що то вона спокусила Моцарта. Високе моральне чуття композитора було єдиною силою, яка привела його до одруження; ще раніше він писав своєму батькові: «…Природа говорить у мені так само голосно, як і в будь-кому іншому, а можливо, навіть голосніше, ніж у якому-небудь великому, сильному бовдурі…», і «…не можу так жити, як живе більшість теперішніх молодиків… надто сильно люблю своє здоров’я, аби валандатися по хвойдах».
Подружнє життя Моцарта було щасливе. Ось як пише про це сучасник і друг родини Німечек [29]: «Своїм шлюбом із Констанцою Вебер Моцарт був задоволений. Знайшов у ній добру, закохану дружину, яка чудово зуміла пристосуватися до його характеру і завдяки цьому здобула його повну довіру і владу над ним, яку використовувала тільки для того, аби утримувати його від квапливих учинків. Він щиро кохав її, довіряв їй усе, навіть свої маленькі гріхи, а вона платила йому за це ніжністю і самовідданою турботою. Відень був свідком цих взаємин, і вдова Моцарта завжди згадує з хвилюванням дні свого подружнього життя». Так оповідає сучасник. А ось уривки з листів, які композитор писав своїй дружині. Якщо вранці він кудись ішов, а вона ще спала, то залишав записки такого змісту: «Доброго ранку, люба дружинонько, сподіваюся, що ти спала добре і ніщо тобі не заважало уві сні, що не зарано встанеш із ліжка, не застудишся, не згорбишся, не полаєшся зі служницею та не спіткнешся об поріг у сусідній кімнаті. Прибережи домашні неприємності до мого повернення. Тільки б нічого не сталося з тобою! Прийду о такій-то годині». 1789 року він пише їй до Бадена: «Вельми тішить мене те, що ти весела, лише побажав би, аби інколи не була такою грубою. Жінка повинна завжди викликати повагу до себе, інакше люди почнуть плести про неї».
5 серпня. Наступного дня по весіллі молодята дістали батькову згоду на шлюб.
7 серпня. Моцарт пише про Ґлюка: «…Учора знову ставили мою оперу, а саме за бажанням Ґлюка. Ґлюк мені зробив багато компліментів щодо неї. Завтра обідаю в нього…
7 серпня. Моцарт пише: «…Я зауважив, що ніколи не молився так старанно і не причащався так часто, як від того часу, коли перебуваю обіч неї, і вона почуває так само». Тут ідеться про Констанцу. Моцарт був побожний, але не святенник.
24 жовтня 1777 року він пише батькові: «Бог завжди перед моїми очима, визнаю його владу, лякаюся його гніву, але також відчуваю його любов, його співчуття і великодушність до своїх створінь. Він ніколи не покине своїх слуг; коли що-небудь здійснюється за його волею, то, отже, трапляється й за моєю волею, а тому це мусить бути».

1783
29 березня. Відбулася «музична академія» у Відні, про яку часопис Крамера повідомляє:
«Сьогодні славетний кавалер Моцарт узяв участь у музичній академії у приміщенні Національного театру, – на свою користь, – під час якої було виконано його власні твори, що заслужили на велику любов. Академія привернула доволі велику кількість публіки, і два нові концерти й інші фантазії, які пан Моцарт виконав на фортепіано, мали великий успіх. Наш монарх, який, попри свою звичку, протягом усієї академії робив їй честь своєю присутністю, одностайно вкупі з усією публікою висловлював таке палке схвалення, яке ще не мало в нас прикладу. Збір академії становив 1600 флоринів».
12 квітня. У листі батькові Моцарт пише: «…Коли стане тепліше, вельми прошу Вас пошукати на горищі й надіслати щось із Вашої церковної музики; Ви не повинні соромитися її. Барон ван Світен і Штарцен знають так само добре, як Ви і я, що смак завжди змінюється і зміни поширюються також на церковну музику, хоча цього не мало б бути, у результаті чого справжню церковну музику можна знайти лише на горищі, майже цілковито поїдену хробаками…» Ці рядки засвідчують не лише те, що Моцарт доволі високо цінував батькові музичні твори, але одночасно – його критичний дух, який розкривається у ще раніше написаних рядках:
«Я з великою охотою написав би книжку – маленьку музичну критику з прикладами, – але N. B.: не під власним іменем» (28 грудня 1782 р.).
27 травня. Моцарт пише концерт для валторни мі-бемоль мажор (K. 417). Напис на ньому говорить: «Вольфґанґ-Амадей Моцарт – через почуття жалю до Ляйтґеба, віслюка, бика і дурня. Відень, 27 травня 1783 року». Іґнац Лойтґеб (Ляйтґеб) був чудовий валторніст, який приятелював з Моцартом.
17 червня. У Відні народилася перша дитина Моцарта – син Раймунд-Леопольд. Помер 21 серпня 1783 року.
25 серпня. Моцарт укупі з дружиною гостює в Зальцбурґу в батька. З цієї нагоди в церкві Св. Петра виконують його месу до мінор. Партію сопрано співає його дружина.
4 листопада. Повертаючись із Зальцбурґа, Моцарт дає концерт у Лінці.
За день до цього він написав виконану в концерті симфонію до мажор (К. 425). Слід відзначити, що лише в цій симфонії Моцарт використав литаври й труби, у її повільній частині.

1784
17 березня. Музична академія у Відні, про яку Моцарт пише 20-го числа: «Перша академія, що відбулася 17-го [числа] цього місяця, пройшла успішно. Зала була переповнена, і новий концерт, який я виконував, сподобався всім без винятку; куди не піти, усюди можна почути, як хвалять цю академію». Тут ідеться про концерт мі-бемоль мажор (K. 449). У листі Моцарта за 28 грудня 1783 року натрапляємо на такі рядки про давні клавірні концерти: «Концерти створюють перехід від надто важкої до надто легкої музики; вони блискучі, приємні для слуху, звичайно, якщо не вирізняються беззмістовністю; подеколи тільки знавці можуть дістати повне задоволення, але при цьому нетямущі люди також будуть задоволені, не знаючи причини».
1 квітня. Академія у Відні. Уперше виконують квінтет мі-бемоль мажор для клавіру і духових інструментів (К. 452). Про цей твір Моцарт пише батькові: «Сам уважаю цей твір найліпшим серед усього, що я будь-коли написав. Палко бажав би, аби Ви були присутні при його виконанні; а як чарівно його було виконано! Але все-таки, правду кажучи, я втомився від гучної гри, і неабияка честь для мене, що з моїми слухачами не сталося того самого»
23 серпня. Сестра Моцарта, Наннерль, виходить заміж за імперського барона, радника при дворі зальцбурдзького архієпископа Йоганна-Баптиста-Франца фон Берхтольд цу Зонненбурґа. З цієї нагоди Вольфґанґ надіслав Наннерль жартівливого вірша вельми фривольного змісту.
21 вересня. У Відні народився другий син Моцарта – Карл-Томас.

1785
10 лютого. Леопольд Моцарт приїжджає у Відень, де залишається до 25 квітня.
14 лютого. Батько пише доньці до Санкт-Ґільґена: «…Пан Гайдн мені сказав: – Кажу вам як перед Богом і як чесна людина: ваш син – найбільший композитор серед усіх, кого знаю особисто і на ім’я; він має смак, а крім того – величезні знання в науці композиції».
Але це був не єдиний випадок, коли Гайдн так висловлювався про Моцарта; обох найбільших композиторів їхньої епохи, попри вікову різницю, пов’язувала щира і близька дружба. Стосовно одного дискусійного питання, пов’язаного з «Дон Жуаном», Гайдн заявив: «Мені не до снаги розв’язати дискусію, але знаю лише одне: Моцарт є найбільшим композитором серед усіх, хто живе в нашу добу на землі!» Ніщо так не характеризує способу мислення Гайдна, як лист, який він написав з Праги, коли отримав звідти запрошення створити оперу: «…Але в цьому випадку я б теж сильно ризикував, оскільки навряд чи хтось може стати обіч великого Моцарта. Адже якби я міг закарбувати в душах усіх любителів музики, особливо вельмож, неповторні творіння Моцарта настільки глибоко, з тим музичним розумінням і тією глибиною почуттів, з якими розумію й відчуваю їх, то всі народи сперечалися б між собою за володінням таким скарбом. Прага повинна отримати цю коштовну людину, але також винагородити її, бо без винагороди життя великих геніїв вельми сумне і не підбадьорює нових поколінь ставати на шлях дальших прагнень, через що, на жаль, вже так багато перспективних талантів опинилося внизу. Мене обурює, що Моцарта – єдиного у своєму ряді – досі не ангажовано ані при цісарському, ані при королівському дворі. Просвітіть мене, якщо я трохи розхвилювався: надто сильно люблю цю людину».
1791 року він пише з Лондона (10 грудня): «. ..По-дитячому радію з того, що їду додому і зможу обійняти своїх любих друзів. Лише одне засмучує мене: не зможу зробити цього з Моцартом, якщо справді сталося те, чого я не хотів би, – що він дійсно помер. Навіть за сто років нащадки не матимуть такого таланту!..» «…Через його смерть я тривалий час був перезбуджений і не міг повірити, що турботи так швидко відправили в потойбіччя таку незамінну людину».
Гайдн пише власникові нотної крамниці Бродеріпу: «Він достеменно великий музикант. Мої друзі дуже часто лестять мені, вважаючи мене геніальним, але він був набагато вищий за мене». І значно пізніше, вже 1807 року, сказав: «Вибачте, але не можу не плакати, чуючи ім’я мого Моцарта».
13 березня. Цього дня, а також 17 березня у Відні відбулися два перші виконання ораторії «Покаянний Давид». Цей твір являє собою обробку меси до мінор.
21 березня. Моцарт пише професорові Кляйну про німецьке мистецтво: «Якби на сцені з’явився бодай однісінький патріот, то все було б інакше. Можливо, тобі б розквітнув національний театр, який нині перебуває в зародку, і це було б вічною ганебною плямою Німеччини, якби ми, німці, раптом одного разу серйозно взялися б думати по-німецькому, діяти по-німецькому, говорити по-німецькому і навіть – співати по-німецькому!!! Не ображайтеся, мій дорогоцінний пане таємний раднику, якщо в запалі я зайшов трохи далеко. Але, переконаний, що говорю з німцем, я трохи розв’язав свого язика, а це нині можливо так рідко, що людина, кожного разу розкривши свою душу, сміливо може напитися, не боячись зіпсувати свого здоров’я». Вже з Парижа він писав: «Щодня благаю Господа, аби він послав мені милість витримати тут і зробити честь собі та всій німецькій нації».
8 червня. Моцарт написав пісню «Фіалка». У січні 1790 року «Музична реальна газета» («Musikalische Real-Zeitung») (Шпеєр) пише: «Дуже несподівана і найвищою мірою гарна обробка заключної частини тексту, де пан Моцарт наприкінці третьої строфи ще раз повторює: Бідна фіалка! Це була добра фіалка».
1 вересня. Моцарт присвячує Йозефові Гайдну шість нових квартетів, супроводжуючи їх таким листом (італійською мовою):

«Моєму любому другу Гайднові!
Батько, який вирішив послати своїх дітей у великий світ, звичайно, довірить їх захистові й оруді славетної людини, позаяк йому пощастило, що ця людина – його найліпший друг. Славетна людино і найдорожчий друже, візьми до себе моїх дітей! Вони справді плоди тривалої й наполегливої праці, але мене підбадьорювала і втішала надія, яку навіяли мені декотрі мої друзі, отож, принаймні частково, мою роботу буде винагороджено. Ти сам, любий друже, власне ти, під час твоїх останніх відвідин столиці висловив мені своє задоволення. Це схвалення передусім наповнило мене впевненістю, і ось нині довіряю тобі своїх дітей, сподіваючись, що вони не будуть зовсім негідні твоєї любові. Отже, візьми їх ласкаво та будь їм батьком, захисником і другом. Від цієї години цілковито поступаюся тобі своїми правами на них. Насамкінець прошу тебе ще, аби ти був поблажливим до їхніх вад і слабких місць, які лишилися непомічені для батьківського ока. Попри все, збережи для мене багате джерело своєї дружби, яку вмію цінувати так високо. Щиросердно лишаюся твоїм найвідданішим другом
В.-А. Моцарт».

Моцарт так обґрунтовував свою посвяту: «Це був мій обов’язок, оскільки я вчився в Гайдна того, як належить писати квартети».
«Музичний часопис» Крамера (січень 1787-го) писав про ці квартети: «Жаль, що Моцарт у своєму художньому і справді чудовому намірі стати творцем нового ступив задалеко, тож почуття і серце при цьому виграють мало. Його квартети, присвячені Гайднові, усе-таки занадто пряні, – яке ж горло може їх довго витримати!».
Моцарт говорив про Гайдна: «Жоден із нас не може всього так, як батько Гайдн: бавитися по-дитячому і приголомшувати душу, викликати сміх і змушувати плакати, і все однаково добре». У ту пору мешкав у Відні композитор на прізвище Кожелуг, який намагався налаштувати Гайдна і Моцарта один проти одного.
Під час виконання одного нового квартету Гайдна в багатьох місцях він знаходив вади, а потім, при одному сміливому переході, сказав Моцартові: «Я б написав інакше!» – «Я теж! – відповів Моцарт. – Але знаєте чому? Бо ані ви, ані я не додумалися б до цього». В іншому випадку Моцарт йому повідав: «Пане, якби навіть нас із вами сплавили водно, то й тоді з нас би зовсім не вийшов Гайдн».
10 листопада. Компонування «Масонської поховальної музики» (К. 447, 479а) «на смерть братів франкмасонів Мекленбурґа й Естергазі». В описі творів Моцарта зазначено, що цей твір він написав у «місяці липні», але це неможливо, позаяк обидва згадані масони померли лише 6 і 7 листопада 1785 року.

1786
7 лютого. У літньому саду в Шенбрунні відбулася прем’єра одноактової опери «Директор театру». Лібрето написав Штефані-молодший.
Опера, власне, являє собою твір із нагоди, комедію з музикою [30], яку Моцарт написав до свята на честь намісника Нідерландів.
Склад виконавців був такий:

Франк, директор театру – пан Штефані-молодший
Айлер, банкір – пан Брокман
Буф, комічний співак – пан Ланґе
Герц, актор – пан Вайдман [31]
Пані Пфайль, акторка – пані Сакко
Пані Кроне, акторка – пані Адамберґер
Пані Фоґельзанґ, акторка – пані Штефані [32]
Пан Фоґельзанґ, співак – пан Адамберґер
Пані Герц, співачка – пані Ланґе
Пані Зільберкланґ, співачка – пані Кавальєрі

29 квітня. Моцарт, написавши увертюру, закінчує оперу «Весілля Фіґаро».
Компонувати цю оперу Моцарт почав наприкінці жовтня 1785 року. Лібрето написав Лоренцо да Понте на сюжет однойменної п’єси Бомарше.
1 травня. Прем’єра опери «Весілля Фіґаро» у Відні. Співак О’Келлі, який брав участь у виставі, писав: «Ніхто не мав такого блискучого успіху, як Моцарт своєю оперою “Весілля Фіґаро”».
Склад виконавців був такий:

Граф Альмавіва – синьйор Мандіні
Графиня – синьйора Ласкі
Сюзанна – синьйора Стораче
Фіґаро – синьйор Бенуччі
Керубіно – синьйора Буссані
Марчелліна – синьйора Мандіні
Базиліо і Дон Курціо – синьйор Океллі
Бартоло й Антоніо – синьйор Буссані
Барбаріна – синьйора Нанніна Ґотліб

У «Спогадах Майкла Келлі [33] про театр Короля і про Королівський театр Друрі-лейн» («Reminiscences of Michael Kelly, of the King's Theatre, and Theatre Royal Drury Lane») [34] автор, знаний у ту пору як О’Келлі (O’Kelly), а на італійський лад – Океллі (Ochelli), пише: «Усі перші виконавці мали ту перевагу, що особисто отримували вказівки від композитора, який передав їм свою наснагу і свої погляди. Ніколи не забуду, як сяяло його пожвавлене личко, освітлене промінням генія. Описати все це так само неможливо, як намалювати сонячний промінь.
Пам’ятаю, як Моцарт, під час першої репетиції з повним оркестром, стоячи на сцені у своєму червоному плащі й галунованому капелюсі, вказував темп музикантам. Бенуччі співав арію Фіґаро “Non più andrai” вельми жваво, на повний голос. Я стояв упритул до Моцарта, який постійно тихо вигукував: «Браво, браво, Бенуччі!» А коли Бенуччі дійшов до чудового місця “Alla gloria militar! Alla gloria militar!”, яке проспівав дуже лунко, його дія була подібна до електричного удару. Усі виконавці на сцені й музиканти в оркестрі, схвильовані від захвату, закричали:
- Браво, браво маестро! Хай живе, хай живе великий Моцарт!
Оркестранти не припиняли оплескувати, скрипалі стукали своїми смичками по пюпітрах. А невисокий чоловік численними поклонами виражав свою вдячність за цей ентузіазм, виявлений до нього в такий незвичайний спосіб».
18 жовтня. У Відні народився третій син Моцарта – Карл-Йоганн-Томас-Леопольд. Помер 15 листопада того ж року.

1787
11 січня. Моцарт і Констанца вперше приїжджають до Праги. Великий успіх «Фіґаро» спонукав музичну громаду Праги та директора театру Паскуале Бондіні запросити Моцарта і дати йому замовлення на оперу для цього міста («Дон Жуан»).
12 січня. Моцарт-батько пише доньці про те, що її брат вже у Празі, «…звідки йому було надіслано численні запрошення від оркестру, від товариства великих знавців і любителів музики, а також поетичний твір, присвячений йому».
14 січня. Моцарт пише до Відня своєму другу Ґотфрідові фон Жакену: «…окрім “Фіґаро”, тут ні про що не говорять, окрім “Фіґаро”, нічого не грають, не сурмлять, не співають і не насвистують. Ні на що, крім “Фіґаро”, не ходять. “Фіґаро” і вічно один лише “Фіґаро”. Звісно, для мене це велика честь».
19 січня. Концерт у Празі; прем’єра симфонії ре мажор, так званої Празької симфонії, без менуету (К. 504).
Німечек згадує про концерт: «Ще ніколи театр не був такий переповнений, як цього разу; його божественна гра викликала досі не бачений одностайний захват. Ми справді не знали, чим більше захоплюватися – надзвичайним твором чи надзвичайною грою. І те і те вкупі справило на наші душі такий абсолютний вплив, який можна порівняти з солодкими чарами».
Також про цей концерт повідомляють, що насамкінець Моцарт, задовольняючи бажання всієї публіки, імпровізував на тему «Non più andrai» з опери «Весілля Фіґаро».
Лютий. Цього місяця Моцарт повертається з першої празької поїздки до Відня.
4 квітня. У своєму останньому листі хворому батькові Моцарт пише: «…Сподіваюся і бажаю, що в той час, коли пишу цього листа, Ви почуваєтеся ліпше, але якщо, попри всі припущення, Вам не стало ліпше, то прошу… нічого не приховувати від мене, а написати мені щиру правду, аби я так хутко, наскільки це до снаги людині, опинився у Ваших обіймах; заклинаю Вас усім, що нам дороге…»
28 травня. У Зальцбурґу помер Леопольд Моцарт. Батько Моцарта був винятково розумною людиною, яка знала достеменну ціну своєму синові; він виховав його не однобічною людиною, а день у день нагадував, аби син, укупі з музикою, не нехтував іншими науками. Але він також розумів значення грошей і потребу заробляти їх і ніколи не марнував нагоди звернути на це синову увагу. «…Усі твої прагнення повинні бути скеровані на те, аби заробити гроші, і мусиш думати про те, аби витрачати якнайменше; без цього не можна робити пристойних поїздок і навіть можна сісти на мілину та залізти в борги». «…Метою поїздки, а саме заповітною метою, було, є і мусить бути отримання посади або грошей».
Він не був «батьком вундеркінда»; навпаки, навіть гасив запал своїх дітей, і, як у своїй промові говорив один невідомий швейцарець: «…було б бажано, якби всі батьки, чиї діти мають виняткові здібності, наслідували приклад пана Моцарта, який, замість підганяти сина, завжди стежив за тим, аби приборкати його завзяття і втримати від перенапруження…»
Моцарт любив і високо цінував свого батька, і, незважаючи на те, що спалах його кохання до Алоїзії Вебер і пізніше одруження з Констанцою сприяли тому, що почуття любові між батьком і сином трохи охололо, усе-таки він залишився вірний своєму дитячому висловлюванню: «Після любого Бога відразу йде тато». Леопольд Моцарт був освічений і здібний музикант, творець усесвітньовідомої скрипкової школи [35].
14 червня. Компонування «Музичного жарту» («Секстет сільських музикантів», К. 522).
16 червня. Моцарт пише своїй сестрі: «Те, що ти не сама особисто повідомила мене про сумну і для мене цілковито несподівану смерть нашого палко коханого батька, зовсім не здивувало мене, оскільки я відразу зміг вгадати причину. Господь узяв його до себе!
Будь певна, моя дорога: якщо ти шукаєш хорошого брата, який тебе любить і готовий захистити, то безумовно завжди знайдеш його в мені».
10 серпня. Написано «Маленьку нічну музику» [36] – твір для струнних інструментів.
3 вересня. У Відні помирає добрий друг Моцарта, лікар, доктор Зиґмунд Барізані. До вірша, який Барізані записав у Моцартів альбом, композитор додав такі рядки: «Сьогодні, 3 вересня цього року, мене спостигло нещастя. Смерть зовсім несподівано забрала цю благородну людину, мого любого найліпшого друга і рятівника. – Йому вже добре! – Але мені, нам і кожному, хто знав його близько, усім нам ніколи не буде добре, поки не досягнемо щастя знову побачити його в ліпшому світі, де вже ніщо нас не розлучить». Думка про смерть була нечужа Моцарту, і він часто звертається до неї. Ще у своєму останньому листі батькові пише: «…оскільки смерть (якщо бути точним) – дійсна кінцева мета нашого життя, то я вже кілька років тому так близько познайомився з цією справжньою і найкращою подругою людей, що її образ аж ніяк не лякає мене, а навпаки, заспокоює і втішає. І дякую Богу за те, що він ощасливив мене, давши змогу побачити у смерті ключ до істинного блаженства. Я – яким би не був молодим – ніколи не лягаю в ліжко, не подумавши, що назавтра, можливо, мене не стане. А все-таки жодна людина серед тих, хто мене знає, не може сказати, що я понурий або сумний у поводженні. Саме за це душевне блаженство щодня дякую Творцеві та щиросердно бажаю цього блаженства кожному ближньому». (Цього листа Моцарт написав 4 квітня 1787 року.)
Вересень. Очевидно, на початку вересня Моцарт ізнову приїжджає до Праги. Одначе «Празька газета Головпоштамту» («Prager Oberpostamts-Zeitung») лише 6 жовтня повідомляє про прибуття «славетного пана Моцарта».
27 жовтня. У ніч із 27-го на 28-ме, себто за день до генеральної репетиції, Моцарт у Празі написав увертюру до «Дон Жуана».
29 жовтня. Прем’єра опери «Дон Жуан» у Празі (повна назва опери – «Дон Жуан, або Покараний розпусник»).
Склад виконавців, зайнятих у виставі, був такий:

Дон Жуан – синьйор Луїджі Бассі
Донна Анна – синьйора Тереза Сапоріті
Дон Оттавіо – синьйор Антоніо Бальйоні
Командор – синьйор Джузеппе Лоллі
Донна Ельвіра – синьйора Катеріна Мічеллі
Лепорелло, слуга Дон Жуана – синьйор Феліче Понц’яні
Мазетто – синьйор Джузеппе Лоллі
Церліна, сільська дівчина – синьйора Терезіна Бондіні (справжнє ім’я – Катеріна Бондіні)

Про величезний успіх опери «Празька газета Головпоштамту» писала: «29-го числа в понеділок італійська оперна трупа поставила давно очікувану оперу маестро Моцарта “Дон Жуан, або Кам’яний гість” [37]. Знавці й музиканти стверджують, що у Празі ніколи не ставили нічого подібного. Диригував сам пан Моцарт, і коли він з’явився та зайняв місце в оркестрі, тричі пролунали захоплені привітання, які також повторилися, коли він виходив. Загалом опера винятково важка для виконання, і всі були вражені тим, що, попри вельми короткий час на підготовку, вистава була добра. Виконавці й оркестранти доклали всіх зусиль, аби віддячити Моцартові гарною грою. Знадобилися також вельми значні кошти на оплату великого хору і декорацій, які виготовив пан Ґвардазоні. Надзвичайно велике число глядачів засвідчує, що опера подобається всім».
Ґете писав про «Дон Жуана»: «Як можна сказати, що Моцарт склав музику до “Дон Жуана”?! Скласти – начебто йдеться про тістечко або бісквіт, які замішують з яєць, борошна і цукру! Адже це творіння розуму, і частина і все ціле являють собою єдність духу, пройняту подихом життя, причому творець не експериментував, не виготовляв, діючи на власний розсуд; ні, його тримав у своїй владі демонічний дух генія, отож він не міг не виконати того, що йому було суджено».
Ґете в листі Шиллерові: «Ваша надія на оперу недавно найвищою мірою здійснилася в “Дон Жуані”, але саме тому це творіння стоїть цілковито ізольовано, і через смерть Моцарта вже не можна розраховувати на щось подібне» (Ф. Німечек. Життя капельмейстера Вольфґанґа-Амадея Моцарта. Вид. 2-ге. 1808). Ґете в листі Екерманові: «Музика тут повинна мати такий характер, як у “Дон Жуані”; Моцарт мусив би написати музику для “Фауста”».
Ніщо так не потверджує честолюбного наміру Моцарта створити в «Дон Жуані» щось велике, як лист, який він написав диригентові празького оркестру Кахарцу: «Не шкодую ані праці, ані сил, аби створити для Праги дещо якнайліпше. І взагалі помиляються ті, хто думає, що моє мистецтво далося мені легко. Запевняю Вас, милий друже, ніхто не витрачав так багато праці на вивчення законів композиції, як я. Важко знайти якого-небудь славетного композитора, чиїх творів я не вивчав би старанно, часто, багаторазово».
3 листопада. Моцарт пише для празької співачки Йозефи Душекової концертну арію («Bella, mia fiamma») (K. 528). Про арію, повну різноманітних важких інтервалів, стрибків та інтонаційних труднощів, розповідає син Моцарта (Карл-Томас): «Своїй подрузі, Йозефіні Душековій, Моцарт пообіцяв скомпонувати нову концертну арію, і, як звичайно, у нього не виявилося вільного часу для її написання. Зрештою співачка під час його перебування у Празі буквально замкнула його в альтанці в саду на віллі Бертрамка [38] і заявила, що випустить його не раніше, ніж буде готова арія. Він узявся до роботи, але, скінчивши її, зі свого боку заявив: якщо вона не виконає арії з аркуша правильно і без помилок, то він її не віддасть подрузі».
7 грудня. Цісар Йосиф ІІ призначив Моцарта придворним композитором.
27 грудня. У Відні народилася четверта дитина Моцарта – донька Терезія. Померла 29 червня наступного року.

1788
7 травня. Постановка «Дон Жуана» у Відні в Бурґтеатрі пройшла невдало; газети згадали єдино сам факт вистави. Кажуть, цісар Йосиф ІІ заявив да Понте: «Опера божественна, можливо, навіть прекрасніша за “Фіґаро”, але цього шматка не подужають зуби моїх віденців», на що Моцарт буцімто сказав: «Даймо їм час його розжувати». Для постановки у Відні Моцарт – щоправда, без великого бажання – написав три нові музичні номери.
15 червня. Постановка опери «Дон Жуан» у Ляйпциґу.
26 червня. Цього дня Моцарт закінчив першу зі своїх останніх трьох симфоній – симфонію мі-бемоль мажор (К. 543).
25 липня. Моцарт закінчує другу з названих симфоній – симфонію соль мінор (К. 550). Про цей твір Роберт Шуман говорив: «У симфонії Моцарта соль мінор кожна нота – чисте золото, кожна її частина – скарб».
10 серпня. Моцарт закінчив свою останню симфонію до мажор, згодом названу «Юпітер» (К. 551). Також її називають «Симфонією з заключною фугою». Обидві ці назви не належать Моцартові, їх дали пізніше музикознавці й любителі музики: першу – за її героїчний характер і спалахи гострого емоційного напруження, другу – через фінал, який становить блискуче поєднання фуги з сонатою.
27 вересня. Моцарт закінчує своє струнне тріо мі-бемоль мажор на шість частин, для скрипки, альта і віолончелі, який написав для свого друга і товариша по масонській ложі Міхаеля Пухберґа.

1789
8 квітня. Початок поїздки Північною Німеччиною.
12 квітня. Прибуття до Дрездена.
14 квітня. Концерт при саксонському дворі у Дрездені; уперше Моцарт виконує концерт ре мажор (К. 537, «Коронаційний концерт»).
15 квітня. «Музична реальна газета» пише: «14 квітня перед Його Величністю Курфюрстом виступив з грою на фортепіано славетний композитор В.-А. Моцарт. Окрім того, він грав тут у Дрездені в багатьох аристократичних та інших приватних домах, викликавши безмежний захват слухачів. Його виконавської майстерності на клавесині й фортепіано не можна змалювати словами, до того ж він володіє винятковим умінням грати з аркуша, яке здається просто неймовірним: сам він майже не спроможний зіграти річ після попереднього вправляння ліпше, ніж коли грає вперше.
Також він показав своє мистецтво грати зв’язним стилем на органі.
Звідси він поїде до Берліна».
20 квітня. Прибуття до Берліна.
21 квітня. Знайомство з Долесом, колишнім учнем Йоганна-Себастьяна Баха, яке переросло у дружбу.
22 квітня. Моцарт грає на органі в церві Св. Томи.
Один зі слухачів писав пізніше: «22 квітня без попереднього повідомлення і безкоштовно він грав у церкві Св. Томи. Грав там упродовж цілої години перед великою аудиторією, чудово і з великим мистецтвом. Тогочасний органіст Ґернер і нині покійний кантор Долес стояли біля нього на регістрах. Я сам бачив його, молодого, модно вдягненого чоловіка середнього зросту. Долес був у повному захваті від його артистичної гри, і йому здавалося, що воскрес його вчитель, старий Себастьян Бах. Моцарт грав у дуже доброму стилі та з великою легкістю виконував усі гармонічні прийоми й теми, у числі яких хорал «Ісус, моя надія» було виконано прегарно, без усілякої підготовки».
19 травня. У перебігу своєї поїздки Північною Німеччиною Моцарт відвідав Берлін. Був присутній інкогніто на виставі опери «Викрадення з сералю», проте, помітивши в одному місці хибне виконання, не витримав і гучно зробив заувагу, в результаті чого був упізнаний і по закінченні дії викликаний на сцену.
12 липня. Моцарт пише своєму другу і товаришу по масонській ложі Пухберґові: «Боже! Я в такому становищі, якого й найлютішому ворогу не побажав би. І якщо Ви – мій найліпший друг і брат – покинете мене, то безневинно і найнещаснішим чином пропаду вкупі з моєю бідною хворою дружиною та дитиною. – Вже востаннє, коли я був у Вас, хотів відкрити своє серце, але не наважився! І не зміг би… якби я не був певен, що Ви знаєте мене, що Вам знайомі мої обставини, що Ви абсолютно переконані в тому, що я безневинно, нещасливо потрапив у таке найсумніше становище. О Боже! Замість вдячності надокучаю новими проханнями!.. Якщо Ви добре знаєте моє серце, то мусите повністю відчувати всю глибину мого страждання». За два дні, коли Констанці, яка поїхала відпочивати до Бадена, стало помітно краще, у тому ж листі він пише: «Нині в мене знову з’явився настрій працювати, але, з другого боку, знову почуваюся нещасним, – звичайно, лише на мить! Коханий і любий друже і брате, Ви знаєте мої теперішні обставини, але й знаєте мої перспективи; те, про що ми говорили, залишається; так чи інакше, Ви розумієте мене; …тепер пишу шість легких клавірних сонат для принцеси Фредерики та шість квартетів для короля, які буде видрукувано моїм коштом у Кожелуга; окрім цього, дві посвяти також принесуть мені дещо; за кілька місяців мою долю буде цілковито визначено, отож, мій любий друже, Ви нічим не ризикуєте; нині лише від Вас залежить, єдиний друже, чи Ви зможете і чи схочете позичити мені ще 500 флоринів?»
29 серпня. У Відні знову поставлено оперу «Фіґаро».
16 листопада. Народилася п’ята дитина Моцарта – донька Анна, яка померла того ж дня.

1790
20 січня. Перед першою постановкою опери «Так чинять усі жінки» Моцарт пише Пухберґові: «…Завтра відбудеться репетиція оркестру в театрі, – Гайдн прийде вкупі зі мною; якщо Вам дозволяють справи і якщо Ви маєте бажання бути присутнім на репетиції, то потрібно лише завтра вранці о 10-й годині бути таким ласкавим зайти до мене, і тоді всі ми разом попрямуємо до театру».
26 січня. У Відні відбулася прем’єра опери «Так чинять усі жінки». В одному з оголошень було сказано: «Про музику вважаю цілком достатнім повідомити, що її написав Моцарт». Лише недосить добрим лібрето можна пояснити, що опера не мала такого успіху, на який заслуговували її музичні вартості. Ріхард Ваґнер висловив таку думку щодо цього: «О, наскільки Моцарт гідний поваги й любові, що він не зміг скомпонувати до “Тита” такої ж музики, як до “Дон Жуана”, і до Так чинять усі жінки, як до “Фіґаро”. Яка б це була ганьба для музики! Фривольний, легкий на руку оперний лібретист-ремісник постачав свої арії, дуети й ансамблі, а він писав до них таку музику, на яку надихав його текст, отож музика завжди діставала те вираження, яке відповідало змістові тексту» («Опера і драма», 1851).
20 лютого. У Відні помер цісар Йосиф ІІ. Він був покровителем Моцарта, одначе не розумів його достеменного значення і над ним віддавав перевагу іншим композиторам, переважно італійцям, зокрема Сальєрі.
23 вересня. Моцарт їде до Франкфурта, куди прибуває 28-го з метою дати концерт із нагоди коронування цісаря Леопольда.
15 жовтня. Моцарт дає концерт у Франкфурті, про який повідомляє: успіх був великий, але тільки моральний – не грошовий. Міський магістрат Франкфурта дав дозвіл на цей концерт, застерігаючи, що цей дозвіл «…на інші випадки не поширюється».
Наводимо текст оголошення концерту, який відбувся у Франкфурті.

«На підставі Наймилостивішого дозволу сьогодні у п’ятницю, 15 жовтня 1790 року, у великому міському театрі пан капельмейстер Моцарт дасть великий музичний концерт на свою користь.

Перша частина

Велика симфонія пана Моцарта.
Арія у виконанні пані Шик.
Концерт власного авторства, який виконає на фортепіано пан капельмейстер Моцарт.
Арія у виконанні пана Чезареллі.

Друга частина

Концерт авторства пана капельмейстера Моцарта у його виконанні.
Дует у виконанні пані Шик і пана Чезареллі.
Фантазія-імпровізація пана Моцарта.

Симфонія

Вартість одного квитка в ложах і партері – 2 фл. 45 кр. Квитки можна купити в пана Моцарта за адресою Кальбехер-ґассе, № 167, від опівдня в четвер, зранку в п’ятницю в пана касира Шайдвайлера, а також у касі.
Початок об 11-й годині ранку».

29 жовтня. На зворотному шляху Моцарт виступив у Мюнхені перед королем Неаполітанським. «Велика честь для віденського двору, – писав він, – що король повинен мене слухати в чужій країні».
20 грудня. Постановка опери «Дон Жуан» у Берліні. Наводимо деякі висловлювання німецької преси про цей твір: «Якщо поєднати глибоке мистецтво з найщасливішим талантом створювати чарівні мелодії, а потім обидві ці якості об’єднати з найбільшою оригінальністю, то дістанемо правильне уявлення про музичний геній Моцарта. У його творах ніколи не можна знайти вже раніше почутої думки, навіть його акомпанемент завжди звучить по-новому. Він безперервно вабить від однієї думки до іншої, отож ваш захват останньою цілковито поглинає захват усіма попередніми, і лише через напруження всіх сил можна пізнати всі гарноти, які розкриваються перед вашою душею. При бажанні можна зробити Моцартові лише один докір: така ряснота гарнот достеменно може втомити душу, а тому інколи тьмяніє ефект цілого. Але щасливий митець, чия єдина помилка полягає в надто великій досконалості».
Тут належить відзначити, що віденський композитор Діттерсдорф у розмові з цісарем Йосифом висунув проти Моцарта цей же аргумент, а саме – завелике багатство думок. «…отож урешті не можна втримати в голові жодної з цих гарнот». В інших німецьких газетах писали: «Якщо яка-небудь нація може пишатися своїм сучасником, то гордістю Німеччини є Моцарт, котрий написав музику до цієї опери. Ніколи, ніколи досі ми не відчували величі людського духу так очевидно і ніколи музика не підносилася на таку висоту! Мелодії, що їх мовби написали небесні янголи, супроводжуються небесною гармонією. І той, чия душа здатна сприйняти істинно прекрасне, звичайно, зможе мені вибачити, якщо скажу: “Це було чарівливо для слуху”».
«Музика цієї опери прегарна, але подекуди надто штучна, складна і перевантажена інструментами» («Журнал мод», 1791).
«Моцарт був геній; та тільки мав не надто високу культуру і недостатньо вчений смак, а можливо, зовсім його не мав. У своїх загалом оригінальних театральних творах інколи помилявся ефектами в найголовнішому – у театрі; а щодо правильної роботи над лібрето, то не знайдеться людини, яка б могла сказати, що він умів правильно поводитися з текстом і що його музика завжди так пристосовувалася до поезії, що остання не може встати проти нього і не звинуватить його перед судом критики» («Музична газета», 1793).

1791
5 січня. Моцарт закінчив останній фортепіанний концерт сі-бемоль мажор (К. 585).
4 березня. Останній виступ Моцарта у Відні на концерті кларнетиста Беера.
6 березня. Моцарт пише останню арію для баса і контрабаса «Per questa bella mano» (К. 612).
У березні також написано його останні танці: контрданс «Les filles malicieuses» [39] і «Німецький танець» (К. 610 і 611).
7 березня. Емануель Шиканедер, директор театру в передмісті Відня («Фрайгаус-театер-ауф-дер-Віден») і популярний комік, звернувся до Моцарта з проханням написати для нього оперу на чарівний сюжет, оскільки через грошові труднощі йому потрібна річ, яка б могла привернути публіку. Моцарт погодився, але зауважив: «Якщо зазнаємо фіаско – я усуваюся, адже ніколи досі не писав чарівних опер».
9 травня. Моцарт подає до магістрату міста Відня клопотання про призначення його другим капельмейстером церкви Св. Стефана; погоджується безкоштовно виконувати свої обов’язки одночасно з капельмейстером Гофманом, але прохає, аби його вважали кандидатом на цю посаду в тому випадку, якщо часто хворий Гофман більше не зможе працювати. 9 травня магістрат задовольнив його прохання, але іронічна доля забажала, аби Гофман на два роки пережив Моцарта.
23 травня. Моцарт пише адажіо і рондо для фісгармонії, флейти, гобоя, альта і віолончелі (К. 617); твір було скомпоновано для сліпої артистки, яка грала на фісгармонії, – Маріанни Кірхґесснер. Вона вперше виконала його 19 серпня.
В оголошенні йшлося: «…Цілковито новий, надзвичайно красивий концертний квінтет у супроводі духових інструментів пана капельмейстера Моцарта».
18 червня. Композитор пише в Бадені поблизу Відня мотет «Ave verum».
У липні якийсь незнайомий замовляє Моцартові реквієм.
Приблизно з 1820 року стало відомо, що таємничий незнайомий був довіреною особою графа Вальзеґґа; граф полюбляв видавати себе за композитора, тому купував у різних композиторів музичні твори й потім називав їх своїми.
Отож Моцарту він теж замовив реквієм, який було виконано 14 грудня 1793 року як його власний твір у пам’ять про померлу дружину графа; він же й диригував оркестром.
26 липня. У Відні народився Франц-Ксавер-Вольфґанґ Моцарт – шоста й остання дитина композитора. Мати пізніше перейменувала його на Вольфґанґа-Амадея.
6 вересня. У Празі відбулася прем’єра опери «Титове милосердя». Оперу, яку з нагоди коронації Леопольда ІІ замовив чеський король, неодноразово ставили з великим успіхом; востаннє її постановка збіглася з прем’єрою «Чарівної флейти» (30 вересня).
7 вересня. Моцарт пише листа невідомому (можливо, да Понте): «Ласкавий пане! Я б охоче послухався Вашої поради, але чи зумію? У моїй голові хаос, роблю все, що мені посильне, але не можу позбутися образу незнайомого. Бачу його всюди. Він прохає, наполягає і вимагає роботи від мене. Відповідаючи йому, продовжую писати, адже компонування музики втомлює мене менше, ніж бездіяльність. Нині вже не маю чого боятися. Відчуваю це так упевнено, що не потребую доказів. Перестаю радіти моєму талантові. А яке чудове було життя! Починалося за найщасливіших обставин. Але нікому не дано змінити судженої долі. Потрібно зі світлою свідомістю прийняти те, що запланувало провидіння. Отже, закінчую свою поховальну пісню. Не маю права залишити її незакінченою.
Відень, 7 вересня 1791 року».
28 вересня. Моцарт завершив «Чарівну флейту», написавши увертюру і марш жерців.
30 вересня. У Відні, у театрі «Фрайгаус-театер-ауф-дер-Віден» відбулася прем’єра опери «Чарівна флейта». Перша вистава ще не мала такого успіху, якого очікував Моцарт, але з кожною виставою зацікавлення оперою дедалі зростало. Наводимо текст оголошення про перший спектакль:

«Сьогодні, у п’ятницю 30 вересня 1791 року, актори привілейованого цісарського і королівського театру у Відені [40] матимуть честь уперше представити оперу
Чарівна флейта
Велику оперу Емануеля Шиканедера
Дійові особи та виконавці:
Зарастро – пан Ґерль
Таміно – пан Шак
Читець – пан Вінтер
Перший жрець – пан Шиканедер-старший [41]
Другий жрець – пан Кістлер
Третій жрець – пан Молль
Цариця ночі – пані Гофер
Паміна, її дочка – пані Ґотліб
Перша дама – пані Клепфель
Друга дама – пані Гофман
Третя дама – пані Шак
Папаґено – пан Шиканедер-молодший
Стара – пані Ґерль
Моностатос, мавр – пан Ноузойль
Перший раб – пан Ґізеке
Другий раб – пан Фразель
Третій раб – пан Штарке

Музика пана Вольфґанґа-Амадея Моцарта, капельмейстера і дійсного придворного композитора.
Пан Моцарт, через повагу до ласкавої й шановної публіки, а також з огляду на дружні почуття до автора п’єси сьогодні сам диригуватиме оркестром.
Лібрето опери, оздоблене двома гравюрами, які зображають пана Шиканедера в ролі Папаґено, у відповідному костюмі, продається в театральній касі за 30 крейцерів.
Художник театру пан Ґайль і декоратор пан Нессльталер тішаться надією, що зуміли виконати своє завдання з художнього оформлення вистави відповідно до плану п’єси.
Вартість квитків звичайна.
Початок о 7-й годині».

Цікаво, що в числі дійових осіб не фігурують троє хлопчиків.
Музику хвалили всі й усюди, меншою мірою схвалювали лібрето. Один критик повідомляє до Берліна: «Нова казкова комедія “Чарівна флейта”, музику до якої написав наш капельмейстер, поставлена з дорогими й пишними декораціями, не здобула сподіваного успіху, бо зміст і мова лібрето надто погані». Ґете писав про лібрето, що воно «…повне вигадок і жартів, які не кожна людина здатна зрозуміти й оцінити; але принаймні слід віддати належне авторові, що він найвищою мірою опанував мистецтво впливати через контрасти й використовувати великі театральні ефекти». Вже 1793-го, себто через два роки по смерті Моцарта, одна берлінська газета писала: «Прекрасну музику Моцарта було настільки зґвалтовано в театрі Шиканедера, що просто хотілося втекти з жалю».
Жовтень. На початку місяця Моцарт пише свій останній твір для соліста: концерт для кларнета ля мажор. У першій частині використовує частину концерту для басетгорна, компонування якого почав 1789 року, але не скінчив.
7 жовтня. Моцарт пише про успіх «Чарівної флейти» своїй дружині: «Люба, кохана дружинонько! Я щойно повернувся з опери; театр, так само як і завжди, був переповнений. – Дует “Чоловіки й жінки” та дзвіночки в першій дії, як звичайно, мусили бути повторені, подібно до терцету хлопчиків у другій дії. – Але що мене тішить найбільше, то це – мовчазне схвалення! Ясно видно, що успіх цієї опери безперервно зростає…»
15 листопада. Моцарт закінчив «Масонську кантату» («Малу масонську кантату») (К. 623). Стан його здоров’я настільки поліпшився, що він не лише завершив цей твір, але навіть сам диригував ним. Залічив цей твір останнім до списку своїх творів.
5 грудня. Смерть Моцарта. Він відійшов о 12-й годині 55 хвилин ночі. До найостаннішої миті був поглинутий успіхом «Чарівної флейти» й роботою над «Реквіємом»; за день до смерті наказав принести партитуру йому в ліжко і співав зі своїми друзями Бенедиктом Шаком, Францом Гофером (зятем Моцарта) і Францом Ґерлем. Опівночі підвівся і скерував свій погляд у порожнечу, потім повернув голову до стіни й начебто заснув. Його своячка Зофі Гайбель відвідала його за день до смерті, 4 грудня, і тоді він сказав їй: «А, мила Зофі, добре, що ви тут, мусите залишитися на сьогоднішню ніч. Мусите побачити, як я помру». І потім: «Маю вже присмак смерті на язику, а хто ж допоможе моїй любій Констанці, якщо ви не залишитеся?» Пізніше сказав ще своєму учневі Зюсмайру: «Хіба я не говорив, що цей “Реквієм” пишу самому собі!»
6 грудня. Похорон Моцарта. О 3-й годині дня його прах було відспівано в церкві Св. Стефана, а потім поховано на цвинтарі Св. Марка. Констанца була хвора і лежала в ліжку, і лише кілька друзів композитора (ван Світен, Сальері, Зюсмайр, Дайнер і Орслер [42]) проводжали жалобні дроги, але сильна буря з дощем і снігом їх теж змусила повернутися [43], отож ніхто з родичів і друзів не був присутній, коли труну опускали в могилу.
За порадою ван Світена тіло Моцарта було поховано в найдешевшій могилі для бідних, де знайшли свій останній спокій 15–20 злидарів [44]. І коли Констанца, одужавши, схотіла відвідати чоловікову могилу, то на цвинтарі вже був новий сторож, який не зміг показати їй цієї могили. Отож донині невідомо, де саме поховано Моцарта.
11 грудня. Констанца подала клопотання цісареві, прохаючи призначити їй пенсію. По тому як вона змогла довести, що Моцарт не був членом товариства сиріт і вдів композиторів, а тому його дружина не може очікувати жодної пенсії, 13 березня 1792 року їй було встановлено річне утримання, рівне одній третині платні, яку одержував Моцарт, себто 266 гульденів 40 крейцерів на рік.
12 грудня. Лист із Праги: «Моцарт помер. Повернувся з Праги додому зовсім хворим і відтоді згасав дедалі більше; уважали, що він має водянку. Композитор відійшов у Відні наприкінці минулого тижня. Оскільки тіло після смерті сильно роздулося, навіть гадали, що його отруїли. Однією з його останніх робіт була поховальна меса, виконана при його відспівуванні. Лише тепер, коли він мертвий, віденці, певне, зрозуміють, кого втратили в його особі. Він багато страждав у житті від людської підступності, яка, попри його безтурботну натуру, дратувала Моцарта.
Ані “Фігаро”, ані “Дон Жуанові” не поталанило у Відні, зате тим більше пощастило їм у Празі. Мир його праху!»
В одній з віденських газет було вміщено такий некролог: «У ніч із 4-го на 5-те число цього місяця у Відні помер придворний композитор Вольфґанґ Моцарт. Вже з дитячого віку він був знаний в усій Європі, завдяки своєму найрідкіснішому музикальному талантові. Розвиваючи свої видатні природні обдарування і невтомно працюючи над їх удосконаленням, він досягнув рівня найбільших майстрів; це засвідчують його твори, які мають повсюдні любов і захоплення та визначають розміри незамінної втрати, яка спостигла музичне мистецтво внаслідок його смерті». Один із віденських композиторів – тут посилаються на Сальєрі – мовив після скону Моцарта: «Так, звичайно, жаль такого великого генія, але для нас ліпше, що він мертвий. Якби він прожив довше, ніхто б не дав усім нам і шматочка хліба за наші твори».


Удова Моцарта 1797 року познайомилася з данським дипломатом, державним радником Ґеорґом-Ніколаусом фон Ніссеном, за якого вийшла заміж 1809-го [45]. Ніссен допоміг їй упорядкувати музичну спадщину композитора, а також був її співавтором біографії Моцарта [46]. Від 1824-го подружжя мешкало в Зальцбурґу. Ніссен помер 24 березня 1826 року, а Констанца відійшла 6 березня 1842-го. Від її шлюбу з Моцартом вижило двоє синів: Карл-Томас і Франц-Ксавер-Вольфґанґ. Спочатку Карл-Томас хотів стати музикантом, але зайнявся комерційною діяльністю, а пізніше став урядником. Помер він 31 жовтня 1858-го в Мілані, де до останнього працював службовцем фінансового відомства.
Молодший син Моцарта Франц-Ксавер-Вольфґанґ, якого мати перейменувала на Вольфґанґа-Амадея, став музикантом. Навчався в Гуммеля, Сальєрі, абата Фоґлера та, ймовірно, в Альбрехтсберґера [47]. Спершу був учителем гри на фортепіано у шляхетських родинах Лемберґа (Львова), куди повернувся після нетривалої поїздки Польщею, Німеччиною, Данією й Італією як учитель музики й керівник хору. Помер 29 липня 1844 року в Карлсбаді (Карлових Варах) від хвороби шлунку.



Післямова

У листі сестрі Моцарта придворний трубач, друг родини Моцартів Йоганн-Андреас Шахтнер [48] повідомляє про дитинство композитора:
«Високородна ласкава пані!
Ваш вельми люб’язний лист не знайшов мене в Зальцбурґу, а лише в Гаммерау [49], де я перебував у гостях у сина, урядника тамтешнього міського управління; знаючи мою звичайну уважність до кожної людини, особливо до сім’ї Моцартів, Ви можете виснувати, як я шкодував, що не міг виконати Вашого прохання відразу.
Отже, до діла! Ваше перше запитання: які улюблені ігри мав у дитинстві Ваш померлий брат, окрім його занять музикою? На це запитання не можна відповісти, оскільки, щойно він брався до музики, враз усі потяги до інших занять ніби вмирали. Навіть дитячі ігри й пустощі цікавили його лише тоді, коли супроводжувалися музикою. Якщо ми – він і я – переносили, бавлячись, іграшки з однієї кімнати до іншої, той, хто йшов порожнім, завжди мусив наспівувати або награвати на скрипці який-небудь марш. Але до цього часу – перш ніж почати займатися музикою – він настільки захоплювався дитячими забавами, бодай трохи приправленими жартом, що міг забути і про їжу, і про пиття, і про всю решту.
Оскільки я, як Ви знаєте, часто грався з ним, то невдовзі він дуже полюбив мене і нерідко по десять разів на день питав мене, чи люблю його, і якщо інколи я жартома говорив, що ні, то в його очах відразу з’являлися великі сльози – таким ніжним і чутливим було його добре серденько.
Друге запитання: як він дитиною ставився до дорослих, коли вони захоплювалися його музичним талантом?
Це правда, що в ту пору він не виражав ані гордості, ані особливої шанобливості, бо ніколи не міг задовольнити цих почуттів, граючи перед людьми, які нічого не розуміли або дуже мало розуміли в музиці; він любив грати лише в тому випадку, якщо його слухачі були знавцями музики або, принаймні, мусили його ошукувати, видаючи себе за них.
Третє запитання: чого він навчався найбільш охоче?
Відповідь. У цьому плані він підкорявся керівництву; йому було майже однаково, що йому давали вчити; він хотів лише вчитися і дав право вибору своєму глибоко коханому татові; здавалося, він розумів, що в цілому світі не зможе знайти такого вчителя, а ще більше такого вихователя, яким був його незабутній батько.
Що би не давали йому вчити, до всього він ставився винятково сумлінно, тож усю решту, навіть заняття музикою, відкладав осторонь. Наприклад, коли він навчався рахувати, стіл, крісло, стіни й навіть підлога були обписані крейдою.
Четверте запитання: які властивості, які риси характеру, нахили до доброго чи поганого він мав, який був його розклад дня?
Відповідь. Він був повен вогню, дуже легко захоплювався будь-яким предметом; гадаю, що за відсутності такого винятково доброго виховання, яке він мав, з нього міг би вийти мерзенний лиходій – такий він був сприйнятливий до будь-якого враження, не вміючи оцінити його вартостей і шкоди.
Ось кілька гідних подиву епізодів, які трапилися, коли він мав чотири-п’ять років, і у правдивості яких можу заприсягтися.
Одного разу в четвер після служби я пішов з його батьком до Вас додому, де ми знайшли чотирирічного Вольфґанґа з пером у руці.
Батько: Що ти пишеш?
Вольфґанґ: Концерт для клавіру, перша частина скоро буде готова.
Батько: Дай, подивлюся.
Вольфґанґ: Я ще не скінчив.
Батько забрав у нього і показав мені мазанину, яка складалася з нот, написаних поверх розтертих чорнильних ляпок. (Маленький Вольфґанґ, не знаючи, раз по раз мочив перо аж по дно каламаря і так щоразу, торкаючись ним паперу, ставив ляпку, але найспокійніше витирав її долонею і знову продовжував писати.) Спочатку ми посміялися з цієї, певне, нісенітниці, але потім батько почав розглядати головне – ноти, композицію. Довго стояв непорушний, розглядаючи аркуш паперу. Нарешті дві сльози – сльози захвату і радості – покотилися з його очей.
“Погляньте, пане Шахтнере, – мовив він, – яке тут усе правильне і струнке; тільки це навряд чи можна виконати. Адже це настільки вкрай важке, що жодна людина не зможе його зіграти”. Вольфґанґерль перебив його: “На те він і концерт; треба так довго вправлятися, допоки не вийде; дивіться, це повинно йти ось так”. Він заграв і зумів показати рівно стільки, скільки потрібно для того, аби ми зрозуміли його наміри.
У ту пору він був переконаний, що грати концерт і творити дива – це одне й те саме.
Ще одне!
Ласкава пані! Ви можете пригадати, що маю дуже добру скрипку, яку Вольфґанґерль називав масляною скрипкою. Одного разу невдовзі по тому, як ви повернулися з Відня, він грав на ній і не міг нахвалитися нею; за день чи два я знову прийшов у гості й застав його саме в тієї миті, коли він грав на своїй скрипці; він негайно спитав: “Що поробляє Ваша масляна скрипка?”, після чого продовжував фантазувати; урешті, трохи подумавши, каже мені: “Пане Шахтнере, ваша скрипка настроєна на пів чверті тону нижче за мою; звичайно, якщо вона лишилася настроєною так само, як коли я грав на ній востаннє”. Я посміявся з цього, але батько, знаючи виняткову музикальність і пам’ять цієї дитини, попросив мене принести скрипку і подивитися, чи син має рацію. Я зробив так, і виявилося, що він правий.
Незадовго до цього, скоро після Вашого повернення з Відня, коли Вольфґанґ привіз із собою маленьку скрипку, отриману в дарунок у Відні, прийшов наш дуже добрий скрипаль, нині покійний пан Вентцель, який був новачком у компонуванні музики, і приніс із собою шість тріо, які написав за відсутності Вашого батька, і попросив його сказати свою думку. Ми почали грати ці тріо: батько грав партію альта, Вентцель – першу скрипку, я – другу. Вольфґанґ попросив, аби йому дозволили зіграти партію другої скрипки, одначе батько відмовив йому в цьому нерозумному проханні, оскільки він взагалі ніколи не вчився грати на скрипці й батько вважав, що в нього взагалі нічого не вийде. Тоді Вольфґанґ каже: “Для того, аби грати другу скрипку, взагалі не потрібно вчитися заздалегідь”, а коли батько почав наполягати, аби він пішов геть і більше не заважав нам, Вольфґанґ гірко заплакав і забрався вкупі зі своєю скрипкою.
Я попрохав, аби йому дозволили грати зі мною; зрештою батько сказав: “Ну добре, грай укупі з паном Шахтнером, але так тихо, аби ми й не чули, інакше відразу підеш геть”. Так вийшло, що Вольфґанґ почав грати вкупі зі мною. Але невдовзі я зачудовано помітив, що я зовсім зайвий, тихо опустив свою скрипку і поглянув на Вольфґанґового батька, в якого цієї миті, від подиву і щастя, котилися сльози з очей; і так маленький Вольфґанґ зіграв до кінця всі шість тріо.
Коли ми скінчили, Вольфґанґ, чуючи нашу похвалу, осмілів і почав твердити, що зможе грати також партію першої скрипки. Задля жарту ми дозволили йому це зробити й помирали зі сміху, бачачи, як він, щоправда, хибно і з неправильною аплікатурою, все-таки зіграв так, що ніде не збився.
Насамкінець – про чутливість і тонкість його слуху.
Майже до десятирічного віку Вольфґанґ не міг подолати страху перед трубою, якщо грали тільки на ній, без інших інструментів; коли хтось наближав до нього трубу, це діяло на нього подібно до зарядженого пістолета.
Батько хотів звільнити його від цього дитячого страху й одного разу велів мені, незважаючи на його протести, стати навпроти нього і почати дути у трубу; але, мій Боже! Ліпше б я не погоджувався. Заледве Вольфґанґ почув різкий звук, як відразу зблід і почав опускатися на землю, і якби я продовжував трубити, то, безперечно, в нього почалися б судоми.
Це я додав між іншим – відповідаючи на поставлені запитання. Вибачте мені за кепський почерк: я вбитий горем і ліпше писати не зможу.
З глибокою шаною і повагою залишаюся покірним слугою Вашої милості
Андреас Шахтнер, придворний трубач Його Князівської Ясновельможності.
Зальцбурґ, 24 квітня 1792 року».

Ґете про Моцарта
Щó є геній, як не творча сила, завдяки якій виникають дії, котрі сміливо можуть постати перед Богом і природою і котрі саме тому мають наслідки й тривалість? Кожен твір Моцарта належить до такого ряду; у них є творча сила, яка діє від покоління до покоління, і ця сила довго не вичерпає себе і не зникне. (11 березня 1828 року.)

Зовнішність Моцарта (за Німечеком)
Статура цієї виняткової людини була нічим не примітна; він мав низький зріст, а його обличчя, за винятком великих вогнистих очей, нічим не виказувало величі його генія. Його погляд видавався непостійним і розсіяним, окрім того часу, коли він сидів за клавесином; тоді вся його постать цілковито змінювалася! Увесь його непоказний вигляд і малий зріст були наслідком раннього розумового напруження і браку вільних рухів у дитинстві. Хоча і його батьки були вродливі, і він сам, як кажуть, був вродливою дитиною, але з шестирічного віку мусив провадити сидячий спосіб життя і вже в ту пору почав писати музику! А як багато ця людина написала за своє життя, особливо за останні роки!
Оскільки Моцарт, як відомо, найбільш охоче грав і компонував ночами й нерідко його робота була терміновою, то кожен може уявити, наскільки сильно страждав від цього його тонко влаштований організм!
Його рання смерть настала головно через ці причини.

Характер Моцарта
(зі спогадів його своячки Зофі Гайбель)
Він завжди був у доброму настрої, але навіть у найліпші хвилини здавався вельми задумливим, на все – був він веселий або сумний – відповідав міркуючи, пильно дивлячись в очі співрозмовника, і при цьому здавалося, що він глибоко зайнятий чимось іншим. Навіть коли на світанку мив собі руки, то ходив кімнатою туди-сюди, ніколи не залишаючись спокійним, ударяв однією ногою об другу і завжди був замислений. За столом часто брав серветку за кінчик, скручував її, проводив нею під носом, і здавалося, що у своїй задумі не помічає цього. Нерідко притому робив гримасу ротом.

Характер Моцарта
(зі спогадів його шваґра Ланґе)
Ніколи Моцарт під час своїх бесід або занять не був настільки мало подібний до великої людини, як тоді, коли писав яку-небудь серйозну річ. У таку пору він не лише розмовляв розсіяно і плутано, але й безперервно кидав жарти нехарактерної для нього природи, навіть зумисно допускав недбалість у своїй поведінці. При цьому здавалося, що він нічого не виношує і ні про що не думає. Або за перебільшеною фривольністю Моцарт навмисне приховував своє внутрішнє напруження, або йому подобалося протиставляти божественні ідеї своєї музики пласким буденним думкам і розважатися такими іронічними жартами щодо себе.

Про останню хворобу Моцарта
(зі спогадів Німечека)
Ще у Празі Моцарт вельми часто занедужував і вживав різні ліки; його обличчя було бліде і сумне, хоча його жвавий гумор у дружньому колі досі часто переходив у веселі жарти. Прощаючись зі своїми друзями, він так страждав, що ридав ридма. Очевидно, передчуття близької смерті викликало цей сумний настрій, бо вже тоді він носив у собі зародок хвороби, яка звела його в могилу.

Про останні години Моцарта
(зі спогадів його своячки Зофі Гайбель)
Коли Моцарт захворів, ми обидві пошили йому нічну сорочку, яку можна було надівати спереду, оскільки через нарив він не міг повертатися; і позаяк ми не знали, наскільки важко він хворий, то зробили йому також ватяний халат, аби, коли встане з ліжка, мав що надіти. Часто ми відвідували його, і він завжди радів цьому халатові. Я щодня ходила в місто провідувати його, і, коли раз увечері зайшла до нього, М. сказав мені: «Ну, люба Зофі, скажіть мамі, що почуваюся чудово і що вже цього тижня прийду до неї на іменини (22 листопада) привітати її».

Повідомлення головного лікаря Ґульденера [50]
Моцарт захворів восени 1791 року на ревматичну запальну лихоманку, яка тоді лютувала повсюди й забрала в могилу багатьох людей. Доктор Клоссет, який лікував його, уважав хворобу вельми небезпечною та вже від самого початку побоювався поганого кінця, а саме – запалення мозку. За кілька днів до смерті композитора лікар Заллаба сказав: «Хвороби Моцарта вже не можна вилікувати, він – загибла людина». Справді, невдовзі Моцарт помер зі звичайними симптомами запалення мозку. Хвороба протікала без якихось відхилень, причому з такими ж ознаками хвороби померло багато людей. При обстеженні трупа нічого надзвичайного не виявлено.

[1] Трапляються різні варіанти української транскрипції угорського імені György. Форми «Дйордь» і «Дьєрдь» видаються неприйнятними вже тому, що в них виступає йотація, чого немає в угорському оригіналі. Форми «Дьордь» і «Дєрдь» містять звукосполучення «дьо» і «дє», непритаманні українській мові. Тому ми зупинилися на формі «Дердь» як, на нашу думку, найбільш відповідній нашому фонетичному апаратові, дарма що її важко назвати широковживаною.
[2] Оскільки цю книгу було написано невдовзі після Другої світової війни й відтоді проведено чимало досліджень життя і творчості Моцарта, окремі дані про нього та інших історичних осіб, наведені тут, можуть відрізнятися од встановлених пізніше.
[3] Тут і далі дотримано засади чергування «ґ – дз» (Зальцбурґ – зальцбурдзький, Гааґа – Гаадзі тощо).
[4] Тут і далі нумерацію творів Моцарта наведено за вказівником, який уклав Л. фон Кехель.
[5] Уважається найстарішим національним гімном у світі. Створений у другій половині XVI ст. в добу боротьби Нідерландів за незалежність проти іспанського панування. Набув офіційного статусу лише 1932 р.
[6] «Аполлон і Гіацинт» – триактова опера на лібрето Р. Відля (за грецьким міфом в інтерпретації Овідія). Перший повноцінний оперний твір Моцарта.
[7] Гансвурст – популярний комічний персонаж німецького й австрійського народних театрів.
[8] «Бастьєн і Бастьєнна» – одноактовий зингшпіль (німецькомовна комічна опера) на лібрето Ф.-В. Вайскерна, Й.-Г.-Ф. Мюллера та Й.-А. Шахтнера (за п’єсою «Любовні перипетії Бастьєна і Бастьєнни» Ж. Фавар і Г. де Ґервіля). Написаний як пародія на поширений тоді пасторальний жанр, передусім на оперу «Сільський чаклун» Ж-Ж. Руссо.
[9] «Удавана простачка» – триактова опера-буф на лібрето М. Кольтелліні (за однойменною комедією К. Ґольдоні).
[10] Педель – наглядач за іспитниками.
[11] «Мітрідат, цар Понтійський» – опера-серіа («музична драма») на три дії. Лібрето В.-А. Чіньї-Санті.
[12] Музична академія – давнє найменування великих концертів.
[13] У ту пору ще не існувало чіткого розмежування національностей німець і австрієць. Сам Моцарт називав себе німцем (зокрема, див. далі уривок його листа за 21 березня 1785 р.).
[14] Театралізована вистава – музична постановка, яку спеціально організовували на певне свято.
[15] За сучасною термінологією, «Асканіо в Альбі» – це пасторальна опера. Лібрето Дж. Паріні.
[16] «Сон Сципіона» – одноактова драматична серенада (опера) на лібрето П. Метастазіо (за однойменним твором Цицерона).
[17] «Лючіо Сілла» – триактова опера-серіа на лібрето Дж. Де Ґамерри (в обробці П. Метастазіо).
[18] «Удавана садівниця» – опера-буф на три дії. Автора лібрето достеменно не встановлено.
[19] «Король-пастух» – двоактова пасторальна опера (серенада) на лібрето П. Метастазіо.
[20] Піанофорте, або молоточкове фортепіано – старовинний різновид сучасного фортепіано. Мав вужчу динамічну амплітуду, більш сухий, тихий звук, не такий багатий на обертони (у верхньому регістрі нагадував звук клавесина).
[21] Або Цезар, або ніщо! (Лат.)
[22] Жан-Жорж Новерр (1727–1810) – славетний французький танцівник, хореограф, теоретик і реформатор балету. У 1776–1781 рр. очолював балетну трупу Ґранд-Опера.
[23] Нині: Кайсгайм – громада в Баварії (округ Швабія).
[24] «Ідоменей, цар Криту, або Ілія та Ідамант» – триактова опера-серіа («музична драма) на лібрето Дж. Вареско.
[25] Каммерзенгер(-ін) – почесне звання придворного (провідного) співака або придворної (провідної) співачки, яке донині надають в Австрії та Німеччині найвизначнішим майстрам оперної сцени. Хоча буквально звання перекладається як «камерний співак» або «камерна співачка», прийнято вживати оригінальну німецьку форму, оскільки перекладний варіант, який асоціюється з камерним співом, не відповідає змістові оригіналу.
[26] Катаріна Кавальєрі (сопрано) виконувала роль Констанци, а Йоганн-Валентин Адамберґер (тенор) співав партію Бельмонта на прем’єрі «Викрадення з сералю» (див. ролі й склад виконавців далі).
[27] Строго кажучи, «Викрадення з сералю» належить до жанру зингшпіля (німецького прообразу оперети), який співвідноситься з італійською оперою-буф як жанр, також ґрунтований на комічних засадах.
[28] «Викрадення з сералю» і «Чарівна флейта» Моцарта вважаються вершинними досягненнями в жанрі зингшпіля.
[29] Франтішек-Ксавер Німечек (1766–1849) – чеський філософ, музичний педагог і критик. Автор першої повноцінної біографії Моцарта («Життя цісарського капельмейстера Вольфґанґа-Ґотліба Моцарта», 1798).
[30] Себто зингшпіль.
[31] Неточність в афіші. Насправді роль Буфа виконував Вайдман, а роль Герца – Ланґе.
[32] Неточності в афіші. Насправді роль Пфайль співала Штефані, роль Кроне – Сакко, роль Фоґельґезанґ – (пані) Адамберґер.
[33] Келлі – справжнє прізвище цього співака, композитора і театрального організатора. О’Келлі – сценічний варіант його прізвища (перероблений на ірландський лад), під яким він уславився в Італії та Європі загалом.
[34] «Спогади», написані за допомогою Т.-Е. Гука, вперше з’явилися друком 1826 р.
[35] Примітно, що саме 1756-го, у рік народження Вольфґанґа, його батько видав свою видатну працю «Трактат про фундаментальні засади скрипкової школи», яка стала дороговказом багатьом музикантам наступних поколінь.
[36] Часто цю славетну композицію називають «Маленькою нічною серенадою», адже саме до жанру серенади вона належить.
[37] Означення «Кам’яний гість», вжите до опери Моцарта, «примандрувало» в газетну публікацію через назву відомої п’єси Тірсо де Моліни «Севільський спокусник, або Кам’яний гість» (1630), яка, заживши великої слави, стала основою для багатьох наслідувань і музичних обробок.
[38] Нині на віллі Бертрамка, спорудженій у середині XVIII ст. у класицистичному стилі, розташований Музей В.-А. Моцарта і подружжя Душекових, яким вона свого часу належала.
[39] «Лукаві доньки» (фр.).
[40] Віден (не плутати з «Відень») – раніше передмістя, а нині 4-й муніципальний округ Відня.
[41] Неточність в афіші. Насправді роль першого жерця грав Кістлер, а другого – Шиканедер-старший.
[42] Опріч барона ван Світена, Моцартового мецената, композиторів Сальєрі й Зюсмайра, Дайнера, слуги Моцарта, і віолончеліста Орслера, були присутні також інші люди, зокрема композитор Альбрехтсберґер і капельмейстер Рознер.
[43] Пізнішими дослідженнями встановлено, що насправді в день поховання Моцарта у Відні не було ані бурі, ані дощу, ані снігу. Стояла м’яка безвітряна погода.
[44] Тут виникає неминуче і цілком логічне запитання: з якої рації Моцарта – славетного композитора своєї доби й високоавторитетну людину – поховали в могилі для бідних? Це запитання спричинило численні версії загадкової смерті Моцарта в молодому віці та його не менш загадкового поховання.
[45] Їхній офіційний шлюб дійсно відбувся 1809 р. у Братиславі. Але жили вони вкупі вже з 1798 р.
[46] Перше видання – 1828 р.
[47] Також Ф.-К.-В. Моцарт навчався гри на клавірі в А. Штрайхера і композиції – у С. фон Нойкома.
[48] Шахтнер також був автором лібрето незакінченого зингшпіля Моцарта «Заїда» і німецьким перекладачем його опери «Ідоменей».
[49] Гаммерау – місцевість на кордоні сучасних Австрії та Німеччини (в межах останньої).
[50] Вінценц-Петер-Антон Ґульденер фон Лобес (1863–1827) – австрійський лікар (богемського походження). Залишив єдиний письмовий медичний висновок про обставини хвороби та смерті Моцарта. Тривалий час працював головним лікарем віденської Загальної лікарні.