У кого погляд на життя який:
Один говорить: - Моя хата скраю,
Тому я першим ворога стрічаю!
Другий вважає зовсім навпаки.
Коли загроза раптом постає,
Один бере скоріше в руки зброю
Аби країну захистить собою,
Другий собі питання задає:
А чому я? Чому не хтось другий?
Я неспроможний! В мене справ багато.
Хай з ворогом іде хтось воювати,
Я ж буду бізнес розширяти свій
І берегти. Як просять його: дай
На зброю грошей ворога прогнати.
Він кривиться: їх в мене не багато.
Багатший хтось їх виділить нехай.
Сидить, як сич, багатства примножа,
Та думає, що, все одно, минеться,
Його біда ніяка не торкнеться.
Тож перейматись зовсім не бажа
«Чужим» нещастям. Та приходить мить
І ворог вже до нього в двері пхає.
І він на поміч звати починає,
Але ніхто на поміч не спішить.
І те, про що він слухать не хотів:
Про чужі муки і страждання люті,
Тепер прийдеться самому́ відчути
До смертної Голгофи на путі.

Князь Федір Вишневецький Менший був
З відомих й славних Вишневецьких роду.
Хоча був зовсім іншої породи
Ніж двоюрідний брат Дмитро. Хто чув
Про Федора? Або, вірніш,Федька.
Так звали, щоб від брата відрізнити.
Здається, що одного роду діти.
В одного ж загартована рука
В боях і битвах, а другий тихцем
По смерті батька, множив володіння
Та замку будував «надійні» стіни.
Один в степах прославився бійцем,
Ходив в походи, зустрічав орду,
Як та з набігом в рідні землі пхалась.
І ті ім’я лиш одного боялись.
А от Федько був іншим у роду́.
Поки другі ставали на шляху
Ворожій силі, він ростив маєтність.
Мабуть, забув, як необхідна єдність
В годину краю рідного лиху.
Так от, Федько. Вже десь в сімнадцять літ,
Як помирає батько, він з братами
Маєтність ділить з селами й містами.
Одружується, щоб продовжить рід.
Як помирає Федір – старший з них,
І нікому маєтність передати,
Взялись брати між себе розділяти.
Отож, Федько ще до земель своїх
Додав частину братових. Зажив.
Вже й замок заходився будувати
У Перемірці, щоб добро ховати,
Коли би ворог раптом налетів.
Під містом було озеро чи став,
Півострів в нього вузько урізався.
Отам якраз той замок будувався,
На пагорбі високо виростав,
Дубовою обнесений стіною.
Вважав – вона надійно захистить
І в час тривожний там пересидить.
Бо ж сам не надто рвався він до бою.
Поки брати Іван і Олександр
По прикордонню увесь час мотались,
Ординцям шлях закрити намагались,
Федько байдужий був до отих мандр.
Брати йому : - Ходімо, Федьку, в степ,
Бо знов орда на Україну пхає.
А він їм: - Чи ж у мене справ немає?
Мені он замок укріпити ще б.
- За стінами відсидишся хіба?
А, коли й так, то ж землю потолочать,
Люд переб’ють, візьмуть, кого захочуть
Та й поженуть у Крим. Твої хліба
Попалять. А попе́реду ж зима?!
- А в мене у підвалах збіжжя вдосталь.
Чого мені боятись диких го́стей?
Поки, бач, з ними клопоту не мав.
Не мав, звичайно, бо ж були другі,
Які в своїх маєтках не сиділи,
А край від орд нахабних боронили,
В степу спиняли клятих ворогів.
Були і ті, хто всім тим керував –
Острозькі і Сангушки, що займали
Посади маршалків. А тут якраз не стало
Сангушка, що той пост тоді займав.
Варшава ж чи ловила просто гав,
Чи то навмисне з тим не поспішала,
Нового маршалка не призначала.
Отож, нелегкий час в краю настав.
Без «голови» нелегко краю буть.
То цим татари миттю й скористались
І на Поділля ордами примчались
І палять, і вбивають, і гребуть.
Смерчем по Вишневеччині пройшлись.
Федько у замку хутко схоронився
З сім’єю, боронитись заходився.
А там і поміч надійде, дивись.
Чи то стоять набридне татарві,
На стіни лізти та і подадуться,
Де для них легші здобичі знайдуться.
Але даремно сподівався він.
Татари Перемірку облягли
І, наче, й не збиралися нікуди.
А в замку, як на зло, багато люду.
Не всі далеко битися могли,
Та ж їсти кожен, звісно, з них хотів.
Отож, припаси на очах зникали.
А скоро вже й голодувати стали.
Тож більшу пайку мали лише ті,
Хто стіни від ординців боронив.
Жінки ж і діти та старих багато
Самі вже якось мали виживати.
Федько з сім’єю теж не вдосталь їв.
Уже весь зсохся, наче, постарів,
Заледве вже й на стіни видирався,
У далеч із надією вдивлявся.
Завзяттям бою усе менш горів.
І так не воїн, в безнадії тій
Опору всяку у житті утратив.
Задумався: чого йому вмирати,
Татарам здасться – лишиться живий.
А там, дивись і викуплять брати.
Та і сім’ю потрібно рятувати,
Кому ж маєтність зможе передати?
І день, і ніч він колотивсь із тим
І вирішив. Уранці скликав люд
Й сказав, що замок вирішив здавати.
Бо ж воно краще полоненим стати
Ніж голод чи татари тут уб’ють.
Юрма голодна слухала його
Й не вірила, що князь таке говорить.
Вважали, що вони єдині в горі.
У князя досі вірили свого,
Що порятує. А він раптом так.
Не стримавсь хтось: - Так князеві, звичайно
І у полоні буде непогано.
Дасть викуп і повернеться. Однак,
Нам – простим людям здатися – біда.
Вже краще смерть, ніж полонених доля.
Додому вже не вернемось ніколи.
Десь на край світу зажене орда.
На каторгах, в гаремах і помрем.
Тож краще тут, де предки помирали!
Вслід вигуки підтримки залунали:
- Тут помремо! Ясиром не підем!
Такого князь, напевно, не чекав.
Махнув рукою: – Та робіть, як знайте.
Мені ж ворота замку відчиняйте.
І вийшов. І сім’ю свою забрав.
Народ зі стін дививсь, як татарва
З галайканням враз князя обступила,
Десь потягли. Страшенно пораділи,
Бо ж здобич гарна – вся сім’я жива
Князівська – викуп буде чималий.
Люд в замку ще надіявся на долю,
Що візьмуть князя й подадуться в поле.
Але в татар розклад був не такий.
Мурза за князя викуп буде мать,
А їм з походу й здобичі не буде.
А в замку, видно, ще ж чимало люду.
Раз почали, то треба уже брать.
І знов на стіни татарва спішить,
З останніх сил захисники вже б’ються,
Надіються на поміч, не здаються,
Хоча б Того, хто долі їх вершить.
Але дарма. Орді набридло те,
Взялись солому кидати під стіни,
Сушняк туди носити без упину.
Того під стіни купами росте.
А потім чимсь смердючим полили
І підпалили. В ту лиху годину,
Хоч і дубові, зайнялися стіни,
Як смолоскип палати почали.
Люд задихався у диму й вогні,
Куди вже там з ордою воювати.
Взялись вогонь водою поливати.
Але води в криниці вже на дні.
Татари увірвались і взялись
Кого вбивати, а кого в’язати.
І не було кому порятувати…
Живі у Крим ясиром подались.
Погнали й князя Федора у Крим,
Назад йому вже не було дороги.
Так і пропав на чужині небога
І вся сім’я пропала разом з ним.
Брати шукали. Князь Дмитро пішов
Не просто так султанові служити,
Хотів знайти він брата і звільнити,
Але і сліду, навіть, не знайшов.
Усю маєтність, що Федько надбав
За вік короткий, вклавши усі сили,
Брати поміж собою розділили,
Бо ж спадкоємця жодного не мав.
І мрії всі розвіялись, як дим.
Не захотів життям ризикувати,
У поле йти, щоб край свій захищати,
Війна сама прийшла до нього в дім.
І все, що мав, докупи що збирав,
А ні йому, ні дітям не дісталось.
Так над Федьком тим доля посміялась,
Хоч він від неї іншого чекав.