Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

1
І знову вони підвели свої обличчя до білих мінаретів, і знову схилилися до землі, подумки шепочучи молитви, які гучно викрикував муедзин:
- Немає Бога, крім Аллаха, і Магомет – його Пророк! Нехай благословить Аллах нашого султана – найвищого, найсправедливішого і наймилостивішого нащадка Магомета.
Потім запанувала тиша.
Найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший Ахмед ІІІ [1], султан Блискучої Порти, підняв голову і довгим пильним поглядом подивився на гяурів.
Невірні стояли смиренно і нерухомо. Під поглядом султана поклали праву руку до серця, до губ і до чола, тоді знову опустили очі.
Але один із них, блідий чорнобровий юнак із вродливим мужнім обличчям, насмілився глянути на повелителя Всесвіту. Навіть більше – посмів заговорити:
- О Всемогутній…
Барабанний дріб заглушив його голос.
Султан, якого попід руки підтримували наближені, пройшов у тінь, під балдахін. Сановники посіли свої місця – кожен відповідно до рангу. Мехмед Балтажі-паша, великий візир, підняв угору бунчук – стяг із білих кінських хвостів. Це означало, що церемонія розпочалася.
Усі скерували погляди на султана.
- Нехай скажуть нам, – зажадав султан, – чи від усіх країн, які підкорила наша Порта, присутні тут заручники?
Візир повернувся до муфтія:
- Найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший султан бажає знати, чи від усіх країн, які підкорила Блискуча Порта, присутні тут заручники?
Муфтій обвів очима вервечку заручників. Упевнено сказав:
- Так. Тут присутні заручники від усіх країн, які підкорила Блискуча Порта.
- Добре! – султан плеснув у долоні, і візир схилив бунчук до землі.
Два чауші відділилися од варти й рушили до заручників. Зупинилися коло блідого чорнобривого юнака. Той ступив уперед. Чауші поклали руки йому на плечі.
Урочисто і суворо прозвучав голос диван-ефенді, який зачитував фірман:
- Наш найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший султан Ахмед Третій, з ласки Аллаха повелитель усього, що існує на Сході й Заході, усього, що живе на Півночі й Півдні, цим доводить до відома всіх правовірних, що має велику журу. Він, котрий мечем оберігає спокій своїх підданих, він, котрий стараннями свого світлого розуму примножує їхній добробут, – довідався, що не всі його піддані є віддані йому і слухняні. Ті, котрі мешкають у Сербії, збунтувалися. Там пролито османську кров. Отож нехай тут проллється кров сербська!
Яничари, які стояли навкруги по краю ешафоту, ураз опустили ятагани, і над їхніми червоними тюрбанами виросли широкі плечі, голена голова й оголені груди ката.
На обличчях турків відбилося пожвавлення. На обличчях заручників промайнув страх.
Яничари зістрибнули з ешафоту, і зловісна постать ката нині відкрилася поглядам уся – від тімені до п’ят. Декотрі заручники побачили його вперше – і здригнулися. Він був достеменно страшний.
Засуджений юнак зміряв ката поглядом і повернувся до балдахіна, під яким сидів султан:
- О найсправедливіший і наймилостивіший…
Муфтій перебив його:
- Засуджений прохає слова!
Візир звернувся до султана:
- Засуджений прохає слова!
- Ми даємо йому слово! – проказав султан. І додав: – Останнє.
- Останнє, – мовив візир.
- Останнє, – повторив муфтій.

Чауші прибрали руки з плечей засудженого.
- Найсправедливіший і наймилостивіший! – знову почав заручник-серб. Його голос був спокійний. – Дозволь тебе запитати: чи служив тобі вірою й правдою мій батько, коли був правителем своєї країни?
- Так, – відповів султан. – Коли твій батько був правителем своєї країни, він служив нам вірою й правдою.
- До самої смерті?
- До самої смерті!
- Найсправедливіший і наймилостивіший! Дозволь тебе запитати ще: чи служили тобі вірою й правдою мої брати, котрі билися під Варадіном, під Каменицею та в інших боях обіч твоїх хоробрих яничарів?
- Так, – відповів султан. – Твої брати, котрі билися під Варадіном, під Каменицею та в інших боях, служили нам вірою й правдою.
- І полягли зі зброєю в руках?
- І полягли зі зброєю в руках.
- Найсправедливіший і наймилостивіший! Тепер дозволь нагадати тобі, що я народився тут, у Стамбулі, що ніколи не бачив своєї батьківщини та що на сербському престолі не лишилося нікого з мого роду…
У юрмі яничарів виникло глухе ремство і досягло вух султана.
- …отож, – тимчасом вів далі засуджений, – мене вважати заручником не можна!
Ремство серед яничарів дедалі посилювалося:
- Не випусти гяура, султане! Смерть гяурові! Не дай йому вишмигнути!
Ремство наростало, загрожуючи перейти у відкритий бунт. А з яничарами жартувати зле – і султани добре це знають.
Ахмед ІІІ майнув поглядом на Мехмеда Балтажі-пашу.
Великий візир підскочив наче вжалений.
- Так, ти не заручник за свого батька! – грізно крикнув він засудженому. – Так, ти не заручник за своїх братів! Але ти – заручник за свій народ, гяуре! Твій народ, який втратив розум, насмілився підняти меча на Священний Півмісяць!..
- Слушно кажеш, візире! – підтримали його яничари, потрясаючи ятаганами. – Смерть гяурові!
- …і в науку твоєму бунтівливому народу, у науку вам, гяури-заручники, і всім вашим народам твоя голова, Йоване Міричу, злетить з плечей!
Візир сів.
Йован Мірич розстібнув комір, зняв хреста з шиї. Поглянув ліворуч, потім праворуч. Обвів очима послів, консулів, іноземних гостей. І врешті побачив того, кого шукав. Підійшов до нього, вклав хреста йому в руку. То був Димитрій Кантемир – князь Молдовський.
У панівній тиші гучно прозвучав голос муфтія:
- Нехай здійсниться священна воля султана!
Йован Мірич рушив до ешафоту. Пройшов поміж рядами яничарів, піднявся мармуровими східцями. Кат поклав величезну руку на плече засудженому. Відкотив комір його сорочки.
Кантемир поглянув на хрест на своїй долоні. Його рука з тонкими довгими пальцями тремтіла.
Кат кинув засудженого на коліна. Кантемир стиснув долоню.
Повітря стрясли дикі волання яничарів. Кантемир розтиснув кулак. Хрест Йована Мірича на його долоні був закривавлений.

2
- Ой який ти хороший гяур, Кантемирбею! Ой як солодко співає твій тамбур! Наче ти й не гяур, Кантемире, наче ти справжнісінький турок!..
- Двадцять два роки у Стамбулі, Раїсефенді…
- Ні, не роки роблять людину людиною, Кантемирбею! Не роки, а допитливий розум. Можна прожити в чужій країні все життя, а так нічого і не дізнатися про неї. От я – сім років прожив у Персії. І що ж бо, чи навчився там чого-небудь? Ні. Вивчив кілька слів – і все. А ти геть не бачив Персії, але читаєш напам’ять Рудакі, Фірдоусі, Сааді. І поміж французами ти ніколи не жив, і поміж московитами, і поміж італійцями. А їхні мови тобі знайомі. Скільки мов ти знаєш, Кантемирбею?
- Багато, – усміхнувся Кантемир.
- Скільки?
- Стільки, скільки пальців на обох руках, Раїсефенді.
- Ой який ти старанний, Кантемирбею! І який я лінивий!.. І які ліниві всі ми, османи, якщо докотилися до того, що ти, гяуре, пишеш для нас нашу історію, тлумачиш нам наш Коран, граєш для нас на тамбурі й навіть наші мелодії записуєш якимись ієрогліфами.
Кантемир ізнову всміхнувся. Поглянув на високі кипариси, на голі скелі, які синіли серед стовбурів дерев, на коней, які паслися на зеленій галяві, й мовив:
- Чую гавкання гончих, Раїсефенді. Судячи з їхнього бреху, полювання добігає кінця.
- А я нічого не чую, крім твоєї музики, друже.
- Якщо моя музика, тішить твоє серце, шановний Раїсефенді, то моє серце теж радіє!
- Ні, любий друже. Твоє серце залишається сумним. Це кажу тобі я, Раїсефенді, який не дуже-то вміє читати, що написано в книжках, зате добре читає в серцях.
Кантемир похитав головою. Його тонкі пальці перебирали струни тамбура, що лежав на колінах.
- Маєш рацію, Раїсефенді. Моє серце залишається сумним.
- Думаєш про Йована Мірича?
- Там, де скотилася з плечей його голова, одного чудового дня може скотитися й моя.
Раїсефенді замислився. По довгому мовчанні проказав:
- Це було б невиправною помилкою…
З-поза скель, облитих пообіднім сонцем, долинули звуки рога, який повідомляв про кінець полювання. І відразу на галявину вибігли гончі, сполохавши коней, які паслися, і слуг, які дрімали на траві.
- Нам теж пора збиратися, – мовив Кантемир, відкладаючи тамбур.
Раїсефенді задумливо палив наргіле. Слуги за його спиною очікували наказу прибрати килим, подушки й порожні кавові філіжанки.
- Коні й мули готові, ефенді! – наважився потурбувати господаря старший слуга.
- Коні й мули ще не готові, – недбало кинув Раїсефенді, випускаючи крізь ніздрі густі клуби диму.
- Коні й мули ще не готові! – переказували слуги одне одному, ідучи геть.
Коли вони віддалилися на значну відстань, Раїсефенді повернувся до Кантемира.
- Скажи, друже, – заклопотано спитав він, – чим можу допомогти тобі?
На знак подяки Кантемир приклав руку до грудей.
- Нічим!
- Як? – спалахнув Раїсефенді. – Я, перед ким відчинено всі двері в палаці султана, нічим не можу допомогти тобі – моєму найліпшому другові?
- Що ж бо, – усміхнувся Кантемир, – якщо так хочеш мені допомогти… допоможи мені посісти молдовський престол!
- Великі люди мають великі думки, – сказав Раїсефенді по довгій паузі. – А великі думки вимагають великих грошей.
- Знаю. Не маю їх і не матиму.
- Так… Мені дуже шкода, але маєш рацію. Справді нічим не можу тобі допомогти, - сумно Раїсефенді.
- А все-таки можеш… Якщо схочеш. – Кантемир обвів очима галявину. Слуги прибирали шовкові шатра, прив’язували збуджених собак, нав’ючували на мулів мисливські трофеї. – Скажи, он той чоловік у білому тюрбані й вишневому плащі… той, що сідає на білоногого коня… Знаєш його?
- Кримський хан? Як би я мав не знати його! Він мій такий самий хороший друг, як і ти!
- І він приїхав сюди з Криму лише для того, аби пополювати?
- Людина, котра має таке могуття, може дозволити собі маленьку розвагу.
- Облиш, Раїсефенді! Не маленькі розваги привели хана до Стамбула, а великі клопоти… Про майбутню війну з Московією.
- Навіть це тобі відомо, Кантемирбею! – похитав головою Раїсефенді.
- Це і не лише це, – відповів Кантемир, підводячись із килима. – Мені відомо й те, про що говорили вчора в дивані. Навесні Блискуча Порта порве мир із Московією. Московський цар зніме облогу з Риги та з усіма своїми військами рушить до Дністра. Великий візир поведе війська султана до Дунаю. Там візир поєднається з кримським ханом. Їхні об’єднані сили повинні становити близько трьохсот тисяч людей. Гармат вони матимуть понад чотириста. Також ви говорили в дивані про коней, верблюдів, про вози. Полічили, скільки знадобиться порохових кухов. Не забули й провіанту для військ, підків і цвяхів для коней. Усе обговорили ви, Раїсефенді, крім одного. Ви забули, де муситимете воювати. А воювати муситимете в Молдові. Молдова ж до війни не готова. Її фортеці зруйновано. Дороги розбиті. Села знелюднені. Селян, які ще лишилися по селах, до ниток обдерли бояри й господар. Маврокордат [2], господар Молдови, – грек. Прибулець, який не знає ані слова по-молдовському. Про його безприкладні лінощі говорить увесь Стамбул… От мені й скажи тепер, Раїсефенді, чи може такий «гідний» державець підготувати країну до війни за такий короткий термін?
Раїсефенді, уважно слухавши Кантемира, встав, поглянув на співрозмовника і сказав:
- Я помилився, Кантемирбею! Людина з таким розумом не потребує грошей.

Сонце хилилося на захід. Фіговий гай поринав у тінь. У прохолоду гаю збігала дорога з гори. Вершники, погойдуючись на чистокровних арабських скакунах, були жваві. Фазани й куріпки, прив’язані до сідельних лук, вимовно засвідчували, що полювання було воістину царське.
Лише Девлет Ґерай [3], кримський хан, був понурий. Не полювання було причиною його жури. Обіч нього їхав на коні Раїсефенді, і від його слів дедалі більше супилося обвітрене чоло хана.
- Коли почнеться війна з московитами, – казав Раїсефенді, – вони зразу рушать на тебе, хане. На тебе і на Маврокордата. Чи можеш на нього покластися?
Почувши ім’я Маврокордата, хан зневажливо зморщився.
- Раїсефенді! – мовив він. – Якби Порта не народжувала таких мудрих мужів, як ти, то вже б давно стала здобиччю шакалів! – І, пришпоривши білоногого скакуна, помчав уперед.
Вершники спішно звільняли дорогу кримському ханові, звертаючи на узбіччя, під гілля смокв.
- Ми віслюки! – почав хан, наздогнавши муфтія. – Віслюки, гідні зневаги гяурів!..
- Чому, хане? – спитав муфтій, струшуючи з себе дрімоту.
- Учора в дивані пів дня ми говорили про підкови…
- Говорили, хане. Непідкутий кінь – не кінь.
- І ще пів дня – про цвяхи…
- Так, хане, про цвяхи теж. Підкова без цвяхів – не підкова.
Тонкий, тягучий голос муфтія, його безбороде обличчя дратували хана.
- А я хочу говорити муфтію, – сказав він нетерпляче, – про те, про що вчора в дивані не говорили. Хочу говорити про…
- Про те, що говориться чи не говориться в дивані, – урвав його муфтій, – не говорять голосно. Нахилися до мене і скажи на вухо.
Девлет Ґерай притримав норовливого коня, гнівно поглянув на муфтія згори вниз і, зігнувши свою могутню постать, щось зашепотів у вухо, яке стирчало з-під тюрбана.
Вислухавши, муфтій кинувся наздоганяти візира. Наблизившись до того, піднявся в сідлі – візир був трохи вищий за нього.
- Без цвяхів підкова – не підкова, – зашепотів він.
- Так, муфтію.
- Без підкови кінь – не кінь…
- Коротше, муфтію…
Скакун султана зненацька перейшов у галоп. Візир пришпорив коня. Збившись щільніше, вершники свити поквапилися за султаном.
Дорога вибігла з фігового гаю. Якийсь час петляла поміж зубчастими скелями та врешті вибралася на крутий берег Босфору. Тут султан зупинився.
- Найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший, – наблизився до нього візир. – Дозволь порушити твій спокій обтяжливими турботами про майбутню війну…
- Турботи про цю війну занадто важливі, аби бути нам обтяжливими. Кажи.
- Учора в дивані ми обговорили все, о найвищий. Але забули про одне – про Молдову, де відбудуться битви, і про молдовського господаря Маврокордата…
- Якщо султан забув про нього, значить, він – людина мізерна, – зауважив Ахмед ІІІ. – Продовжуй…
У цей час під’їхали муфтій з ханом, за ними – решта сановників.
- Тут забагато вух, – прошепотів візир.
- Скажи їм, що султан хоче залишитися наодинці з призахідним сонцем.
- Султан бажає, – прокричав візир, – залишитися наодинці з призахідним світилом!
- Султан бажає… – повторив муфтій.
- …залишитися з призахідним світилом, – луною прокотилося по кавалькаді.
- …наодинці, – підхопив Кантемир. Їхав у самому хвості кавалькади.
Пурпурова сонячна куля занурювалася в море. Султан і візир мовчки стояли над урвищем. Коли останній вершник зник за поворотом, султан запитав:
- Кого ж бо на місце Маврокордата?
- Про це ще мушу подумати…
- Якби ти ще не подумав, то не звернувся б до мене.
- Колишнього заручника від Молдови, сина Константина Кантемира.
- Константина Кантемира? Котрого ж бо? А-а! – згадав султан. – Того, що в бою під Каменицею вирвав у поляків гарем мого попередника Мехмеда Четвертого? Так, то був мужній вояк. І вірний нам господар. Щоправда, не відзначався розумом.
- Його син – розумна людина.
- Розумна людина на молдовському престолі була б нині вельми доречна, – задумливо мовив султан. – А гроші він має?
- Ні, – відповів візир. – Але якщо стане господарем – матиме.
- Діти?
- Дві доньки й чотири сини.
- Старший син лишиться заручником.

3
Під мерхлим осіннім сонцем сяйнув Дунай, і вершники господарської свити видали могутній радісний гук. Засурмили труби. Поміж двома турецькими бунчуками піднявся молдовський стяг.
Почувши клич труби, Кантемир, який їхав верхи обіч карети, відсунув фіранку:
- Доброго ранку, моя пані! Доброго ранку, діти! Приїхали!
Касандра розплющила великі очі, і, подібне до лику Богородиці візантійського письма, її обличчя просвітліло.
- Доброго ранку, мій пане!
Діти спали. Усі, крім старшого сина.
- Доброго ранку, батьку, – мовив хлопчик. Його голос затремтів, губи скривилися.
Кантемир несамовито пришпорив коня і поскакав до річки.
Мчав повз слуг, повз капуші-баші – сановника, наділеного владою ставити на престол і скидати молдовських господарів, повз урядників і вартових, які супроводжували капуші-баші. Лишилися позаду трубачі й барабанщики, бунчуки й турецькі стяги в руках прапороносця капітана Дана Декусаре.
Дунай – усе ближче. Там, за Дунаєм, – Молдова.
Господар окинув рідну землю поглядом, повним любові й нетерпіння. Озирнувся. Його свита прямувала за ним.
А коли знову подивився вперед, річки вже не побачив. Там клубочилася густа хмара куряви. Ставала дедалі вищою, щільнішою, ближчою, і все виразніше було чути тупотіння копит. Просто на Кантемира летів табун, хутко наближаючись до нього. Кінь під Кантемиром, злякавшись, став дибки й ледве не скинув їздця. Тоді потяглися стада корів і биків. За ними – арби, навантажені сіллю, підводи з зерном і діжками та, врешті, вози, на яких сиділи плакучі дівчата, гнані в неволю.
Кантемир рухався у хмарах куряви, мов привид. Хтось із його свити вів під вуздечку його коня, ще хтось боронив його списом від коней і корів, які бігли назустріч.
- А нам лишилися ще в Молдові квіточки? Чи всі вже зірвано? – спитав чауш із господарської охорони вартового, який супроводжував вози з дівчатами.
- Поки дістанешся Молдови, там підростуть інші! – засміявся вартовий.
Курява поступово залягала. Нарешті річкова гладінь знову засяяла під промінням сонця.
Кінь Кантемира ступив у воду і спинився: пором із того берега заледве дійшов до середини річки. Вершники спішувалися, розминали затерплі ноги, поїли коней. З прибулої карети вийшла Касандра з доньками й синами.
Довговолосі оголені каторжани, які крутили ворот порома, побачивши Касандру, підвели скуйовджені бороди.
- Дивись-но, які вистроєні повертаються наші боярині з Царгорода! – засміявся один із них.
Інший сплюнув:
- А чваниться, мов арабська кобилиця! Аби євнухи в пеклі об’їжджали їх!
Касандра навіть не сіпнулася, бровою не повела, проходячи повз закутих у ланцюги каторжан. І Кантемир наче пропустив їхні слова повз вуха. Зате капітан Декусаре вибухнув.
- Гей, наглядачу! – крикнув він мужикові, який лежав на траві біля ворота. – Якщо ти не замкнеш їм горлянки кулаком, я стулю твій писок цією булавою!
Наглядач неспішно підвівся, узяв з землі довгого батога.
- І якнайшвидше тягни пором до берега, – вів далі Декусаре. – Не ночувати ж його величності тут!
Каторжани задзвеніли ланцюгами. Ворот зупинився.
- Он воно як! Його величність господар! – уклонилися вони з удаваним захватом. – Мей-мей-мей! [4]
- Не встиг один залізти на трон, а вже його інший штурхає!
- Ласкаво просимо, ваша господарська величносте!
- І скільки заплатив ти за свій престол?
- Господарі міняються, а дурники втішаються!..
Батіг наглядача, свистячи, опустився на кістляві спини каторжан. Знову почав обертатися ворот.
Кантемир обійняв старшого сина, допоміг йому вилізти на коня. На турецький лад уклонився Раїсефенді. Той відповів таким же уклоном.
- Будь спокійний, Кантемирбею, – мовив він. – Твій син – мій син.
Касандра насилу стримувала сльози. Хлопчик теж тримався щодуху, але марно: його обличчя скривилося. Стьобнувши коня, він поскакав геть. У супроводі кількох чаушів за ним попрямував Раїсефенді.
Пором дійшов до берега і зупинився. Капітан Декусаре глянув туди й побачив на березі карету. Присвиснув здивовано: карета була без коней. Візник, худий і довгий ром, зліз із козлів і, вхопившись за дишло, намагався зсунути карету з місця. Але даремно старався: це діло вочевидь було йому непосильне.
І тоді у віконці карети сіпнулася фіранка. З темряви з’явилися сердиті нетерплячі очі. То були очі дівочі й дуже гарні. Дан Декусаре ступив на пором.
- І далеко ви хочете поїхати на цій шкапі, бояршине? – кивнув він на візника.
Капітана прошив гнівний погляд. Дверцята, стукнувши, розчинилися. Дівчина спритно, по-хлопчачому зістрибнула з підніжки, але заплуталася в подолі довгої сукні та впала б у воду, якби не вперлася руками об капітанові груди. Декусаре обійняв її за талію.
- На одному коні, бояришне, далеко не поїдете. Мене теж запряжіть!
Дівчина дзиґою вивернулася з його обіймів і, підбігши до візника, теж ухопилася за дишло... – А пташина норовлива! – засміявся капітан.
Він поплював на долоні й запрягся в карету. Випадково, укупі з дишлом, його рука прихопила руку дівчини, а щока – звісно, теж випадково – торкнулася її круглої щічки. Дівчина круто повернулася, вдарила його кулачком по руці, тоді по щоці й раптом – заридала.
Капітан поглянув на розгубленого візника. Ром зітхнув, хотів, певне, щось сказати, але промовчав, показавши очима на берег, де свита вже готувалася до завантаження карети.
Коли її нарешті викотили з порома на берег, господар запитав капітана:
- Хто ця дівчина і чому вона плаче?
Декусаре знизав плечима:
- Не знаю, господарю.
Почувши це, дівчина підвела заплакане обличчя, витерла сльози кулаком і сказала:
- Я – донька ворника [5] Йордакі Русета.
- Чому ж ти плачеш?
- Тому що дні мого батька пораховано. Його засудили.
- Хто?
- Господар Маврокордат.
- І куди ти прямуєш?
- До Константинополя.
- Шукати справедливості?
- Так.
- Без коней?
- Коней турки в мене забрали. Та нічого – куплю інших.
Господар беззвучно розсміявся. Обійняв дівчину за плечі й підвів до Касандри. Тоді повернувся до капітана Декусаре і шепнув:
- Мчи вітром до палацу і визволи Йордакі Русета.
Горішники тихо скидали листя. Павуки тягли срібні нитки від дерев до фортечного муру, від муру – до стволів і коліс гармат.
На мурах не було видно варти: найманці зібралися на викладеному теракотовими плитами даху головної вежі. Капітани Йоганн Петер і Карло Кассола грали в кеглі. За панування Маврокордата при господарському дворі, як і в решті західних країн, ця гра була модна. Щоправда, з однією відмінністю: замість кеглів тут використовували порожні глеки з-під вина, а замість куль – гарматні ядра.
Черепки розбитих глеків хрустіли під ботфортами офіцерів. Солдат змітав їх у купу. Інший замість розбитих глеків приніс цілі, наповнені вином.
- Це останні, пане.
- Постарайся поцупити ще, – наказав Йоганн Петер, піднімаючи ядро і зважуючи його в руці.
Солдат почухав карк.
- Баби сказали: ще раз піймають мене на кухні – ноги повиривають!..
Усі зареготали.
Карло Кассола спустошив глек і поставив його поруч з іншими. Йоганн Петер присів навшпиньки й почав цілити.
Ураз, пропускаючи вершника, відчинилася фортечна брама.
- Погляньте-но, хто це там? – крикнув Петер і метнув ядро. Воно хутко покотилося по теракотових плитах, перекинуло один глек, другий. Коли ядро розтрощило на шматочки й третій глек, Карло Кассола вигукнув, хоча зовсім без ентузіазму:
- Браво, синьйоре! Сьогодні мене теж побито…
Знову почувся якийсь дивний гуркіт. Кілька солдатів підійшли до бійниць, почали дивитися вниз, у двір.
- Що там відбувається? – приєдналися до них обидва офіцери.
Солдати зачудовано знизали плечима. Долі хтось галябардою виламував двері в’язниці.
- Начебто це капітан Декусаре, – мовив один із найманців.
- Такого бути не може! – відгукнувся інший. – Декусаре служить у московитів!
- А я думаю… – втрутився третій.
- Притримайте язики, бовдури! – заволав Йоганн Петер на повен голос. Провів рукою по стегну і крикнув ще гучніше: – Шпагу!
- І шолом! – нагадав Карло Кассола і похитнувся: ноги погано його слухалися.
Коли найманці юрмою висипали у двір, в’язничні двері вже було розбито. Солдати оголили шаблі й завмерли в очікуванні. З глибини цюпи долинув дзвін ланцюгів. Потім почулися кроки на сходах, і стиснутий голос в’язня проказав:
- Ти встигнув саме вчасно, капітане! Якби спізнився бодай на годину…
З темряви показалося суворе обличчя колишнього великого ворника Йордакі Русета. Йоганн Петер і Карло Кассола ступили йому назустріч.
- Руки геть від ворника! – крикнув капітан Декусаре, стаючи між боярином і найманцями.
Йоганн Петер зміряв його важким поглядом, зневажливо засміявся, і… почався герць. Солдати скупчилися довкола. Бачачи, що один він не зможе встояти проти всіх, Дан Декусаре вигукнув:
- За волею і велінням пана господаря Димитрія Кантемира, великий ворник Йордакі Русет вільний!
Йоганн Петер поглянув на Карло Кассолу.
- На молдовському престолі, – мовив венецієць, – наразі є господар Маврокордат…
- Наразі! – відгукнувся капітан Декусаре і кинув погляд на браму, в яку саме в’їжджав капуші-баші в супроводі вартових.

Аркові двері тронної зали розчинилися. Вартові, які стояли біля дверей, схрестили списи, перепинаючи дорогу. У залі раптово стало тихо. З’явився капуші-баші. Відтрутивши рукою списи, він ступив на м’який перський килим. Бояри стали, позираючи одним оком на турка, другим – на господаря. Маврокордат, змінившись обличчям, лишився сидіти на троні, нерухомий і розм’яклий.
Дійшовши до середини зали, капіші-баші зупинився. Нахилив голову – не так на знак привітання, як даючи зрозуміти господареві, що він мусить встати.
Урешті Маврокордат підвівся – повільно і важко. Спустився, погойдуючись, східцями трону і попрямував до турка. За кілька кроків від сановника зупинився і зробив низький уклін.
- Чи готовий ти підкоритися волі нашого наймилостивішого султана? – спитав капуші-баші.
- Так, – прошепотів господар.
- Якою б вона не була?
- Якою б не була.
Капуші-баші вийняв з довгого рукава чорну шовкову хустку і поклав її на плече Маврокордатові. Потім почав читати фірман про усунення:
- Найвищий серед державців, котрі сповідують християнство, найвидніший з великих послідовників Ісуса, колишній господарю Молдови – хай будуть твої дні щасливі…
- Дякую! – Ніколае Маврокордат низько опустив голову.
- Виконуючи волю нашого найвищого султана, володаря Всесвіту, – вів далі капуші-баші, – повідомляю тобі, що тебе визнано винним у браку старанності й байдужості до державних справ…
Родіка, зашарівшись від радощів, увіткнулася обличчям батькові в плече.
- Швидше, капітане! – квапила вона Карло Кассолу.
Звільняючи ворника від заков, капітан крадькома поглянув на Родіку й облесливо усміхнувся.
- Знайте, синьйоріто, що для мене було великою честю охороняти найбагатшого і наймогутнішого молдовського боярина…
Йордакі Русет, розминаючи затерплі руки, поглянув на каблучку з рубіном, яка викрашалася на пальці венеційця.
- А-а! – зметикував той. – Як же ж бо!.. – Знявши каблучку з пальця, він вклав її в руку бояринові. – Це ваша каблучка, князю.
- Якось прохолодно, – натякнув Йордакі Русет.
- Ох так! – відгукнувся капітан. – І плащ теж…
Йоганн Петер, який, на відміну од венеційця, не володів мистецтвом лестощів, мовчки відстібнувши шаблю зі срібною гардою, передав її ворникові. Тоді поглянув на свої сап’янові чоботи й почав роззуватися.
- Кайдани теж мої, – повернувся ворник до венеційця.
- Так? - здивовано перепитав той. – А навіщо вони вам?
- Збережу напам’ять. Маю вже три пари. Це буде четверта.
- Накинь плащ, батьку, – нагадала Родіка. – Справді прохолодно.
Йордакі Русет знайшов поглядом Декусаре:
- Ось хто добре служив мені! Підійди, капітане, візьми шаблю. І чоботи.
- Дякую вам, князю…
- Тобі не подобаються мої дарунки? – здивувався ворник.
- Таж подобаються, але…
- Хочеш чогось іншого? Прохай!
Дан Декусаре поглянув на Родіку.
- Так, – мовив він. – Хочу.
- То говори, – підбадьорив його ворник.
Капітан набрав повітря у груди.
- Ваша донька дала мені ляпас. Накажіть їй стерти цю ганьбу… цілунком.
- Це правда, доню моя? – суворо спитав Йордакі Русет Родіку.
Дівчина опустила очі.
- Прохай її сам! – мовив ворник капітанові й, повернувшись на босих п’ятах, але не надівши плаща, пішов до палацу.
Колишньому великому ворнику не потрібно було піднімати руки, аби відтрутити схрещені списи, які перепиняли вхід до зали. Він лише підняв повіки, і схилені списи випростувалися, і спини схилилися. Обличчя бояр спохмурніли.
Йордакі Русет окинув усіх пильним поглядом. Зирнув на порожній господарський трон, який височів у глибині зали. Переступив поріг. І знову обвів очима бояр. Під вагою цього погляду, буркочучи щось невиразне, бояри зайорзали у своїх кріслах.
Перший встав Хрісоверґі – головний стаєнний.
- Сідай, князю, – проказав він, поступаючись місцем.
Підвівся також Гавриїл Міклеску, головний стольник:
- Прошу тебе, князю…
За ним – головний постельничий Рамазан.
Але колишній великий ворник пройшов повз них, наче нічого не помічаючи. Не схотів сідати у крісло, яким йому поступився великий спетар Йон Балше, зберігач господарських знаків влади – меча і булави. Обійшов Антіоха Жору – гетьмана, який командував господарським військом; і зневажив крісло начальника господарської канцелярії Йоана Бухуша.
Крісло, яке забажав посісти Йордакі Русет, стояло праворуч трону і належало великому ворникові – правителю Нижніх регіонів. Зараз там сидів Ніколае Костін.
Звільнивши місце, Ніколае Костін пересів на місце Йоана Бухуша. Бухуш посів місце Антіоха Жори, той – крісло Іліє Кантакузіно. У результаті головний стаєнний лишився без місця. Кашлянув у кулак і притулився до стіни.
Брязнули кайдани Йордакі Русета. І знову надовго запанувала тиша. Бояри сиділи, схиливши голови.
- Горе… Горе державі… – прозвучав чийсь стиснутий голос. – Горе нам!
- Горе! Горе! – головний стаєнний відокремився од стіни. Вийшовши на середину зали, простягнув тремтливі руки до ворника. – Погляньте на нього, бояри! На його босі ноги, на його шмаття, на його обличчя, худе і бліде! Ось до чого довів його тиран!
- Замовкни! – урвав його Антіох Жора і повернув круглу бороду до Йордакі Русета: – Знаємо, ворнику, що на багатьох з нас тримаєш зло… Але ж твоє слово буде вельми вагоме в господаря Димитрія, бо ти ревно і віддано служив його батькові Константину…
Йордакі Русет перекинув кайдани з руки в руку, трохи потримав їх у повітрі й повільно поклав на сидіння трону. Тоді подихав на рубін у каблучці, протер його рукавом.
- Запам’ятай, гетьмане, і всі ви запам’ятайте, хто перебуває тут: не я служив Константинові, а Константин – мені! Не бажаю знати, у чому звинувачували Йордакі Русета.

- Не бажаю знати, справедливо засудили його до смерті чи ні. Не для того я тут, аби розбирати ваші чвари. Я прийшов сюди, аби встановити мир у вашому домі. Тому кажу вам і всій країні: тих, хто молодший за мене, любитиму, як рідних синів. Своїх ровесників любитиму, як братів. А тих, хто старший за мене, любитиму, як рідного батька…
Тронна промова нового господаря сподобалася боярам. Зморшки на їхніх чолах розгладилися, схвальний гул пролетів залою. Потім ізнову стало тихо. Голос Димитрія Кантемира зазвучав ще м’якше:
- Господарі приходять і відходять. Ви, бояри, залишаєтеся…
- Слушно! Саме так! – ще більше пожвавилися бояри.
- І без вашої допомоги, бояри, – вів далі Кантемир, – жоден господар, яким би він не був добрим, мудрим і талановитим, нічого не зможе зробити. А в Молдовській державі треба зробити багато речей.
- Ваша величносте! – підвівся Йордакі Русет. – Наші серця завжди з вами!
Наблизившись до трону, ворник опустився на одне коліно і торкнувся губами простягнутої руки господаря. Решта наслідувала його приклад.
- Наші серця завжди з вами! – говорили бояри, підходячи до трону один за одним.
Раптом через відчинені вікна влетіли крики, лайка, стогони. Двері тронної зали розчинилися, вбіг Дан Декусаре:
- Ваша величносте!
- Що сталося?
- Найманці пограбували Маврокордата…
Кантемир насупився.
- Хай повернуть йому все – до останньої нитки!
- Слухаюся! – уклонився капітан. – Буде так, як ви наказали!
- А я б нічого не повернув йому, – мовив Антіох Жора, коли двері зачинилися і вартові знову схрестили списи.
- Він пограбував свою країну, – підтримав гетьмана Йоан Бухуш.
- Якби була моя на те воля, – проказав Йордакі Русет, відвернувшись до вікна, – то не відпустив би його… Пес!..
- Гнів, бояри, поганий радник, – розсудливо зауважив Йоан Некулче, зброєносець господаря. – Учинки, зроблені у гніві, не приносять доброї слави.
Господар уважно подивився на свого зброєносця.
І знову Карло Кассола мусив повернути плащ і обручку, а Йоганн Петер – шаблю і чоботи: цього разу Ніколае Маврокордатові та його людям. Під натиском капітана Декусаре повернули награбоване й інші найманці.
Урешті коні були готові, і вартові, які супроводжували Маврокордата, скочили в сідла. Він, одначе, не поспішав сідати у свою карету.
На палацовий ґанок вийшов Кантемир із боярами, а Маврокордат відокремився од своєї невеликої свити. Кантемир зійшов східцями ґанку. Вони рушили назустріч один одному і зійшлися посеред двору.
- Дякую вам, ваша величносте! – низько вклонився Маврокордат.
- Вам повернули все? – спитав Кантемир.
- Усе. Дякую.
- Шлях до Константинополя довгий. Можливо, ви потребуєте ще чогось?
- Нічого, ваша величносте. Дякую.
Тимчасом до них наблизилися бояри.
- Чи не бажаєте сказати що-небудь боярам на прощання?
Маврокордат звів на Йордакі Русета погляд, повний ненависті, і його тонкі губи затремтіли.
- Їм – ні, ваша величносте, – глухо проказав він. – А вам хотів би сказати два слова…
- Говоріть. Слухаю.
- Людські долі в руках Всевишнього. – Голос грека вже звучав майже спокійно. – Не нарікаю, що він відвернув од мене своє обличчя. Лише одне мене засмучує – що я не панував усього на годину більше. Тоді б устиг розтрощити голову гадині, яка намагалася заповзти на господарський трон! Стережіться! Ця змія – отруйна!
Усі поглянули на Йордакі Русета.
- Хай благословить вас Бог! – Маврокордат повернувся і пішов до карети.
З юрми челяді, яка зібралася неподалік ґанку, вийшов здоровань з тупим обличчям і голеною головою, подібною до пелюстки. Розмахуючи довгими руками, він поспішив до бояр. На стегні в нього висів довгий грубо зроблений меч – його кінець шарпав землю. Пробравшись між боярами, він наблизився до господаря.
- Ваша величносте! – заговорив чоловік тихим голосом, наче з бочки. – Ти звільнив Русета, відпустив Маврокордата. А мені не залишив нікого! Не хочу їсти господарського хліба задарма, він мені в горлі застрягне…
- Хто цей чоловік? – насупив брови Кантемир.
- Кат, – відповів Русет.
- Що йому треба?
- Прохає роботи.
- Приберіть його з фортеці! – наказав господар голосом, тремтливим від гніву.

4
Дорога заглиблювалася все далі в ліс, і старий ром, який супроводжував Родіку на прогулянці, буркотливо мовив:
- А чи не повернути нам коней, бояришне?
- Боїшся вовків, Фалібогу?
- Тих, хто з двома ногами…
- Знай-бо, що завтра поїду гуляти без тебе! – засміялася Родіка і, стьобнувши коня, помчала вперед.
Ром теж почав немилосердно стьобати свого коня, але врешті не зміг наздогнати пані.
Виїхавши на лісову галявину, Родіка притримала коня. Зібралася вже спішитись, але зненацька здригнулася: за кілька кроків від неї стояв на задніх лапах рудий ведмідь! Якийсь час він залишався нерухомим, а тоді, на величезний подив дівчини, почав пританцьовувати й качатися у траві. Страх Родіки минув. Вона вже була готова порснути від сміху, але стрималася. Насупилася і, скільки мала сили, стьобнула ведмедя канчуком.
- Ой! – крикнув ведмідь людським голосом і квапливо зашкутильгав убік.
Морда звіра відкинулася на спину, а під нею виявилося людське обличчя. Воно виражало біль. Звісно, удаваний.
- Вибачте, капітане, – сказала Родіка. – Я думала, ви маєте більше розуму!
- Коли бачу вас, бояришне, то втрачаю навіть той, який маю. Аби ж вас побачити, готовий влізти не лише у ведмежу – у собачу шкуру!..
- Ваші слова солодкі, наче мед, капітане.
- Дякую, бояришне.
- Вони навіть солодші за…
- За що, бояришне?
- За брехню!
Капітан Декусаре виліз із ведмежої шкури, нав’ючив її на свого гнідого, який пасся неподалік, і, сівши в сідло, під’їхав до Родіки.
- Але ж є на світі ще дещо солодше!
- Що може бути солодше за брехню, капітане?
- Твій цілунок, Родіко!
- Ви ніколи не отримаєте його, капітане.
- Ніколи? Що ж бо, життя покаже…
Родіка смикнула коня і поїхала геть з галявини. Капітан попрямував за нею.
Невдовзі з лісу долинули звуки турецької мови. На галявину виїхали три вершники на білих скакунах. Родіка спинила свого коня посеред галявини. Турки проїхали повз неї, але перепинили дорогу Декусаре.
Родіка прикрила обличчя хусткою з голови. Турки озирнули її, перевели погляд на капітана і знову подивилися на Родіку – тепер уже пильно і нахабно. Один із них, низенький, крижастий, судячи за формою і зброєю – офіцер, опинився за спиною Родіки. Підморгнув, хтиво хихикнув і, повернувшись до свого супутника ліворуч, значущо кашлянув у кулак. Супутник був молодший за інших, більш стрункий і запальний.
- Гей ти, гяуре! – крикнув він, узявши руки в боки. – Маєш гарну шаблю. Вона мені подобається…
- Мені теж! – відгукнувся капітан.
- Можу заприсягтися: ти вкрав її.
- Це шабля мого діда.
- А мені подобається твій кінь, – утрутився третій вершник – худий похмурий турок, який палив люльку, інкрустовану золотом.
- А мені – твоя люлька, – парирував Декусаре.
- Зміняємося?
- Чому ж то?
- Кінь – це все, що лишилося мені від батька.
Турки перезирнулися. Офіцер гучно засміявся:
- А красуня від кого тобі дісталася, гяуре?
- Від Бога, панове турки! Вона – моя дружина.
- Ми на Сході маємо звичай: якщо гостеві щось подобається, господар віддає йому з радістю…
- А ми не маємо такого звичаю, – відповів капітан, поклавши руку на ефес шаблі. – Та й ви, панове, не є кликані гості!
- Ми – господарі! – мовив хмурний турок. – І чого не дають нам доброю волею, беремо силою!
- Не раджу! – оголив шаблю капітан.
Родіку опанував дрож. Наступної миті малий турок, який був за її спиною, схопив її впоперек тулуба і, мов травинку, висмикнув з сідла.
Турок із люлькою в роті накинувся на Декусаре. Капітанова шабля злетіла і, опустившись на турків ятаган, викресала іскри з нього. Турок пригнувся до гриви коня, але не випустив люльки з рота. Видихнув клуб диму і знову підняв ятаган. Одначе капітан ізнову завдав удару шаблею. Цибух, димлячи, впав на землю, а мундштук залишився в турка в роті. Турок виплюнув його і, під’юджуваний сміхом своїх товаришів, поставив коня дибки.
Люта пря тривала недовго. Турок із розсіченим плечем охнув і повалився в сідлі. Тоді скотився з коня, випростався у траві й закляк.
Турки не зводили очей з капітана. Їхні обличчя спохмурніли. Офіцер, який до цього, зваливши Родіку в сідлі, намагався зірвати з неї сукню, тепер оголив ятагана. Але його супутник пихато крикнув:
- Обійдуся без твоєї допомоги, Алібею! Ти ж без моєї допомоги обходишся, ну то й роби свою справу!
Порада припала до серця Алібею. Він ще міцніше притиснув дівчину до сідельної луки, зчавив їй плече. Родіка ящіркою звивалася в його руках, але ніяк не могла ні ковзнути з сідла, ні бодай вберегти обличчя і шию від жадібних цілунків. Час від часу Алібей кидав погляд на супротивників, які билися між копицями сіна, тоді знову брався рвати сукню на Родіці. Відчайдушний опір дівчини викликав у ньому лише приступи сміху.
На галявині вже стало тихо, та Алібей продовжував сміятися: нічого не бачив і не чув. Навіть голос капітана Декусаре почув не відразу. А коли врешті почув і підвів голову, здригнувся: молодий турок, його супутник, лежав на траві долілиць.
- Відпусти дівчину! – крикнув Алібеєві капітан. – І цілуйся зі смертю.
Алібей ухопив Родіку за волосся, притиснув її голову до грудей, вийняв з-за пояса пістолет і неспішно прицілив капітана.
- Ото вояка – ховається за спідницю! – вичавив крізь зуби капітан – і хитнувся.
Луна прокотилася лісом. Повільно розсіювалася хмарка диму.
Декусаре клубком скотився з сідла на траву і перевернувся набік. Алібей, цілячи з іншого пістолета, скерував коня до нього. Родіка пригнулася на луці сідла і затулила обличчя руками.
У тиші прозвучав довгий стогін. Алібей озирнувся туди, де лежав його молодий пихатий супутник. Скориставши з цього, Родіка миттєво ковзнула з сідла. Турок нахилився, аби знову вхопити її за волосся, але враз пролунав оглушливий постріл. Алібей теж вистрелив, проте капітан, скочивши на ноги, устиг сховатися за копицею. Тоді турок дістав з сідельної сумки ще одного пістолета і знову почав цілити, але цієї миті на галявині з’явився Фалібог. Його ніж, просвистівши в повітрі, устромився в руку Алібея. Турок повернув коня і поскакав геть.
Родіка прикрила оголені плечі пасмами довгого розпущеного волосся. Побачила скривавлене обличчя капітана.
- Ви поранені?!
- Чи ж добре так, бояришне? – пролунав докірливий голос Фалібога. – Утекли від мене!..

Учитель Какавела, перебираючи вервицю, запросив гостей пройти до наступної кімнати. Ця кімната, дарма що була просторіша за першу, здавалася меншою, бо була напхана книжками, опудалами птахів, бусолями, мапами, підзорними трубами.
Біля бюста, накритого мохнатою кучмою, зупинився Кантемир.
- Чи потребуєте ще чогось, учителю? Можна знову послати людей до Венеції, Кракова чи Ляйпциґа…
Підійшовши, Какавела злегка підняв кучму з бюста. З’явилася кругла Сократова лисина.
- Наша школа, – з гіркотою мовив учитель, – не потребує нічого, ваша величносте, крім… окрім учнів.
Кантемир поглянув на Некулче, потім на Какавелу.
- Що – усі розбіглися?
- Лишилася половина.
- Покажіть мені їх.
Какавела провів гостей до класу.
- Слава його величності господареві! – хором вигукнули учні, скочивши на ноги. – Многая літа!
Господар не відповів на привітання, не подав учням знаку, який би дозволив сідати. Певний час мовчки дивився на них, тоді повернувся до Какавели. Учитель підняв худу руку і тицьнув пальцем у стрункого кучерявого хлопця. Той вийшов на крок уперед і вклонився:
- Іліє Арборе.
- Тобі подобається навчатися? – спитав Кантемир.
- Наука – світло наших очей! – бадьоро відповів хлопець.
- Брешеш! – вибухнув учитель. – А що ти вчора мені казав? Учора ти казав, що на пасовиську наук лише попам треба пастися!
Хлопець зашарівся, опустив голову. Учитель показав на його сусіда:
- А ти що говорив мені?
- Я? – прикинувся той простаком. – Не пам’ятаю…
- Ти не пам’ятаєш, зате я пам’ятаю! – прогримів учитель. – Мені вже голова болить від таких учнів! Ти говорив, що тобі досить уміти записати, скільки твій батько має корів і скільки волів!..
Кантемир сів. Некулче – теж. А Какавела вихором промчав усією класною кімнатою, ухопив за руку сонного довготелесого хлопця і потягнув до господаря.
- А цей, ваша величносте, цей каже, що наука не лише не приносить користі розуму, а, навпаки, шкодить, – мовляв, усі філософи навіжені… Як оце я…
Кантемир, ледве стримуючи усмішку, поглянув на Некулче. Спетар дав знак учням сідати.
Зненацька двері, грюкнувши, розчинилися, і в кімнату вбіг Декусаре з дохлою ґавою в руках.
- Зробімо з неї теж опудало, – квапливо заговорив він. – Напхаємо половою, розфарбуємо якнайяскравіше…
Тут він побачив господаря і затнувся.
- Шабля! – скрикнув Какавела. – Скільки разів тобі говорити, капітане, що це не казарма, а храм науки!
Капітан вийшов у коридор, залишивши там шаблю, і повернувся, тепер ідучи навшпиньки.
- А ти що думаєш про науку? – спитав його господар.
- Як ви говорили, ваша величносте, – без запинок відкарбував капітан, – нащадки назвуть нашу добу освіченою, бо дорога, якою підуть народи, буде оздоблена школами, а не шинками, книжками, а не забобонами. Ви говорили, що книжка увійде в кожну хатину і зробить людину ліпшою, розумнішою, щасливішою…
- Це говорить його величність господар, – перепинив капітана Некулче. – А що скажеш ти сам?
- Скажу, ваша величносте, що наші пращури не вміли читати, але були людьми гіднішими за нас.
- Чому? – підвів брови Кантемир.
- Тому що вони вміли володіти зброєю і завжди тримали військо напоготові…
- А нині, – різко урвав його Кантемир, – не потребуємо війська, бо наша країна перебуває під захистом султана. Сідай!
Капітан важко переступив з ноги на ногу, глибоко зітхнув і, дивлячись господареві просто в очі, мовив:
- Той, хто не може захистити сам себе, ваша величносте, не є вільний. А тому, хто не вільний, не потрібні науки!
Кантемир поглянув на Некулче, на Какавелу, тоді знову на Декусаре й опустив очі.
У кімнаті запанувала гнітюча тиша. Певне, усі розуміли, що необережне слово може дорого коштувати капітанові.
Тишу порушило калатання дзвона, і враз монастирський двір наповнився шумом і криками.
Господар встав. Підійшовши до вікна, подивився долу.
У двір, крізь відкриту настіж браму, ринула панічна юрма селян. Їх переслідував турецький кінний загін. Люди, яких гнали, наче стадо тварин, хотіли добігти до келій і льохів, аби сховатися, але кінські копита і довгі аркани наганяли їх усюди.
- Чим же вони завинили, бідолашні? – прошепотів Некулче.
- Спустися у двір і довідайся, – проказав господар.
Некулче рушив до дверей, але вони розчинилися, і в кімнату квапливо увійшов настоятель монастиря Пансій. Ігумен був сполотнілий і увесь тремтів.
- Біда, ваша величносте! Навкруги монастиря горять села. Бусурмани присягаються Аллахом, що й монастир підпалять, якщо… – Чернець затнувся.
- Якщо що? – нетерпляче перепитав Кантемир.
- Хтось пролив кров турків, – уже спокійніше вів далі ігумен. – Злочинець сховався в монастирі. Якщо не віддамо його в руки бусурманів, упадуть голови не безневинних…
- Його ім’я? – спитав господар.
- Туркам ім’я невідоме. Кажуть, що впізнáють його обличчя.
Гомін у дворі стихнув. Кантемир ізнову подивився в заґратоване вікно. З’юрмлені посеред двору селяни, стоячи на колінах, з благанням і надією дивилися вгору. Один із турків насвистував якусь мелодію. Вона була знайома Кантемиру, і він гірко усміхнувся.
- Вони вимагають, аби всі ми спустилися у двір, – порушив мовчання ігумен.
- Усі? – перепитав Некулче.
- Усі.
- І його величність господар?
Ігумен зітхнув.
Дан Декусаре ступив до господаря.
- Ваша величносте! Усім непотрібно спускатися. Годі з них, аби вийшов один – винуватець!
Уклонившись, капітан повернувся на каблуках і рушив до дверей. Усі повернулися до нього, проводжаючи поглядами. Ось капітан узявся за дверну ручку. Відчиняючись, двері протяжно скрипнули.
Тоді пролунав голос господаря Димитрія Кантемира:
- Капітане! Твоя шабля!..
Декусаре завмер. Потім озирнувся і поглянув на господаря недовірливо і сподівально.
- Ти забув свою шаблю, – спокійно мовив господар.
У темряві коридору сяйнув метал, почулося брязкання шаблі, і вихідні двері, стукнувши, зачинилися.
Закляклі учні, отямившись, зарепетували:
- Ваша величносте! Сам він не впорається!..
- Ідіть, – мовив господар. – Однаково наука вам не до пуття…
Хлопці кинулися в коридор, похапали свої шаблі. Учитель Какавела взявся за голову і безсило опустився на стілець.
- А я думав, що виховав з тебе філософа, Димитрію. Великого вченого. Сподівався, що обіч твого імені колись і моє згадають… А ти став солдатом, як твій батько, хай буде земля йому пером!..
Кантемир підійшов до вчителя, сів поруч і поклав руку йому на плече.
- Не моя провина, вчителю, що між наукою й війною доводиться обирати війну!
Певний час Некулче дивився у вікно, потім підійшов до Кантемира. Спетар мав пригнічений вигляд. Хотів був щось сказати. Але і вчитель, і господар мовчали.

Хлопці буйною ватагою висипали у двір. Турки спершу розгубилися, але, полічивши супротивників і переконавшись, що їх зовсім небагато, пожвавилися.
Селяни повскакували на ноги, застрашені кинулися хто куди, та, настигнуті ятаганами, падали на землю. Турки не щадили нікого: ані жінок, ані дітей.
Некулче знову поглянув у двір, і його пройняв дрож. Він відірвався од вікна і якимось чужим хриплим голосом крикнув:
- Ігумене! Маєш у монастирі сокири й вила?
Пансій не встиг відповісти, а спетар уже вхопив його за руку і потягнув до виходу. Кантемир теж встав, але Какавела перепинив йому дорогу:
- Схаменися, Димитрію!..
Відчинилися вікна келій, двері льохів. У двір полетіли вила, сокири. Селяни хапали їх і збиралися навколо спетара. Турки, на яких тиснули зусібіч, почали відступати у глибину двору – туди, де сходилися кутом монастирські мури.

Ляскання зброї за вікном ставало то гучнішим, то тихішим… І лише коли гомін герцю стихнув зовсім і в кімнаті стало чутно, як дзижчить муха під стелею, Кантемир встав і підійшов до вікна.
Передусім він поглянув у бік брами. Її вже було зачинено на засув. Потім подивився в сад і побачив ченців. Двоє з них тягли два трупи за ноги. Двоє копали могили осторонь. Ще кілька ченців поливали водою доріжки, устелені каменем. Школярі з’юрмилися біля криниці – обмивали рани.
- Усі цілі? – спитав їх господар.
Школярі підняли довговолосі голови.
- Дякую, ваша величносте, – відгукнувся Некулче, входячи в кімнату. – Не зовсім…
Спетар був увесь спітнілий і запилюжений, але його обличчя знову стало спокійним і ясним, мов нічого не сталося.
Кантемир поглянув на нього зачудовано.
- Ти якось похвалився мені, що приступив до укладання молдовського літопису, від часу пана господаря Добіжи… [6]
- Так, господарю.
- І як гадаєш писати її далі – пером чи шаблею?
Некулче, погладжуючи скуйовджену бороду, впевнено відповів:
- Не моя провина, господарю, що між пером і шаблею доводиться обирати шаблю.

5
Воротар провів пашу в бібліотеку і вийшов. Бендерський сераскир поглянув на книжкові полиці, на мармурові бюсти й опустився у крісло. Потім зирнув на стінний годинник і знову встав.
Відчинилися двері, увійшов слуга з кавовим прибором на таці.
- Довго ще маю чекати? – пронизав його поглядом Ізмаїл-паша.
Слуга поставив срібну тацю на круглий столик і розгублено знизав плечима. Це не сподобалося паші, але слуга був надто мізерний, аби виказувати йому свій гнів.
Знову лишившись на самоті, паша підніс до губ філіжанку кави. Напій був занадто гарячий. Якийсь час Ізмаїл-паша нетерпляче походжав бібліотекою, потому відчинив засклені двері й вийшов на ґанок.
Біля фортечного муру, на зеленій галявині, стояли вишикувані у дві лави піхотинці, усі в новій формі, і поміж лавами франтуватий офіцер давав команди, крутячи головою навсібіч, наче півень.
- Відкрий полицю! Сип порох! Закрий полицю! Дістань патрона! Мушкет до ноги! Кусни патрон! [7] Дістань шомпол! Заряджай! Зведи курок! Ціль! Вогонь!
Пролунав залп. Вікна палацу задзвеніли й застелилися димом.
- Господар Димитрій Кантемир чекає на бендерського пашу! – долинув голос воротаря.
Ізмаїл-паша пройшов через темний коридор, повернув ліворуч і опинився у приймальні.
Озброєний вартовий зупинив його:
- Ятаган!
Паша нетямуще поглянув на нього. Вартовий простягнув руку, показуючи на ятаган. Сераскир мусив підкоритися і віддати зброю.
Господар був сам у кабінеті.
- Ходжу до тебе вже три тижні, – почав Ізмаїл-паша, ще не переступивши порога, – але не можу тебе застати!
- Державні справи… – Кантемир підвівся з-за письмового столу.
- Сьогодні чекаю від самого ранку, – урвав його турок. – А коли нарешті мене впустили – забрали зброю! Звідки при твоєму дворі такі звичаї, Кантемирбею? Звідки?
- Видно, давно не бував ти у Стамбулі, – відповів Кантемир, – і забув турецьке прислів’я: у полі – зброя, удома – розум.
Ізмаїл-паша мусив проковтнути пігулку. Мовчав, гарячковито шукаючи достатньо колючої відповіді. Не знайшовши такої, вирішив зразу піймати вовка за вуха:
- Чому досі мені не надіслано голів винуватців?
- Тому що на «винуватцях» немає жодної провини.
- Граєшся з вогнем, Кантемире! Твої піддані вбили одинадцять правовірних. Це нечуваний злочин! Це – заколот! Винуватці мусять бути жорстоко покарані. Аллахом присягаюся! Їх належить піддати ганебній страті. Така моя думка. І моє рішення!
- Рішення про життя і смерть моїх підданих ухвалюю я, – спокійно відповів Кантемир. – Я – і тільки я.
Господар сів і став збирати папери, розкидані по столу. Ізмаїл-паша теж хотів сісти, але в кімнаті більше не було жодного стільця.
Знадвору прогримів ще один залп. Паша здригнувся й озирнувся.
- Кантемирбей завжди віддавав перевагу книжкам. Але останнім часом, як мені видається, віддає перевагу зброї, – дошкулив він.
Кантемир пильно і мовби здивовано поглянув на пашу. Посміхнувся [8].
- Про те, що відбувається у світі, а тим більше в їхній власній країні, турки завжди довідуються останніми.
- Не розумію, – розгублено пробурчав Ізмаїл-паша.
- Великий візир зосереджує війська під Адріанополем [9]. Мир із Московією порушено. Війна почалася…

- Добре, що ти зміцнив підходи до річки, Ізмаїле-пашо. Добре, що викопав рови навколо фортеці. Добре, що полагодив мури. Усе це добре, але…
Вони проходили повз селян, які працювали на укріпленнях Бендер, повз наглядачів-яничарів, які стежили за перебігом робіт. Карл ХІІ ішов, накульгуючи, попереду. За ним простували барон Ґротгузен та інші шведські генерали. Замикав свиту сераскир. Він щосили намагався триматися ближче до Карла, та невдало: йому заважали поли довгого халата, у яких постійно плутався, і шведські генерали, які метушливо поспішали за своїм королем.
Проти фортечної брами, на узвишші, король зупинився, підніс до очей підзорну трубу і почав оглядати протилежний берег Дністра.
Захеканий сераскир підійшов до нього:
- Я щось пропустив, ваша величносте?
- Ні, – відповів Карл, не відриваючи підзорної труби од очей. – Ти не пропустив нічого. Але все, що ти зробив, – зробив даремно!
- Чому? – стривожився Ізмаїл-паша.
- А тому, що Петро не наважиться облягати Бендер.
Сераскир полегшено зітхнув.
- Теж так гадаю. Аналогічні фортеці трапляються рідко.
- Ні, не мури злякають царя. І не число твоїх вояків. Цар побоїться мене. Моєї присутності в цих мурах.
Ізмаїл-паша зміркував, що йому вигідніше мовчки проковтнути образу. Лише пощулився і, приборкуючи роздратування, спитав:
- Але якщо цар не насмілиться перейти Дністра тут, де ж тоді його перейде?
- Я перейшов би під Сороками, – відповів Карл.
- Чому під Сороками?
- Тому що Сороцька фортеця менша, і обороняють її не турки, а молдовани.
- Молдовани теж уміють обороняти фортеці. Ми могли переконатися в цьому. І до того ж вони віддані нам.
- Гадаю, цього разу вони не будуть вам віддані. А якщо будуть, то вони дурні! Історія дає їм чудову нагоду позбутися вашої тиранії.
Ізмаїл-паша став чорніший від землі, але тут мусив змиритися з нахабством високого гостя.
Карл засунув підзорну трубу в кишеню зношеного камзола і пішов до фортечної брами. Паша заступив йому дорогу.
- Ще одне запитання, ваша величносте…
- Слухаю.
- Ми, турки, не дуже-то добре знаємо московитів, не так, як ви, шведи. Що то за люди і які вони в бою?
- Дикуни, – зневажливо кинув король. – Варвари, які заледве вийшли з лісів. Воєнної науки не опанували…
- Але якщо вони дикуни й нічого не тямлять у воєнній справі, – перебив його Ізмаїл-паша, – тоді як подужали розбити вас під Полтавою? Вас, найвидатнішого воєначальника серед гяурів?
Карл ХІІ змінився обличчям, пробурчав щось незрозуміле, потому кинув:
- Числом вони розбили мене, а не вмінням! Тільки числом! – І, ярий, увесь тремтячи з люті, зашкутильгав до брами. Генерали поспішили за ним.
Ізмаїл-паша задоволено погладжував бороду. До нього підійшов командир яничарів.
- І треба ж тобі було наступити йому на любу мозолю! Хіба не знаєш, який вплив має цей утікач з-під Полтави в нашого найвищого султана?
- Знаю.
- Знаєш, то терпи. Інакше прикличеш біду. Ще місяць-два, і він забереться додому.
- Заради того, аби він забрався з моєї фортеці, – зітхнув сераскир, – я готовий відчинити браму навіть ворогові! – Змовкнув. Раптом його обличчя заясніло. – А все-таки король гяурів дав мені добру пораду! – вигукнув він.
- Яку?
- Прогулятися. Сідлайте коней! Їдемо в Сороки.

Першими помітили турків мулярі на будівельному риштованні. Призупинили роботу і крикнули солдатам, що наближається загін. Солдати, які працювали на укріпленнях обіч майстрів, покидали інструмент і кинулися по зброю.
Заревіли й змовкли труби.
Брама в Сороцьку фортецю була відчинена. Дорога, яка провадила до неї, – вільна.
Турки їхали з музикою. Попереду кінного загону галопував сам бендерський сераскир. Але біля фортеці загонові перепинили дорогу підводи з камінням і селяни, які їх розвантажували. Лави турків розладналися, сотники відстали од сераскира. Ізмаїл-паша проскакав у браму Сороцької фортеці, і брама враз, гуркочучи, опустилася за його спиною, відокремивши сераскира од загону. Двоє солдатів узяли його коня під вуздечку і повели у двір, заповнений солдатами. На мурах тлумилися селяни з навколишніх сіл.
Господарський спетар Йоан Некулче в оточенні своїх офіцерів чекав на сераскира посеред двору. Опинившись перед спетаром, Ізмаїл-паша не схотів злазити з коня. Також не забажав привітати Некулче. Замість цього стисло наказав:
- Відчинити браму!
Некулче не зрушив з місця, не мовив ані слова.
- Негайно відчинити браму! – Голос сераскира зірвався на крик. – І впустити у фортецю мій загін!
- Я не отримував такого наказу від мого господаря Димитрія Кантемира, – спокійно заперечив Некулче.
- Тож отримав його від мене! Чи ви, молдовани, самі збираєтеся боронити Сороки від військ московського царя?
- Буде видно…
Сераскир нищівно поглянув на Некулче.
- Це буде видно скоріше, ніж ти думаєш! – процідив він крізь зуби й пришпорив коня.
Одначе солдати повисли на повідді, зупинили коня і відвели його на попереднє місце.
- У фортецю ти в’їхав верхи, – мовив Некулче бендерському паші, – а з фортеці вийдеш пішки. Вийдеш і підеш туди, звідки прийшов. Коли будеш на вершині пагорба, відпустимо твого коня до тебе. А зараз злізай!
Ізмаїл-паша подивився на солдатів і побачив ненависть у їхніх примружених очах. Подивився на селян і побачив зброю в їхніх натруджених руках. Знову подивився на Некулче і побачив безстрашність у його рішучому погляді. Тоді зліз із коня та поспішив до брами.
Брама піднімалася повільно, скрипуче. Піднялася на висоту сераскирового пояса і зупинилася. Ізмаїл-паша озирнувся до солдатів, які мовчки супроводжували його.
- Що? Мушу виповзати навпочіпки? Я?!
Солдати мовчали. Бендерський паша опустився навпочіпки й проповз під брамою.
Брама зачинилася.
З вершини пагорба, де розташував свій загін Ізмаїл-паша, Сороцьку фортецю було видно як на долоні.
Довкола фортеці, здавалося, все вимерло. На вежах і мурах – теж.
Але так лише здавалося. Жерла турецьких гармат грізно дивилися в небо.
Поміж гарматами й фортецею мирно пасся сераскирів кінь.
Ізмаїл-паша підняв ятаган:
- Вогонь!
Гримнули гармати. Будівельні риштовання, що вкривали фортечні мури, загорілися.
- Вогонь!
І фортеця зникла в диму.
Вогонь і дим. Дим і вогонь. Потім – тиша…
- Аллá!
Нестримним потоком ринули яничари до фортечних мурів. Заблищали ятагани. Ось вони майже біля самих стін…
- Алла!
І знову загримкотіли гармати. Але тепер уже попереду. Турецькі гармати мовчали. Ожили фортечні мури. Затріщали мушкети. Пролунав молдовський бойовий клич. Кілька яничарів із сераскирового оточення впали.
Ізмаїл-паша закляк на місці.
- Як?! – ошелешено пробурчав він. – Як вони насмілилися…

- Отже, ви кажете, бояри, що мушу здати туркам Сороцьку фортецю? Чому? Тому що вони вимагають цього. А якщо завтра вони зажадають від нас Хотинської фортеці? Позавтра – фортеці Нямц? А потім – і наших душ? Невже мусимо віддати туркам усе, що вони вимагають від нас? Молдовський народ каже – ні! І боронить Сороки голими руками. І я кажу – ні! І боронитиму Сороки зброєю…

- Але ж це означає війну, ваша величносте, – насмілився вставити слово Ніколае Костін.
- Так! – рішуче потвердив господар. – Це означає війну.
- З турками, – уточнив Антіох Жора. – Не з московитами.
У дивані запанувала тиша. Бояри не зводили очей з господаря. Погляд Кантемира став ще гострішим, більш пронизливим, але голос його прозвучав м’яко, майже лагідно, коли він запитав:
- А хіба я вам коли-небудь говорив, бояри, що збираюся воювати з московитами?
Бояри зайорзали у своїх кріслах. Хтось прошепотів:
- Належало б усе добре зважити…
Це вивело господаря з рівноваги.
- Зважити?! – зриваючи голос, закричав Кантемир, який ніколи ні на кого не кричав. – Я вже все зважив! Двадцять два роки думав про це в Константинополі. Відтоді як у мені прокинувся розум, ні про що інше я не думав з такою любов’ю, так палко, так болісно! Я лицемірив, пройшов через море принижень, аби посісти престол цієї нещасної країни та звідси, з цього престолу, звернутися до вас і до народу: вставайте! Беріть зброю!
Так гучно, так могутньо звучав голос господаря, що весь палац урухомився. Прислуга з’юрмилася перед дверима і вікнами тронної зали, на ґанку, на сходах, у дворі.
- Що? Що він сказав?
- Тихіше…
- А може, все-таки не варто поспішати? – знову подав голос Антіох Жора, коли замовк господар. – Можливо, спершу поглянути, хто кого розіб’є – московити турків чи турки…
- Ганьба! – гнівно урвав його Кантемир. – Онуки й правнуки не вибачать нам такої ганьби довіку! І не вибачать нам нашої невірності!
- Якої? Про яку невірність може йти мова? – здивувався гетьман. – Адже ми не кликали московського царя і нічим йому не зобов’язані!
Кантемир окинув бояр довгим пильним поглядом. Тоді спокійно промовив:
- Кликали. І зобов’язані…
Бояри спантеличено перезирнулися. Їхні обличчя виражали невдоволення. Один за одним повставали зі своїх місць.
Почулися вигуки:
- Коли ж то його покликали?
- І хто?
- За чиєю волею?
Господар повільно підвівся з трону. Узяв у руки державні регалії – меч і булаву.
- Я покликав царя, – чітко сказав він. – Така воля держави.
- Держава – це ми! – викрикнув Антіох Жора.
- Ні! – владно відрізав Кантемир. – Держава – це ті, хто має мужність боронити її! – І, повернувшись до головного скарбничого Луки, наказав: – Негайно оголосити всьому народові угоду, яку я підписав з царем Петром Олексійовичем у Луцьку! [10]

Протяжно і лунко зазвучали труби. Мідне святкове гудіння церковних дзвонів поплинуло над столицею.
Бурхливі людські юрми вливалися в широко розчинену браму палацу. Назустріч народу вийшли бояри – збентежені, розгублені. На ґанку Антіох Жора протиснувся до Йордакі Русета, торгнув його плече, зазирнув у вічі. Прошепотів на вухо:
- Чого ж ти мовчиш, князю? Хіба не бачиш – Молдова котиться у прірву!
Обличчям ворника пробігла посмішка.
- Молдова – не ми з тобою! Молдова – це ті, кому господар повертає землі, які ти захопив!
- Але я – гетьман Молдови!
- Наразі, – виправив його Йордакі Русет.
Уперед вийшов головний скарбничий Лука. Юрма принишкла…
- …від цього часу, – урочисто читав Лука, – Молдовська держава повертає собі свої давні кордони. Захоплені турками молдовські фортеці мусять бути повернуті. На два місяці фортеці займуть московські гарнізони. За два місяці їх змінять молдовські гарнізони. Молдовські війська братимуть участь у війні на боці московитів. Молдова не укладатиме з турками миру без згоди царя. Московія не укладатиме з турками миру без згоди господаря. Молдова не сплачуватиме Московії жодної данини. Молдовський престол належатиме господареві довічно, а по його смерті перейде до йог синів…
Лука замовк, і повітря струсонуло могутнє волання:
- Хай живе господар Димитрій Кантемир!
Господар уклонився народові. Підняв руку, заспокоюючи людей.
- Герой Полтави, – сказав він, коли стало тихо, – який перетворив відсталу країну на могутню цивілізовану державу, котра зачудувала Європу і зробилася грозою Оттоманській Порті, сьогодні простягає нам руку. Нам та іншим народам, які знемагають у турецькому ярмі. Балкани очікують його як свого визволителя. Ми піднімемося перші. Дамо приклад. А наш приклад наснажить на боротьбу і волохів, і болгар, і сербів, і греків. Учинимо так, бо не маємо іншого шляху до порятунку. Наша рятівниця – Московія! Ще мудрий Досотей казав: світло приходить зі Сходу. А я кажу вам і через вас усій країні: піднімайтеся! До зброї! Вставайте з відкритою душею та з усією звагою!
- Хай живе господар Димитрій Кантемир! – знову загриміла юрма. – Хай живе Петро – цар Московії! Хай живе наше братство по зброї!..
Обідній стіл давно було накрито. Але ніхто не торкався приборів. Діти, проте, крадькома відщипували шматочки то з цієї, то тієї страви, позираючи притому на матір, – чи не помічає? Але думки Касандри витали далеко.
За дверима почулися знайомі кроки.
- Тато прийшов! – стріпонулися діти, підскакуючи. Кантемир увійшов і весело озирнув родину.
- Хутчіше, тату! Помираємо з голоду! – пустотливо вигукнула Марія.
Кантемир поцілував доньку в чоло і сів до столу.
- Скільки разів я прохав тебе, Касандро, – звернувся він до дружини, – не чекати мене до столу!
Касандра не відповіла. Була бліда, здавалася пригніченою.
- Ти схудла, – стурбовано мовив Кантемир. – Маєш вигляд, наче… – Раптом він побачив вільний прибор і зайвий стілець. – Чекаємо когось на обід?
Касандра повернулася і докірливо поглянула на чоловіка. У ній мовби щось надломилося. Сльози набігли на очі.
- Касандро!.. – Кантемир простягнув руку до її плеча, але вона підвелася з-за столу і спішно вийшла в сусідню кімнату.
- А ти лише сьогодні помітив, тату? – здивувалася Марія. – Це-бо прибор нашого старшого брата.
Касандра нікому не хотіла показувати своїх сліз. Навіть чоловікові. Особливо чоловіку! І коли Кантемир увійшов у кімнату, вона повернулася до нього спиною. Кантемир не наважився наблизитись до неї й зупинився посеред бібліотеки, опустивши голову.
- Глузд! – гіркотно проказала вона. – Тільки глузд! Увесь ти, від п’ят і до тімені, суцільний глузд. Тверезий і холодний розум. Нещадний розум… Далеко бачиш у минулому. Далеко зазираєш у майбутнє. Лише біля себе нічого не бачиш – нічого і нікого. Не бачиш, хто поруч тебе. Не бачиш, хто відсутній. О рабство! Воно було солодке! У Константинополі мої діти перебували в безпеці.
Очі Касандри спалахнули ненавистю – безмежною і безсилою.
- Як ти міг? – вела далі вона. – Як ти міг забути, що наш старший син – заручник? Що його вб’ють!
- Вибач мені… – з болем у голосі мовив Кантемир. – Вибач, якщо зможеш!..

Дан Декусаре кулею вилетів з розчинених дверей, вдарився об стовп ґанку і впав. Двоє слуг підхопили його і скинули зі сходів.
- На боярську доньку, запалилися очі, хлопе? – кричав з ґанку Йордакі Русет. – Теж мені знайшовся наречений!..
Капітан підвівся з землі, підібрав шапку, пістолет.
- Не віддаси доньки по-доброму – вкраду! – пригрозив він бояринові.
- Спустити псів! – велів розгніваний Русет. – Аби на шматки порвали!
У вікні з’явилося обличчя Родіки.
- А дівчат викрадають лише з їхньої згоди! – пролунав її голос зі сміхом.
- Нічого, обійдемося і без згоди!
Капітан уже відбивався од собак, які налетіли на нього зусібіч. Урешті зумів дістатися огорожі. Одним махом переплигнув через неї. Йордакі Русет полегшено зітхнув. Але тут відчинилася хвіртка, і знову з’явився капітан:
- Ну, боярине, надійде пора – сам упрохуватимеш мене, аби я одружився з твоєю донькою. А я, може, й не схочу! Запам’ятай це!
Собаки відразу кинулися до хвіртки. Вона, брязкаючи, зачинилася перед ними.
Декусаре, погладжуючи ґулю на лобі, підійшов до солдатів, які поїли коней біля криниці.
- Коли справлятимемо весілля? – поцікавився Іліє Арборе.
- Молода донька ще, каже, – похмуро відгукнувся капітан. – Нехай, каже, підросте…
Солдати перезирнулися крадькома, посміхнулися у вуса.
- По конях! – скомандував капітан, заскакуючи в сідло.
Родіка дивилася на них з вікна. Ось тупотіння копит завмерло вдалині. Обличчя дівчини потьмяніло.

6
Сороцька фортеця відбивала люті атаки турків. Ті налягали і з суходолу, і з води. Дністровські води скаламутніли, захвилювалися.
Петро підніс до очей підзорну трубу. Генерали, схилені над мапами, випросталися і повернулися до царя.
- Отже, панове, гадаєте, що залишимося тут, на цьому березі? – спитав цар.
- Так буде зручніше, – відповів генерал Галларт. – Перехід із Польщі був виснажливий. Війська потребують відпочинку. І артилерія ще не прибула.
- А як ти вважаєш? – звернувся Петро до генерала Кропотова.
- Не маємо провізії, – мовив той. – У Молдові нічого не знайдемо. Там посуха. Сарана спустошила поля. Мор у стадах. Почекаємо, поки візир перейде на цей берег.
До полковника Тиґечіу підійшов ад’ютант.
- Затримали шпигуна, ваша величносте.
- Що довідалися від нього?
- Нічого. Він… – Ад’ютант знизив голос: – Каже, що не шпигун. Що начебто сам державець його знає…
- Он як? – здивувався Петро. – Ану ведіть його сюди!
З-поза шатер, поставлених серед дерев, з’явився турок у супроводі двох солдатів. Руки турка були зв’язані за спиною. Він знайшов поглядом царя, струнко випростався і викарбував по-московському:
- Бажаю здоров’я, пане бомбардире!
Петро питально поглянув на генералів. Ті знизали плечима.
- Не впізнаєте? – спитав турок. – Під Полтавою… Пам’ятаєте, молдовський полк…
Петро повернувся до полковника Тиґечіу. Той кивнув, приховуючи усмішку.
- Ви тоді ще всіх нас відзначили, – вів далі турок. – А мені навіть підморгнули. Отак… – показав він.
Петро засміявся:
- Тепер пригадую! Ти був хоробрим солдатом.
- Капітан Декусаре! – представився турок. – Прибув за наказом його величності Димитрія Кантемира, господаря Молдови.
- Розв’яжіть його! – розпорядився цар. – Слухаю тебе. Кажи, капітане.
- Господар Димитрій Кантемир бажає вам здоров’я, – чітко заговорив капітан, – велів мені переказати вам, що вся Молдова стала до зброї. За десять днів під наші стяги зібралося сімнадцять полків!
- Ну бачите! – звитяжно повернувся цар до генералів.
- Але візир переправляється через Дунай, – доповідав Декусаре. – За день-два підійде до нашої столиці. Господар Димитрій прохає вас негайно перейти Дністер з усіма військами.. Якби ж ви тільки знали, як я хотів вас бачити! – після паузи додав капітан і змовк, долаючи хвилювання.
Цар теж помовчав. Тоді докірливо мовив генералам:
- Якщо ми негайно не перейдемо Дністра, то ошукаємо їхню надію. Надію, яку самі ж посіяли в їхніх серцях. Надію на скоре визволення. А це було б набагато гірше, ніж поразка!
Тимчасом Декусаре зняв турецький одяг і кинув його на траву.
- Як же ти повернешся у фортецю без цього вбрання? – спитав цар.
- Я прийшов не з фортеці, – відповів Декусаре. – А увійду в неї без халата і без тюрбана…
- Але як увійдеш?
- Під водою.
- Не розумію…
- Там є підземний хід. Починається у фортеці, а закінчується тут, на цьому березі…
- Чудово! – зрадів цар.
- І мені велено показати вам той хід… – додав Декусаре.

Турки відступили на пагорб. Оборонці Сорок поспішали прибрати з мурів кам’яні уламки, зміцнювали колодами фортечну браму, підносили до амбразур каміння і киплячу смолу. У них не лишилося вже ані ядер, ані пороху. Тільки вбитих було багато у фортеці. Значно більше, ніж живих.
Ізмаїл-паша підійшов до фортеці. Йому назустріч вийшов Йоан Некулче.
- Не маєте води, – мовив сераскир, коли вони зустрілися біля фортечної брами. – Не маєте провізії…
Некулче мовчав.
- Не маєте ані пороху, ані ядер, ані людей, – вів далі сераскир. – Не маєте нічого. Маєте лише надію… – Ізмаїл-паша показав поглядом на протилежний берег.
- Надія – велика сила, – зауважив Некулче.
- Але ця надія даремна, – відгукнувся сераскир. – Московити не насміляться перейти Дністер. А якщо насміляться – їх очікують мої гармати. Я вже отримав підкріплення й отримаю ще. До вечора тут буде кримський хан з усіма своїми військами. А завтра-позавтра – візир. Відчини фортечну браму. Твоє життя буде збережене. І життя твоїх людей теж…
Некулче довго мовчав. Тоді перепитав:
- Кажеш: московити не перейдуть Дністра?
- Аллахом присягаюся!
- Тоді навіщо потрібна тобі фортеця?
- Твоя впертість межує з безумом! – озлився Ізмаїл-паша. – І він дорого тобі обійдеться. Чекаю одну годину. Якщо за годину не побачу білого прапора над фортецею – зрівняю Сороки з землею!
Білого прапора над фортецею не підняли. І за годину бендерський паша знову послав яничарів на штурм. Але фортеця мовчала: не було чути ані пострілів, ані бойових гуків.
У тиші піднялася фортечна брама. Зачудовані турки спинилися. Раптово пролунав барабанний бій і з брами вибігли солдати з рушницями перед собою. Розкотилося грізне «ура».
Московська піхота кинулася на яничарів.

Висохла від спеки земля була тверда наче камінь. Глухо скреготіли лопати. Піт лив з солдатів струмками.
- І навіщо треба тут копати? – бурчали солдати.
- Будуємо фортифікацію!
- Хо! Знову наш цар мудрує…
- Мовчати!
Одні копали рів, інші викошували траву на ділянці, оточеній ровом. Потім прийшли ще солдати. Накрили обкопану і викошену ділянку полотном, якого б вистачило на кілька наметів. Решта здивовано стежила за ними. Що тут затівають?
Та ось гримнув гарматний залп… Ще один, ще… Прибув драгунський полк, а тоді – гусарський. Драгуни підкидали капелюхи. Гримкотіло могутнє «ура».
Проходом, який утворили драгуни, ішли Петро і Кантемир. Позаду прямували їхні свити.
Коли дійшли до кінця проходу, верхові гусари, які стояли там, повернули коней: одні праворуч, інші ліворуч, – і очам гостей відкрився стіл. Був вельми незвичайний: його стільницею слугувала земля, а сидіннями – край канави. Посеред столу розвіювалися прапори – московський і молдовський.
- Меблі я вдома забув, – пожартував цар.
- Це царський стіл… – проказав Кантемир.
- Солдатський! – засміявся Петро. – Та нічого, у Петербурзі зустріну вас із такими ж пишнотою і блиском, з якими ви зустрічали мене в Яссах… [11]
Підійшли до канави.
- Розсаджуйтеся, любі гості! – запросив цар молдовських бояр.
Бояри подивилися на канаву, один на одного і не зрушили з місця. Петро весело підморгну своїм генералам і сенаторам і першим зістрибнув у канаву. Ті наслідували його приклад. Сів до імпровізованого столу й Кантемир. Лише тоді спустилися в канаву молдовські бояри, підбираючи поли довгих каптанів.
З шатра з’явилася цариця.
Петро повернувся до Кантемира.
- Скажіть, пане, які ж то маєте східні звичаї?
- Котрі?
- Ховати жінок.
- Хіба?
- А де ваша дружина? Я хотів би її бачити.
- Зранку вона зле почувалася. Але прийде. – І Кантемир звернувся до Некулче: – Негайно пошли кого-небудь по її величність.
Вино розлито по чарках… Петро встав.
- Ваша величносте, – почав він, – шановні гості! У світі є народи великі й народи малі. Буває, що великі народи дрібнішають, а малі сильнішають. І не великі народи перемагають малих, і не малі – великих. Завжди беруть гору народи мужні, працьовиті. З вашого дозволу, панове, піднімаю цю чарку за ваш народ, котрий ніколи не мирився з турецьким ярмом, як теж мій народ не мирився свого часу з ярмом татарським і врешті скинув його. Ваші вороги – наші вороги. Наша зброя тепер буде й вашою. Тож піднімімо чарки за славу нашого братерства!
Гримнули гармати. Усі, хто сидів за столом, одностайно крикнули «ура!», і знову полилося вино в чарки.
Веселощі були в самому розпалі, коли біля царського столу спинилася карета. Паж, зіскочивши з задника, розчинив дверцята. З карети вийшла Касандра, і всі погляди майнули на неї. Гомін за столом затих.
Господарша приїхала на свято в чорній сукні, яка робила її ще стрункішою. У тиші, яка запанувала навкруги, її постать видавалася сумною і суворою.
Кантемир спохмурнів. Петро встав з-за столу, підійшов до Касандри й уклонився.
- За ким ваша жалоба, пані? – спитав він.
- За сином, – різко відповіла Касандра.

Біля царського шатра, завалившись набік, лежав серб. Молода селянка обмивала рану на його грудях. Її подруга тримала напоготові чистого рушника – перев’язати рану. В узголів’ї пораненого сидів старший чоловік, озброєний пістолетом і палашем. Він, як і його товариш, теж увесь був зранений. Судячи з одягу і рис обличчя, він був не серб.
У супроводі Кантемира і Шереметєва до шатра підійшов Петро. Серб учинив спробу підвестися, та враз знову опустився на землю, глухо застогнавши й заплющивши очі.
Цар схилився над ним:
- Кажи! Якщо можеш…
Вояк зусиллям розплющив очі.
- Повстали серби… І македонці… Але… – ще проказав щось невиразно і зронив голову на груди.
Дівчина, яка перев’язувала його, коротко скрикнула, підвела очі на царя і перехрестилася. Цар поглянув на іншого пораненого. Той прикрив померлого товариша буркою. Потім заговорив:
- Турки придушили повстання сербів і македонців. Я прийшов від волохів. Від Томи Кантакузіно.
- Волохи теж піднялися?
- Ні, ваша величносте. Константин Бринковяну навіть не збирається виконувати обіцянки. Він забагатий, аби ризикувати!..
Цар увійшов до шатра, сів. За ним прибули Кантемир і Шереметєв.
- Поляки теж не прислали обіцяного підкріплення, – мовив цар по довгому мовчанні. – На скільки днів нам вистачить провізії?
- Днів на п’ять-шість, – відповів фельдмаршал.
- Так… – проказав цар заклопотано. – Кепські справи…
- У Буджаку багато зерна і худоби, – мовив Кантемир. – І це недалеко звідси.
- Негайно напиши буджацькому ханові, – велів цар фельдмаршалу, – хай надішле провізію. Та й сам хай сюди йде зі своїм загоном. Інакше йому буде непереливки! Так і напиши…
Шереметєв вийшов. Невдовзі повернувся, ведучи хлопчика років дванадцяти. Петро і Кантемир мовчки палили.
- Ось і татарський писар знайшовся! – посміхнувся Шереметєв.
- Пишеш без помилок? – спитав Кантемир.
Татарчук не відповів – уколов його поглядом і присів до столу. Потім дістав каламар із кишені халата, перо – з-за вуха і подивився на всіх без тіні збентеження. Чоловіки перезирнулися. Кантемир кашлянув:
- Що ж бо, поглянемо! Напиши що-небудь.
Хлопчик умочив перо в каламар.
- А ти знаєш татарську? – спитав він Кантемира.
- Знаю.
- Що написати?
- Та що хочеш!
Татарчук схилився над папером і написав щось великим і гарним почерком. Кантемир узяв у нього аркуш, підніс до очей, прочитав – і змінився обличчям. «Хай буде проклятий той, – було написано на аркуші, – хто тримає в руці шматок хліба і тягнеться по інший, ще більший».
- Ну, як пише? – спитав цар.
- Добре, – спробував усміхнутися Кантемир. Тоді підвівся: – Щось тут занадто парко. – І вийшов з шатра.

Бояри досі сиділи за столом. Тепер, коли обидва державці їх залишили, вони змагалися в питві, а особливо – у гучній мові. Кожен старався, аби його почули, і ніхто не бажав слухати. Гомін стояв мов на ярмарку.
- Нам дуже подобається ця угода! – кричали одні.
- Так, вона до серця нам! – підтримували інші. – Тепер не мусимо виплачувати данини цареві!
- Турки перейшли Дунай?
- Услід за нами йдуть.
- Призначте їм платню, полковнику, – наказав Кантемир і повернувся був, аби йти, але один із хлопів зупинив його:
- Ваша величносте…
- Що тобі? – нетерпляче спитав Кантемир.
- Дозволь нам, – попрохав утікач, – у ці тяжкі дні послужити батьківщині без усілякої платні!..
- Дякую! – схвильовано сказав Кантемир, і його заклопотане обличчя заясніло.

До капітана Декусаре підійшло кілька лучників. Одні в кольчугах, інші з шоломами на головах. Усі вже були немолоді, років по п’ятдесят-шістдесят.
Капітан глузливо присвиснув:
- Ваше місце, старі, на печі, а не на бойовищі! – і повернувся спиною до них.
- Ох ти щеня! – розпалилися лучники. – Натягнув німецького каптана і вже думає, що він – генерал!
- Ще поглянемо на нього в бою! – мовив селянин, який привів у табір усю свою родину, і випнув груди: – А ви чого юрмитеся, наче барани? Ну ж бо, ставайте по одному!..
Лучники вирячили очі на нього.
- Ти взагалі при тямі? Чого кричиш на нас?
- Кричу, бо я – ваш командир! Чи, може, не подобаюся?.. А звуть мене Тодіке. Отак!..
Ті, кому пощастило отримати зброю, вивчали прийоми багнетного бою. Інші чіплялися до московських офіцерів:
- Нам теж дайте рушниці…
Один селянин вклав гроші в руку московському солдатові:
- Бодай шпагу продай мені, друже!
- Та я б тобі все віддав задарма, – розсміявся солдат, – навіть останню сорочку! Але шпагу… Бригадир мене повісить за неї!
Петро, проходячи повз них, почув ці слова і схвально усміхнувся.
Капітан Декусаре вкупі з Іліє Арборе обходив лаву сільських хлопців, оголених по пояс.
- Не потребую роззяв, тюхтіїв і слабаків! – примовляв він, добираючи найбільш міцних і спритних на вигляд.
За ним назирці, не відстаючи ані на крок, ішла Родіка.
- Лише одне слово, капітане!
- Бабам тут нема діла, бояришне.
- Одне слово – і піду!
Хлопці, яких добрав капітан, відходили ліворуч і вдягалися.
- А ми? – занепокоїлася решта.
- По вас прийде піхотний капітан, – кинув у відповідь Декусаре.
Добрані хлопці були один до одного – і за статурою, і за силою. Іліє Арборе вишикував їх у колону.
- Озброй і забезпеч конями, – наказав капітан.
- Коней більше немає.
- Знайди.

7
Родіка пройшла в дубовий гайок, розташований неподалік. Озирнулася, поглянула на капітана, який лишився позаду, і вибухнула слізьми.
Іліє Арборе провів її поглядом.
- Де твій жаль, капітане! – мовив він Декусаре. – Хіба не бачиш, як вона мучиться?
- Мучиться? – посміхнувся капітан. – Ото й добре. Я теж колись мучився. Дай мені спокій і роби своє діло!
Іліє Арборе повернувся кругом ліворуч, підійшов до колони хлопців і повів їх геть. А Декусаре відразу попрямував у гай, до Родіки.
Плечі дівчини здригалися від ридань. Капітан зломив гілку на дереві й кашлянув:
- Що ж бо? Чи не казав я тобі, що від мене нікуди не сховаєшся?
Дівчина заридала ще сильніше.
- Гаразд, припини! – уже м’яко мовив капітан. Нахилившись, обійняв Родіку за талію. – Один цілунок – і все мине!..
Родіка відсахнулася од нього.
- Зараз мені не до цілунків!
Капітан хотів був розсердитися, та, пильніше глянувши в очі дівчини, передумав. Зрозумів: тут поважна справа.
- Що з тобою?
Родіка сховала обличчя в долоні.
- О-о-о!..
- Що сталося? Батько прогнав тебе з дому?
- Мені соромно… Соромно вам казати! – простогнала Родіка. – Мені соромно дивитися людям в очі!..
- Ну що сталося? Скажеш чи ні?
- Така ганьба!.. Ліпше померти…
Капітан опустився на коліна, погладив її по голові.
- Ну, прошу тебе…
- Бояри… Зрадники… Утекли до турків…
- Хто?
- Мій батько серед них…

Спека не спала й з настанням ночі. У візировому шатрі було парко. Двоє арапенят обмахували Балтажі-пашу вахлярами.
Йордакі Русет і Антіох Жора опустилися на коліна перед візиром і поцілували полу його халата.
- Кажіть! – велів Балтажі-паша.
- Зрозумівши, наскільки невірна поведінка господаря… – почав ворник.
- Коротше! – урвав його візир. – Адже ночі короткі влітку, а дні – довгі. Завтрашній день буде найдовший. І найтяжчий. Треба залишити час для відпочинку. Скільки вас є?
- Майже половина всіх бояр дивану. І близько трьохсот найманців.
- Добре! – задоволено проказав візир. – А гяурів?
- Московитів? – перепитав Антіох Жора.
- Близько п’ятдесяти тисяч, – відповів Йордакі Русет.
- Я налічив сливе сто возів з пораненими, – додав Антіох Жора.
- Московські війська голодують, – мовив ворник. – До того ж, виснажені переходом.
- Скільки гармат має цар?
- П’ятдесят три.
- А які Кантемирові сили?
- Шість тисяч у таборі. Решту розіслано селами по провізію.
Певний час візир мовчав, розгладжуючи сиву бороду. Його гострі вічка вдоволено поблискували.
- І кого ви хочете замість Кантемирбея? – спитав він трохи згодом.
Йордакі Русет опустив очі. Антіох Жора поглянув на візира:
- Молдова низько вклоняється перед найвищим султаном і найпокірніше прохає…
- Ім’я?
- Великий ворник Йордакі Русет.
Русет іще нижче схилив голову.
- Гідна людина! – мовив візир, чи то хвалячи, чи то іронізуючи.
Він плеснув у долоні, і в шатро увійшов чауш. Балтажі-паша йому щось шепнув на вухо. Чауш уклонився і вийшов.
- А яка людина – цар? – спитав візир бояр.
- Легше лаяти ворога, ніж хвалити, – мовив Русет. – На великий наш жаль… – Нерішуче подивився в очі візирові.
- Кажи, – підбадьорив його Балтажі-паша.
- Треба визнати, – вів далі ворник, – що він достеменно великий.
- А ти – правдивий, – мовив візир. – І заслуговуєш на молдовський престол…
В очах Русета засвітився промінець надії.
- Але передусім потрібно, – доказав візир, – аби ви помирилися.
До шатра увійшли двоє: попереду Маврокордат, за ним – Раїсефенді.
- Добривечір, – мовив колишній господар. Бояри підвелися з колін.
- Нехай пом’якшиться твоє серце! – вичавив з себе Йордакі Русет. Його голос тремтів від страху. Підійшовши до грека, ворник поцілував його руку. – Вибач мені мої гріхи!..
- Тільки після того, як ти спокутуєш їх, – відповів Маврокордат.
- Той, хто усвідомив власні гріхи, вже спокутував їх наполовину, – мовив Раїсефенді.

- Не назву тебе псом, Кантемирбею, хоча належало б. Не назву тебе негідником, хоча заслуговуєш на цю назву. І не нагадаю тобі, кому ти завдячуєш престолом Молдови і яке зло заподіяв своєму другові…
Кантемир стояв перед Раїсефенді з непроникним обличчям.
- Великі люди мають великі думки, – вів далі той. – Так я говорив тобі колись. А нині кажу: утілити великі думки дано лише розважливим людям. Отямся, Кантемире, і поглянь. Побачиш, як гасне завтрашній день. Це твій день гасне… Знаємо все про військо царя. Знаємо все про твоє військо.
- Але одного не знаєш, Раїсефенді. Не знаєш, якою зброєю споряджене моє військо.
- Вилами, – посміхнувся турок. – А ще – прагненням свободи. Але свободи не беруть голими руками.
- Беруть!
У небі піднімався місяць – ясний, мирний. Табір спав глибоким сном.
- І це твоє останнє слово?
- Так, – відповів Кантемир.
Раїсефенді розвернувся і рушив до виходу з господарського шатра.
- А твоє? – тремтливим голосом запитав Кантемир. Раїсефенді зупинився. Кинув через плече:
- Наразі твій син живий… Наразі! І він не у Стамбулі, а тут… У нашому таборі.
Кантемир обперся руками на спинку стільця. Його обличчя досі нічого не виражало.
- Хочеш бачити його? – спитав турок.
- Ні, – відказав Кантемир.
Раїсефенді мовчки дивився на господаря. Твердо мовив:
- Якщо до світанку не будеш у нашому таборі з усім своїм військом, при сході сонця голову твого сина буде прислано тобі на таці. Тоді побачимо, як почуватимешся в серці до початку бою!
Очі Кантемира застелилися імлою. Руки сильніше стиснули спинку стільця.
- На добраніч! – турок вийшов.
Подрібнене тупотіння копит порушило нічну тишу і стихло вдалині. Кантемир наче скошений упав на софу.
- Друга година ночі! – почув він голос вартового. – Спіть спокійно, вояки!
Голос іншого вартового, вже ближче, повторив:
- Друга година ночі…
- …Спіть спокійно, вояки! – перекочувалася луна довкола табору.
- Спіть спокійно!..
Кантемир простягнув руку і загасив свічку.
…Світало. Небо на сході зарожевіло. У молдовському таборі проспівав півень. У турецькому відгукнувся інший. Тоді знову настала тиша.
Раїсефенді відірвав погляд од виднокола і поглянув на вершину дуба, який ріс неподалік. Його крона зненацька затремтіла, і дерево почало повільно хилитися набік. Коли дуб упав, чорний яничар провів долонею по зрізу, витираючи витеклий сік.
Раїсефенді повернув обличчя, бліде від безсоння, до хлопчика.
Хлопчик спав, згорнувшись клубком. Непокрита голова спочивала на колінах. Рожевий відблиск зорі впав на тонку шию, прокресливши вузьку яскраву смужку. За спиною хлопчика дрімало двоє чорних яничарів. Двоє білих яничарів стояло побіля Раїсефенді.
Пролунав тривалий і чистий клич труби. Збудившись, молдовський табір урухомився.
- Сонце зійшло! – мовив Раїсефенді.
Чорні яничари прокинулися з дрімоти й поглянули на хлопчика. Той підвів голову.
- Бачу, – сказав він і встав.
Раїсефенді неспішно підійшов до нього.
Хлопчик подивився в бік, де стояв молдовський табір.
- Ти був мені сином, – мовив Раїсефенді. – А я тобі – батьком. І не моя провина, що нині мусиш померти. У цьому винен твій батько, який…
Хлопчик різко повернувся до Раїсефенді, пронизав його поглядом, і той замовк. Потім перевів очі на дуб, який лежав на траві, на пень, який сочився у зрізі.
Підійшов до пня, опустився на коліна. Турки оточили його.
- Помолися своєму Богові, гяуре! – сказав Раїсефенді.
- Господи! – почав хлопчик і відразу змовк.
- Швидше! – квапив його Раїсефенді.
Хлопчик мовчав.
- Хіба не чуєш?
- Я забув усі молитви.
- Усі?
Яничарам уривався терпець. Вони вже оголили ятагани.
- Лише одну молитву пам’ятаю, – проказав хлопчик. – Господи! Благаю тебе в мою останню годину: допоможи моєму батькові здобути перемогу!
Яничари здригнулися, ненависно глянули на хлопчика. Один ухопив його за волосся, пригнув голову до пня. Інший підняв ятаган…
- Відійдіть! – раптово наказав Раїсефенді. – Облиште його! – І повернувся до хлопчика. – Встань!
Якийсь час хлопчик не ворушився. Потім повільно звівся на ноги, ніби не вірячи, глянув у очі Раїсефенді. Але побачив у них не підступність, а хвилювання.
- Маєш безстрашне серце, хлопчику! – мовив Раїсефенді. – Ти заслужив право на життя. Будеш достеменним чоловіком. Іди!
- Як…
- Іди й скажи твоєму батькові: «Батьку, Раїсефенді не зміг пролити безневинної крові. Сонце вже зійшло, а моя голова досі на плечах. Але сонце зайде. І з заходом сонця впаде твоя голова, батьку!» Іди й скажи йому це…
Хлопчик непевно рушив до молдовського табору. Коли він зник із поля зору, з тіні шатра вийшов Осман-паша.
- Навіщо ти зробив це? – спитав він.
- Раїсефенді знає, що робить! – відповів сановник. І додав: – Доброта – теж зброя. У вмілих руках ранить сильніше за жорстокість!..

8
Сонце, велике і червоне, піднімалося з ранкового серпанку. Під його променями танула імла. Скорочувалися тіні.
Коли стало видно вершину пагорба, Кантемир повернувся і поглянув на Стенілештську долину [12].
Долина, яка розділяла два табори, була порожня, гладенька. Усю рослинність поїла сарана. Не було видно жодного зеленого клаптика, жодної криниці. Лише зарості чортополоху.
Гармати скерували чорні жерла на долину. Туди ж дивилися напружені обличчя солдатів.
Турки наближалися майже без звуків. Тиша лускала під ногами, наче скло. Вони були ще доволі далеко, ще насилу можна було розрізнити лави – і зненацька коливнулося повітря, долину заповнив гук: «Алла!»
Услід за яничарами наступали татари кримського хана. Люто атакуючи, накинулися на правий фланг молдован. Турецька кіннота ринула на лівий фланг московитів. Яничари рушили в центр бойових порядків. Перші ядра протнули ранковий серпанок.
…І вдарив бій.
Татари кинулися на селянське рушення. Ополченці відступили до урвистого схилу пагорба, виставивши вила і коси. Одначе вогонь, який відкрили молдовські вояки, підбадьорив їх. Ополченці пішли вперед. Їхній бойовий гук поєднався з гуком яничарів. Палиці схрестилися з шаблями. Коси підтинали ноги коням.
Московські піхотинці чекали на ворога, сховавшись за барикадами з підвід.
Турецька кавалерія зіткнулася з драгунами.
Наближалися яничари. Але цар не віддавав наказу відкривати вогонь.
- Час! – хвилювалися у свиті фельдмаршала. – Як би не було пізно!
Генерали мали ту саму думку, але поки не наважувалися тривожити царя.
- Спочатку треба їх добряче розгледіти, – мовив Петро.
Підбіг до підвід, відсунув літнього солдата і сперся ліктем на приступку. Солдат роззявив рота від подиву. Озирнувся на яничарів, які лавиною котилися до позицій московитів, і пробурчав:
- Що то ти робиш, ваша величносте?
- На турків дивлюся, – відповів цар. – І ти подивися. Бо з ми з ними ще ніколи не билися по-справжньому.
- Еге! – здогадався солдат. – Це – аби очі звикли до них?
- Почнеться бійка – звикнуть. Дивися на їхні рушниці. Начебто довші за наші. – І простягнув солдатові підзорну трубу.
Солдат узяв трубу, підніс до очей:
- Та начебто…
- А на боках що мають? Зрозуміло, що турки на боках мають?
- На лівому – вигнуту шаблю. Ятаган – на їхній лад. На правому – флягу для води.
- А ти що маєш? – кивнув Петро на правий бік солдата.
- Таж, де ми воювали раніше, не було потреби у воді.
Цар вихопив з рук солдата підзорну трубу і бігма повернувся до генералів.
- Я зробив два відкриття, – мовив він. – Перше: турецькі рушниці довші за наші. Стріляють далі. Друге: сьогодні буде спекотно. Послати солдатів. Хай привезуть у табір якнайбільше води!
Яничари вже були зовсім близько. Солдати, які стояли в першому ряду, біля самих підвід, дали залп і відійшли назад, аби зарядити рушниці. На їхнє місце висунувся другий ряд. Лавина яничарів котилася до барикади.
Зненацька між яничарами й рядами підвід увірвався драгунський полк. Відтісняв турецьку кінноту. Вогонь з-за підвід посилився. Яничари опустили рушниці.
- Гетьмане!
Некулче, який віддавав накази сотникам, не відгукнувся. Тоді начальник кавалерії сардар Моґилдя очима показав йому на господаря. Некулче розвернув коня і під’їхав до Кантемира:
- Слухаю вас, ваша величносте!
- Що, гетьмане, чи тебе оглушили гармати?
- Ні. Просто мій слух ще не звик до нової посади.
- Подивися, що роблять московські драгуни?
- Б’ють турків. Добре б’ють.
- А тепер поглянь на правий фланг.
- Татари вже оговталися і зараз знову витісняють наших до урвища.
- Знаєш, що мусиш зробити?
Некулче трохи подумав.
- Атакувати татар кавалерією.
- З якого боку?
- З боку урвища, ваша величносте. Ударити по татарах і гнати їх під вогонь московської піхоти. Як роблять драгуни з турецькою кіннотою…
- Привчай свій слух до нового титулу, гетьмане Некулче! Здається, я не помилився, поставивши тебе замість Антіоха Жори…
- Дякую, ваша величносте!
- Щось ти надто швидко зіскочив з коня, господарю! Це погана ознака. Але твої очі сяють. Кажи!
- Погляньте, державцю, на правий фланг! – збуджено проказав Кантемир.
Петро підніс до очей підзорну трубу і побачив, що татари, яких відтісняють молдовські кіннотники, потрапляють під вогонь московської піхоти.
- Чудово! – розсміявся Петро. Тоді повернувся до Шереметєва. – Там, посеред долини, татари зімкнуться з турецькою кавалерією. Усі гармати нехай туди б’ють!
Потрапивши під гарматний і рушничний вогонь, татари й турецькі кіннотники, розгублені, повернули коней просто на яничарів. Лави яничарів сплуталися і почали відкочуватися до турецького табору.
- Тепер лишень би не змарнувати нагоди! – вигукнув генерал Вітман. – Треба кинути всі резерви з табору на переслідування ворога!
- На переслідування нашої кінноти? – дошкульно спитав генерал Галларт.
- Нічого не треба, – примирливо мовив Шереметєв. – Сутеніє вже. Сьогоднішня битва скінчилася.
Сонце сіло…
…і знову зійшло.
Начальники загонів стояли перед візиром. Той був хмурий і злий. Усі провели тривожну безсонну ніч, обговорюючи вчорашню невдачу.
- Що робитимеш сьогодні, Девлете Ґераю? – спитав Балтажі-паша кримського хана.
- Але ж учора ввечері ти говорив…
- Хочу почути не те, що я говорив учора ввечері, а те, що ти запам’ятав!
Ображений хан кинув на візира гнівний погляд і сказав злобно:
- Ударю лівим флангом по молдованах. Віджену їх од урвища. Потім відтісню на середину долини... Якщо зможу.
- Якщо ти досі не забув старої татарської тактики, – зневажливо проказав візир, – то зможеш!
- Не розумію. Поясни! – зажадав хан.
- Удавана втеча… Поворот кругом… Нестримний натиск.
Девлет Ґерай пришпорив коня і поскакав геть.
Візир повернувся до начальника кінноти.
- А ти, Черкезе-паше?
- Ударю правим флангом по московитах…
- І, як учора, злякаєшся московських перук і кинешся на моїх яничарів? – уїдливо спитав Осман-паша.
Начальник кінноти розлютився:
- А годі було твоїм яничарам тупцювати біля підвід! Треба було чекати серед поля! Або прорватися!..
- Хо! Прибережіть вашу злобу для московитів! – прикрикнув візир на сперечальників.
Антіох Жора, скориставши з нагоди, протиснувся вперед.
- Насмілюся спитати… Що ми повинні робити сьогодні?
- Що ви робили вчора? – спитав Балтажі-паша.
Колишній господар владно відтрутив колишнього гетьмана і став перед візиром:
- Учора ми залишалися в резерві. А сьогодні… – Ніколае Маврокордат озирнувся на своїх бояр. – Сьогодні мої бояри просять пустити їх попереду кримців. Хочуть першими вдарити по зрадниках!
Антіох Жора крадькома глянув на ворника.
- Юда! – прошепотів Йордакі Русет. – Хоче, аби ми стикнулися зі своїми!
Проникливий погляд візира не оминув сум’яття бояр.
- Ну то як? – спитав візир. – Підете попереду хана?
Бояри не мали виходу.
- Підемо…
Даремно Ніколае Маврокордат намагався приховати посмішку. Повернувся до бояр-греків, які стояли позаду нього, і звитяжно прошепотів:
- Тепер-таки їх позбудемося!
Розгледівши бояр і найманців, які скакали попереду кримських татар, молдовські гармаші заклякли.
- Не може бути! – ошелешено прошепотів один, опускаючи банник. – Ідуть на нас…
- Ганьба! – крикнув інший, підтягуючи ядро до гармати. – Під молдовським прапором, зрадники!
Хвиля гніву пробігла по молдовському війську, наче вогонь по сухій траві.
- Посікти їх на шматки!
- Підняти на вила!
- Зрадники!
Гармати почали стріляти без команди. Рушниці – теж. Солдати зістрибували з косогору і змішувалися з ополченцями.
- Бий зрадників! Бий їх, браття! – гриміло навкруги.
Передні ряди ополченців і вояків кинулися назустріч боярам. За ними рушило все молдовське військо.
Під ударами вил і палиць бояри почали тікати. Татарські кіннотники – теж. Несподіваний відступ наснажив ополченців.
- Уперед! – закликали сотники. – Наша звитяга!
Кантемир, спостерігаючи атаку, раптово зблід. Розгадав задум татар.
- Усе пропало, гетьмане! – крикнув він Некулче. – Усе пропало! Поверни наших! Швидше!
Некулче повернувся до Моґилді.
- Ти все збагнув?
- Збагнув! – командир молдовської кінноти мав пригнічений вигляд. – Тільки боюся, що вже пізно… Капітане Декусаре! Капітане Чуте! Капітане Апостоле! За мною!..
Низькорослі прудкі татарські коні, відступаючи, перегнали коней бояр і найманців. І раптово спинилися. Розвернулися на місці – і ринули на молдован. Найманці й бояри мусили прямувати за ними.
Бойовий гук селянського рушення враз затих. Солдати, вирвавшись уперед, намагалися прикрити ополченців рушничним вогнем. Марно… Татарська кіннота хугою налетіла на них, зім’яла і поперекидала.
На щастя, вчасно під’їхали загін драгунів і Моґилдя з оргіївськими й лепушнянськими [13] кіннотниками.
- Облиш поки татар, Арборе! – крикнув другові Дан Декусаре. – Хапай бояр!
Бояри, побачивши, що вони оточені, люто боронилися. Але їх було замало. Декотрі вже попадали з коней. Антіох Жора устромив собі кинджал у груди. Йордакі Русет увіткнув шаблю в землю і крикнув Декусаре:
- Бий, капітане!
- Геть з коня! – наказав Декусаре.
Русет підкорився. Капітан квапливо розмотав аркан і накинув петлю на шию ворникові.
Тимчасом селянське рушення, яке відтісняли татари, відходило назад, до косогору. Турки переслідували військо, гнали його до московського табору. Туди ж попрямували ополченці.
Московський табір був оточений підводами, зв’язаними між собою. На приступках одні солдати закріплювали товсті гострі палі. Інші розряджали рушниці в яничарів, які все налягали.
Але прорвати позиції московитів туркам не вдавалося. Підводні приступки були їм непосильні, як фортечні мури. Зрозумівши це, вони перенесли вогонь на молдован, які відступали до московського табору.
- Відкрити прохід і пропустити наших союзників у табір! – наказав Петро.
- Але в табір увірвуться турки! – заперечив Шереметєв. – Увірвуться на їхніх плечах!
Генерали підтримали фельдмаршала:
- Бусурманів стає дедалі більше…
- Увірвуться сюди – ми пропали!..
Було спекотно. Петро скинув плаща. Обвів генералів важким поглядом. Закричав:
- Що подумають про нас ці нещасні християни? Їх убивають на наших очах, а ми торгуємося тут, ніби на базарі! Відкрити прохід союзникам!
Відсунули підводи. Молдовани почали втягуватися в московський табір. За ними, хвиля за хвилею, вливалися турки.
Почалася битва навкулачки. Жорстока. Відчайдушна. Груди в груди.
Прохід усе розширювався. Бурхливим потоком розтікалися яничари по всьому московському табору. Припинили стрілянину гармати. І рушниці. Лише було чути, як ударяються ятагани об шаблі й шаблі об ятагани. І стогони. І скреготання зубів.
У царському шатрі плакала цариця.
Шереметєв, тримаючись за серце, важко навалився на ствол гармати.
Петро вкупі з генералами Кропотовим і Волконським піднімав солдатів на бій. Цар скинув кірасу, лишився в самій сорочці. Побачивши драгуна, який відступав, Петро скерував вістря шпаги йому в груди. Драгун повернув коня.
Дан Декусаре бився разом з усіма. Раптом кінь під ним коротко заіржав, став дибки й упав. Капітан звалився в рів, викопаний навкруги святкового столу. Тепер ця канава слугувала траншеєю московським солдатам і молдовським ополченцям. Тут була особливо люта сутичка. Декусаре підібрав рушницю вбитого турка і скочив на ноги.
- Тягніть до проходу вози, діжки, гармати – усе, що потрапить під руки, – розпоряджався Петро. – І споруджуйте перепону!
Прохід почали завалювати підводами, бочками, дошками. Але вже з’явилися нові пробоїни в суцільному ряді возів. Яничари прибували далі.
У центрі табору зайнялося полотно, яким був накритий бенкетний стіл. Спочатку з одного кінця, потім – з другого. Турки підпалили його. Переконавшись, що полотно палає зусібіч, вони покидали смолоскипи й зібралися довкола Раїсефенді.
Московські солдати й молдовські вояки з’юрмилися посеред оточеного канавою й охопленого полум’ям прямокутника. Притиснуті один до одного, приготувалися до захисту.
- Ваш бенкет закінчено! – крикнув Раїсефенді. – Складайте зброю і здавайтеся! Надійшла пора бенкетувати нам – переможцям!
Декусаре відокремився од своїх товаришів. Пробрався крізь язики полум’я і підійшов до краю канави. Мундир на ньому був порваний на шматки й пропалений. Обличчя скривавлене.
- Перш ніж ви сядете до цього столу, – мовив він, – муситимете прибрати з нього наші трупи!
- І приберемо, – відповів Раїсефенді. – І прикрасимо стіл вашими головами. Піраміду з ваших голів складемо посередині! І увінчаємо її головою Кантемира. Аби він ліпше бачив світло зі Сходу. Нехай милується!
Турки накинулися на Декусаре. Цієї миті московські полки перейшли в наступ, стали відтісняти яничарів. Турки почали тікати.
Даремно сотники намагалися змусити яничарів повернутися на бойовище. Ті нікого не бажали слухати. Збивали сотників з коней ятаганами й кулаками.
Сам Осман-паша не зміг призупинити відступу. Яничари вихором налетіли на свого головнокомандувача, звалили його з коня, перекинули на спину.
Зачувши погрозливі викрики, з шатра вийшов візир. Яничари щільно оточили його.
- Султан велів тобі укласти мир, якщо побачиш, що московити тримаються твердо. Тож укладай!
- Мир – то мій клопіт! – закричав візир. – А ваш клопіт – ворог! Ваша турбота – зламати хребет ворогові!
- Дивись, як би ми тобі не зламали хребта! – лютували яничари.
Почувши таке, Балтажі-паша знизив тон.
- Ну ще бодай кілька годин! – почав він упрохувати яничарів. – Протримайтеся всього кілька годин, і табір гяурів ваш!
- Сам тримайся! Сам воюй з московитами! – не вгавали ті. – Ми ж не хочемо, аби нас перебили всіх до одного!
- Нас було чотирнадцять тисяч! Лишилася половина…

Усе стихнуло на бойовиську. Попадавши на траву, солдати насолоджувалися спокоєм. Одні просто відпочивали, другі обмивали свої рани, треті ховали товаришів.
Генерали не могли вміститися в царське шатро. Багато з них лишилися надворі, громадилися біля входу.
У шатрі обговорювали умови миру. А все, про що там говорили, відразу розліталося по всьому табору.
- Турки вимагають від нас Азов, – сказав віцеканцлер Шафіров.
- Не віддамо Азова! – відсік Петро.
- Вимагають, аби ми зруйнували укріплення Таганрозької фортеці…
- Таганрозької фортеці не зруйнуємо!
- Ще вони вимагають…
Шафіров замовк. Поглянув на генералів і сенаторів, озирнувся і зустрів погляд полковника Тиґечіу.
- То чого ще вони вимагають? – спитав цар, ледве стримуючи гнів.
- Голову Кантемира, – прошепотів віцеканцлер.
- Голову Кантемира? – Петро помовчав, долаючи хвилювання. – Скажи візирові, що Кантемир мертвий або що втік… Словом, що хочеш, те й кажи… – І вже спокійніше вів далі, окидаючи всіх поглядом: – Становище складне – води немає, продовольства немає. Гаразд, віддамо Азов, зруйнуємо Таганрозькі укріплення. Нам залишається надія відвоювати їх назад. Але видати господаря, який втратив свій престол заради нас! Ні, адже раз загублену честь повернути неможливо…
Відповідь царя переказували з вуст у вуста по всьому табору. Солдати дивувалися:
- Невже прямо так і сказав?
- Тому-то він і Петро Великий! – зауважив літній солдат, той самий, котрий перед битвою дивився на турків у царську підзорну трубу.
Залишивши свиту на березі, Карл ХІІ верхи кинувся у воду, перетнув Прут і вихором помчав назустріч московській армії. Проскакавши невпізнаним повз похідні колони, досягнув турецького табору.
Біля візирового шатра король спішився. Палаючи гнівом, вбіг у шатро.
- Ти тримав у руках усю армію московитів! – накинувся він на Балтажі-пашу. – Ти міг привести полоненого царя до Константинополя!
Балтажі-паша кинув на Карла зневажливий погляд.
- Але хто б тоді урядував Московською державою замість нього? Не можна-бо, аби всі монархи перебували за межами своїх країн… Як ти!
Тремтячи від безсилої злоби, король упав на софу. Тоді крикнув:
- Ти змарнував єдину нагоду!..
- Дурна твоя макітра! – озлився й візир. – Тобі московити нам’яли боки? Нам’яли. А нині й ми знаємо, до чого вони здатні. Хочеш битися з ними – сам бийся! З нас годі!
Король нервово сіпнув ногою, зачепив шпорою халат турка, надірвав його. Тоді підскочив і вибіг з шатра.

Відкрита карета, запряжена четвіркою коней, рухалася вподовж колон московської армії, яка переправлялася через Прут.
Петро мовчав. Також мовчав Кантемир.
В іншій кареті їхала Касандра з дітьми. Голова старшого сина лежала на її плечі. Касандра гладила волосся хлопчика, цілувала щоки.
Йордакі Русет і ще кілька бояр, закутих у ланцюги, тяглися за підводою. Раз по раз ворник озирався назад. Наближалася царська карета.
Коли вона порівнялася з бранцями, Йордакі Русет піймав погляд Кантемира.
- Залиште нас тут, ваша величносте! – заблагав Русет. – Стратьте, але тільки тут! Ліпше померти в коханій вітчизні, аніж жити на чужині…
- Кохана вітчизна? – зневажливо перепитав господар. – Ні, бояри. Не страчуватиму вас. З собою вас візьму. Лише на чужині пізнається достеменна любов до вітчизни!..
- Пошлемо їх полювати соболів! – посміхнувся Петро.
Дорога почала опускатися в долину, і за береговими схилами Дністра виникла Сороцька фортеця. Вершники зупинили коней. Кантемир вийшов з карети та довго розглядав фортечні мури й чорні турецькі бунчуки, які височіли над ними. Потім перевів погляд на лівий берег річки й застигнув, поринувши в роздуми.
Останній загін піхоти пройшов повз царську карету і спустився в долину. Дорога спорожніла. Лише де-не-де видніли вози з пораненими вояками.
Ураз на вершині пагорба з’явився кінний загін. Почувши радісні крики, з карети вийшов Петро.
Вершники під’їхали. Був поміж ними й Декусаре.
- Державцю! – викарбував він, клацнувши шпорами. – Доповідаю, що наказ вашої величності виконано!
І, розгорнувши полотнище молдовського стяга, Дан Декусаре вийняв звідти знаки господарської влади – меч і булаву.
Цареві руки здійнялися вгору, наче два крила. Очі заблищали.
- Орел! – захоплено скрикнув цар і повернувся до Кантемира. – Подужав пробратися до столиці, яку зайняв ворог! До самого палацу! І звідти виніс господарські регалії… Ні, таке геройство належить винагородити невідкладно!.. Чого бажаєш, капітане? Кажи!
Бурхливий захват царя та його великодушність спантеличили Декусаре.
- Не знаю… – нерішуче проказав він.
Петро провів рукою по грудях. Як на зло – жодного ордена! Пошарив у кишенях – тільки люлька!
- Хочеш мій камзол? – спитав цар. – Щоправда, він старий…
І, не очікуючи відповіді, почав стягувати камзол з плечей.
- Боюся, ваш камзол буде мені завеликий, – усміхнувся Декусаре.
- Тоді чоботи!..
- А чоботи – замалі.
- Шпага?
Очі капітана радісно блиснули. Але не встиг він сказати «так», а цар уже похитав головою:
- Ні. Шпаги не можу віддати… За неї бригадир мене повісить…
Генерали й офіцери, які скупчилися біля царської карети, стали усміхатися.
- Тоді ось що… – Петро підморгнув Декусаре. – Тоді дозволь тебе розцілувати! – Цар обійняв Декусаре і тричі поцілував його в обидві щоки. – Призначаю тебе полковником!
- Дякую, державцю… Але…
- Не хочеш мені служити?
- Ваша величносте! – Декусаре відступив на крок. – Те, чого хочемо ми – я і мої товариші, – мусимо прохати не у вас, а в нашого господаря Димитрія Кантемира!
- Усім серцем готовий тебе вислухати, – відгукнувся Кантемир.
Вершники з загону Декусаре спішилися, підійшли до Кантемира й опустилися на коліна. Капітан простягнув регалії господареві. Кантемир прийняв з його рук меч і булаву.
- Кажи.
- Ваша величносте, – мовив капітан. – Дозвольте нам залишитися в Молдові!
Петро здивовано дивився на Декусаре. Кантемир – теж.
- Ні, ваша величносте, – палко і квапливо вів далі капітан. – Не тому просимо дозволу залишитися в Молдові, що хочемо вас покинути! Ні, зовсім не тому. Хочемо залишитися, аби не давати туркам спокою ані вдень, ані вночі. Аби вони знали: молдовський народ не спить!
Декусаре замовк. Кантемир хотів щось сказати, але не зміг – був надто схвильований.
- Скільки років ти посідав молдовський престол? – зненацька спитав його Петро.
- Лише дев’ять місяців.
- Саме стільки, скільки потрібно, аби народилася дитина…
- Дитина? – не зрозумів Кантемир.
- Дух волелюбства, – пояснив Петро, показуючи рукою на молдовських вояків. – Він народився, а до того часу, коли повернемося сюди, виросте і зміцніє.
- Встаньте! – наказав господар молдованам. Вояки підвелися з колін. Господар уважно придивився до кожного. І раптом в одному з них упізнав Родіку. Дівчина була вдягнена і стрижена на чоловічий манір.
- Донька Русета? – спитав Кантемир.
- Вона також, – відказав капітан.
Кантемир зняв з шиї золотий хрест – хрест Йована Мірича – і надів його на шию капітанові.
- Нехай береже тебе Господь! – мовив Кантемир. – Тебе і всіх, хто з тобою! Нехай береже вас і нехай допомагає вам!..

І знову вони підвели свої обличчя до білих мінаретів, і знову схилилися до землі, подумки шепочучи молитви, які гучно викрикував муедзин:
- Немає Бога, крім Аллаха, і Магомет – його Пророк! Нехай благословить Аллах нашого султана – найвищого, найсправедливішого і наймилостивішого нащадка Магомета!
Потім запанувала тиша.
Найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший Ахмед ІІІ, султан Блискучої Порти, підняв голову і довгим пильним поглядом подивився на гяурів.
Невірні стояли смиренно і нерухомо. Під поглядом султана приклали праву руку до серця, до губ і до чола, тоді знову опустили очі.
- Нехай скажуть нам, – зажадав султан, – чи від усіх країн, які підкорила наша Порта, присутні тут заручники?
Візир повернувся до Раїсефенді:
- Наш найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший султан бажає знати, чи від усіх країн, які підкорила Блискуча Порта, присутні тут заручники?
Раїсефенді обвів очима вервечку заручників. Упевнено сказав:
- Так. Тут присутні заручники від усіх країн, які підкорила Блискуча Порта.
- Добре! – султан плеснув у долоні. Візир схилив бунчук до землі.
Два чауші відділилися од варти й рушили до заручників. Зупинилися біля Дана Декусаре. Той ступив уперед. Чауші поклали руки йому на плечі.
Урочисто і суворо прозвучав голос диван-ефенді, який зачитував фірман:
- Наш найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший султан Ахмед Третій, з ласки Аллаха повелитель усього, що існує на Сході й Заході, усього, що живе на Півночі й Півдні, цим доводить до відома всіх правовірних, що має велику журу. Він, котрий мечем оберігає спокій своїх підданих, він, котрий стараннями свого світлого розуму примножує їхній добробут, – довідався, що не всіх його піддані є віддані йому і слухняні. Ті, котрі мешкають у Молдові, збунтувалися. Покликали на допомогу наймогутнішого у світі гяура – царя Московії. І повстали проти Священного Півмісяця. Цього разу Аллах також не покинув нас у біді, позбавивши від московського царя. Але отруйне сім’я, що він посіяв, проросло на Балканах.
Декусаре зняв з шиї золотий хрест – хрест Йована Мірича – і передав заручникові, який стояв поруч. Потім рушив до ешафоту. Чауші зупинили його.
Раїсефенді поглянув на візира. Візир – на султана.
- Бунтівник поспішає вмерти, – посміхнувся візир.
- То нехай помре! – плеснув у долоні султан.
- У науку вам, гяури-заручники, і вашим народам проклята Аллахом голова заколотника Дана Декусаре злетить з плечей! – виснував Раїсефенді.
Яничари, які стояли по краю ешафоту, враз опустили ятагани, і над їхніми червоними тюрбанами виросли широкі плечі, голена голова й оголені груди ката.
Декусаре зміряв ката важким поглядом. Пройшов між рядами яничарів. Піднявся мармуровими східцями ешафоту. Кат поклав велетенську руку йому на плече і почав відгинати комір сорочки. Капітан подивився просто в очі катові. Тоді підняв угору скуті кайданами руки й… усією вагою опустив їх на голову ката. Велет із роздробленим черепом упав до ніг Декусаре.
Турки остовпіли.
Султан глянув на візира, той – на Раїсефенді, той – на вартових. Ті кинулися до ешафоту. За мить Дана Декусаре підняли на списи.
Повітря стрясли дикі волання яничарів.
Заручник, якого за обличчям та одягом можна було вважати і болгарином, і греком, і македонцем, стиснув золотого хреста в кулаку.

[1] Ахмед ІІІ (1673–1736) – султан Османської імперії в 1703–1730 рр. Народився в Болгарії (Добрич). Син грекині. За його правління грецька аристократія наростила свій політичний вплив. Переміг Московське царство в російсько-турецькій війні 1710–1713 рр. Етапною подією війни стало підписання Прутського миру (липень 1711 р.), що відбулося внаслідок поразки військ Петра І в боях у Молдові (головно – у битві під Стенілешті, описаній далі в цій повісті). До складу антимосковської коаліції, крім султана, тоді увійшли кримський хан Девлет ІІ Ґерай, шведський король Карл ХІІ, а також гетьман Пилип Орлик із кошовим отаманом Костем Гордієнком.
[2] Ніколае Маврокордат (1670–1730) – господар Молдовського князівства. Обіймав цю посаду двічі: з січня по листопад 1710 р. і з листопада 1711 по грудень 1715 рр. Згодом, у 1715–1716 та в 1719–1730 рр., також був господарем Волощини. Походив з родини грецьких аристократів на службі в Османської імперії. Заснував низку бібліотек і монастирів. Сам написав грекомовні «Книгу служб» і роман «Розваги Філофея». Листувався з провідними європейськими релігійними діячами своєї доби.
[3] Девлет ІІ Ґерай (1648–1718) – кримський хан у 1699–1702 і 1709–1713 рр. У друге своє урядування підтримав наміри Запоріжжя і гетьмана Івана Мазепи визволитися з залежності від Московської держави.
[4] Мей! – характерний молдовський вигук, коли мовець хоче привернути увагу до себе. Асоціюється з іменником «мей», який означає «легінь», «хлопець».
[5] Ворник – у Молдовському князівстві: міський представник економічної влади, який мав наглядати за збором податків, виконанням господарських обов’язків, зокрема – за утриманням дворів. З часом посада ворника стала однією з найважливіших у давній Молдові.
[6] Йон Некулче продовжив літопис Мирона Костіна, назвавши свою працю «Літопис Молдовської землі від господаря Добіжи до другого панування К. Маврокордата» (1661–1743), що вмістила «Передмову» і 42 історичні легенди, які становлять першу збірку молдовського фольклору.
[7] «Куснути патрон» означало розірвати зубами паперовий набій і висипати дрібку пороху на полицю. Потім солдат мав поставити курок на запобіжний звід (для уникнення передчасного пострілу) і закрити полицю.
[8] Тут і далі слова «посміхатися», «посміх» ужито в сенсі «іронічно (ущипливо) усміхатися», «іронічна (ущиплива) усмішка».
[9] Едірне – місто неподалік сучасного кордону Туреччини з Болгарією та Грецією.
[10] Луцька угода – таємний пакт між московським царем Петром І і молдовським господарем Димитрієм Кантемиром, який вони уклали у квітні 1711 р.
[11] Ясси були столицею Молдовського князівства в 1572–1861 рр.
[12] Стенілешть – місцевість у західній частині Молдовського князівства (нині – село і комуна в жудеці Васлуй, Румунія).
[13] Оргіїв і Лепушна – населені пункти в Молдові.