Ця історія схожа на старий шкіряний портфель – єдину твою річ, що належить мені. Її достатньо – лиш бракує твого голосу. Але і його, наче чіпке насіння реп’яхів, подекуди відчуваю пучками поміж рівними рядками химерних думок. Ніколи не вдається вловити їхнього початку: ти наче вихоплюєш їх просто з повітря – а може, з вогню: тліючі і теплі, вони лишають на долоні нечіткий сажистий малюнок і виразний запах прожитого життя.
Запах – найперше, що відчуваю, коли бачу або ж тільки згадую твій портфель. Запах сонця, роботи надворі, простих балачок, прямих поглядів та завчених рухів. Дивно, бо навряд ця стара теляча шкіра дійсно колись багато засмагала – принаймні, мені про це невідомо. Але цілком можливо, що медові промені вечірнього сонця таки сягали того місця в твоїй кімнаті, де незмінно лежав портфель, надійно вкритий тонким шаром срібного пилу.
Тепер він у мене: трохи пилу у місцях грубих і тонких швів, у заглибинах біля застібок, між зубцями бликавок. "Бликавка" – слово, прив’язане до ручки портфеля, наче повітряна кулька. І воно – складова його сонячного запаху.
Мовчу про колір, бо волію відчувати на дотик: трохи затискаю портфель між колінами і прикладаю до обох його боків відкриті долоні. Кожна знає щось своє і, наче таємницю, береже від сестри. Вони накоротко сплітаються на ручці, а тоді знову зустрічаються на застібці – щоб вивільнити з тінявої тісняви паперове серце. Воно не шелестить, воно справді б’ється – в мені, коли читаю тебе.

19.03.22