Жила собі бідна жінка. Була вона маленька, худенька та сумна. Життя її було одноманітним і передбачуваним, але дещо таки змушувало її очі блищати від цікавості: жіночка мріяла знайти скарб. Шукала вона його зазвичай на курній дорозі, якою ходила на роботу. Йшла, низенько опустивши голову, й копала ногами камінчики, аж запилюжувала всю одіж, і сірий шлейф тягнувся за нею. Чула, що колись тут чатували на подорожніх розбійники, і припускала собі, що щось з награбованого могли вони у поспіху втечі й загубити. Через уважні пошуки вона не раз спізнювалася на роботу. А додому спізнитися не могла, бо її там ніхто не чекав. Про загублений розбійниками скарб мріяла вона вдень і вночі. Часто снила, як женеться за бородатими чоловіками, розмахуючи палицею та вимагаючи свою частку здобичі. Після таких снів прокидалася засапаною, серце їй калатало, аж невеличкою хатою йшла луна.
Так почався і цей ранок. Жіночка рвучко підвелася на ліжку, взула старезні капці та почалапала до підвіконня, де тягнувся до сонця часник. Кілька зелених пір'їн завжди заспокоювали її стривожену душу. Жінка швидко зібралася і в хмаринці часникового аромату вийшла на шлях. Вночі пройшов дощ, тож курява сьогодні їй не заважала, а в калюжах вона могла бачити вмите, усміхнене небо — могла, та не бачила.
Насправді жіночка не знала, як саме має виглядати її скарб, але мріяла про щось велике і блискуче. Сонце сяяло на небі, сяяло в краплях дощу на листі й траві, проте не такого сяйва вона собі шукала. Копаючи носаками камінці, звично простувала битим шляхом. Раптом щось трапилося, і ось жіночка, з широко розплющеними від несподіванки очима, вже сидить у калюжі. Якась каменюка не піддалася її копняку, і уся сила удару повернулася до хазяйки, спрацювавши проти неї. Відчувши, що в багнюці стає вже незатишно, жінка зібрала рештки сил і самоповаги, щоб встати та помститися неслухняній каменюці: жбурнути її далеко-далеко в поле. Вона витягла з-під землі камінь і завмерла, тримаючи його у брудних руках. Це було те, що вона шукала! Величезний - такий, що ледве вміщувався на долоні, лискучий самоцвіт. Якого саме він був кольору, жіночка дізналася, тільки коли вимила його у калюжі. У душі було тихо, як після феєрверку. На роботу вона вирішила сьогодні не йти. Вдома жінка прибрала горщики з часником та поставила на освітлене сонцем підвіконня свою знахідку. Кімнатку враз прикрасили кольорові лелітки. Жіночка присунулася зі стільцем ближче до вікна, поклала підборіддя на кулачки та задивилася туди, де у камені народжувалися сонячні зайчики. Так незчулася, як день вже згас, і зайчики розбіглися: хто під ліжко, хто під килим, хто у темний куток. Але самоцвіт не згасав, сяяв він тепер своїм власним світлом. Цим світлом було добре, відкрите обличчя і звернений до неї голос. Вона так довго ні з ким не розмовляла, що спочатку їй було дуже важко дібрати слова. Та, відчувши, що голос залишається так само теплим, а обличчя так само приязним, розбалакалася і навіть одного разу пожартувала. Про що була розмова жінка на ранок не згадала, і з'їсти часник теж забула.
Сусіди не помітили, що життя її з того часу якось змінилося. Жіночка й далі ходила на ту саму роботу тією самою дорогою, й далі спізнювалася. Але вже не тому, що шукала скарби під ногами, а тому, що крутила навсібіч цікавою голівкою, наповнюючи очі золотом сонця, сріблом дощів, діамантами роси, щоб потім поділитися цими коштовностями зі своїм другом, бо ж йому доводилося чекати її цілісінький день на підвіконні. Тепер додому вона теж могла спізнитися, але не спізнювалася. Переступивши поріг, жіночка перш за все змахувала віхтиком порошинки з самоцвіту і одразу починала розповідь про найкращий день в її житті. Так було щодня, аж доки, від надміру сили своєї радості, вона змахнула з підвіконня разом з пилюкою й сам самоцвіт, і той розбився. Як щастю досі, горю жіночки не було меж. Великі сльози котилися щоками, а тоді підлогою, і годі вже було відрізнити їх від коштовних скалок. Сонцю несила було її заспокоїти, тож воно засмучено сховалося за обрій. Серед сутінкового плачу жінка не одразу почула знайомий голос, в обіймах власних холодних рук не одразу відчула теплий доторк, але коли почула і відчула, сльози вмить висохли. Очі дівчини засяяли коштовними камінчиками у відповідь на сяяння двох самоцвітів на доброму обличчі, що схилилося до неї. Більше не треба плакати. Шукати, поспішати і чекати теж не треба - тепер вона ніколи не буде сама.

06.04.20