Дорогі мої сестри та брати! Кріпіться. На 76-му році життя померла Ніна Митрофанівна Матвієнко.
Вона для мене була однією з тих людей, у якої я вчився. Вона мені допомагала. А скільки спільних концертів ми провели разом! Скільки я сам організував, аби люди мали змогу її почути...
Ніни Митрофанівни уже немає. Немає мого вчителя і наставника Дмитра Павличка. Боюся почути, що не стане і Тараса Петриненка, мого друга, мого колегу.
Я розгублений. У мене немає слів..
Даю Вам спогад про нашу першу зустріч з Ніною Митрофанівною.
Йшов 1992-й рік. Спілка українців Придністров’я вирішила зробити подарунок жителям давньоукраїнського села Рашків, якому виповнилося півтисячі років. Тож за домовленістю Тирасполя із Кишиневом зробили тимчасове перемир’я на цій ділянці фронту аби дати змогу провести захід.
На цю подію запросили артистів з України – Ніну Матвієнко, гурт «Соколи», Валерія Маренича та наш скромний дует братів Сушків.
Добиралися потягом до Вапнярки. Там нас зустрів голова Спілки українців Олександр Бут (уже покійний), посадовив у свого «жужика» і повіз на захід сонця. Тричі нас витягували з машини патрулі, ретельно обшукували, примушуючи відкрити гітарні кейси. Але не знайшовши в них кулеметів – відпускали.
Нарешті дібралися до Кам'янки. Зайшли до готелю, влаштувалися в номерах. Дивувало, що всі стіни були оброблені панелями з червоного дерева, килимові доріжки та дорогі гардини на вікнах були новими. Була й сауна, і басейн. Згодом дізналися, що то колишній готель обкому комуністичної партії Молдавії. Попри помпезність відчувалася напруга, бойові дії йшли повним ходом, тож скрізь ходили озброєні ватаги чоловіків. Єдине чого не було в готелі – скляного посуду: ні стаканів, ні графинів – нічого у що б можна було налити води.
Сцену встановили на березі Дністра. На протилежному - молдавські військовики облаштували вогневу точку: над насипом вивищувався спарений авіаційний крупнокаліберний кулемет. Було чути як він повертався на турелі, коли стрілець ловив наші силуети в його приціл. Ми були як на долоні. Тож вистачить тільки натиснути на гашетку аби ми розлетілися на шмаття.
У долині облаштувалася ціла ярмарка, куди метикуватий люд звіз свій крам із усього Придністров’я. Розплачувалися за товар і російськими рублями, і українськими купонами. Рублями з нами розрахувалися згодом за виступ під дулами кулеметів.
Гарне вийшло свято, і грошей у люду було чимало. Торгували навіть поросятами. Приїхав керівник Придністров'я пан Смирнов, зачитав зі сцени поздоровлення і швидко звідти чкурнув, оскільки кулеметні цівки були направлені прямо йому в груди, а на тому березі заметушилися солдати.
Після виступу організатори туру закотили у готель дві двохстотлітрові бочки вина: одна з шампанським, інша – з якимось червоним вином двадцятилітньої витримки.
- Хм,- мовив брат. А склянок немає. То з чого будемо куштувати це чудо?
-Ех, вимовив керівник гурту «Соколи»,- хоч у жменю лий. Або лягай під шпунт.
- Нє, братва, мовив Валерій Маренич,- Сашко, глянь, у кінці коридору пожежний щит, там мусить бути відро. Неодмінно мусить бути!
І справді, відро було. Я його зняв, гарно вимив в умивальнику і підставив під бочку з червоним вином.
- Відкривай,- скомандував Валерій .
Я висмикнув чопа і вино хлюпнуло у відро.
Добро поставили посеред столу у нашій кімнаті. Запах був такий, що макітрилося в голові. Просто бомба! У брата була металева півлітрова кружка для чаю, яку він усе життя возив із собою на концерти. Скільки разів вона згодилася! Не підвела і цього разу. З неї ми і цмулили цей божественний нектар.
Ніна Митрофанівна, для годиться, випила трішки з нами за компанію і подалася на відпочинок. А ми – козаки…
Спочатку у мене в очах двоїлося, потім троїлося. А потім я ліг хутко спати. А старші чоловіки цілу ніч грали на бубнах, шпортали гармонь і бринькали на гітарах. Концерт не вмовкав ні на мить.
Уранці ми знову відвідали ярмарку, повешталися берегом Дністра, намагаючись віднайти організаторів туру. Але вже нікого не було. Ніна Митрофанівна посадовила нас із братом у свою машину і дала стокілометрове коло, довізши до Вапнярки. А потім поїхала до Кіровограду.
Коли вже під'їздили до кордону з Україною нас наздогнав БТР і пострілами з кулемету примусив зупинитися. Ніхто вже не зважав, що ми – запрошені гості. Так само порпалися в гітарних кейсах та сумках. Ніна Матвієнко мовчки спостерігала як перебирають її речі.
Події тих днів порівнюю з сьогоденням. І стає незатишно, оскільки кола пекла повторюються в найдрібніших деталях. Але тоді ми були молодими і попереду у нас було ціле життя. А нині такого оптимізму вже немає. Лишається одна віра у те, що хоча би наші онуки, протягом свого життя, не чутимуть стрілянини, та не бачитимуть людей, чиї долі ущент поламано війною.
18.03.2018р.