Після публікації невеличкого есею «Прогулянка Хрещатиком з Вірою Агеєвою» мене часом запитують: а що ще варто почитати? Пригадую, й раніше на прохання колег я ділився з ними своїми враженнями чи то від прочитаної книжки, чи від вистави у тому чи іншому театрі, чи від симфонічного концерту у філармоніїї. Навіть складав список літератури для дітей на прохання їхніх батьків…
Отже, у мене народилася ідея - дарувати тим читачам, які стежать за тим, що я пропоную їхній увазі, свої емоції від тих поетичних чи прозових творів, що залишають слід у душі.. Йтиметься про художні перлини українських творців - і тих, хто вже відійшов у захмар’я, і тих, хто, на щастя, поруч із нами… Звичайно, такі імпресії - мої й тільки мої. Боже борони, я не збираюсь їх кому-небудь нав‘язувати. У цих нотатках абсолютно не претендую на літературознавчий аналіз, переказування сюжетних ліній, занурення у біографію митця тощо. Ні! Це, повторюю, лише мої особисті враження, які, можливо, для когось стануть запрошенням до твору того чи іншого автора, чи взагалі відкриють їм нове ім‘я…
Отже, починаю.
Першу сторінку свого читацького щоденника присвячую харківському поетові Дмитрові Близнюку.
Перед тим ще кілька слів.
Як відомо, вірш грунтується, чи сидить, на таких трьох китах: ритм, рима і образ. Одразу чую заперечення: а думка? Й одразу відповідаю: без думки взагалі нема чого братися за олівець чи сідати за комп‘ютер. Але будь-яку най-найглибшу думку можна поховати банальним вирішенням. Це засвідчує сьогодні сила-силенна поезій на воєнну тематику, що часом просто вражають одноманітністю художньої палітри…
Повернемося до трьох наших баранів, точніше, китів. Звичайно, сьогодні рима просто не може бути дієслівною (крім, можливо, текстів для пісень та стилізацій під фольклор) чи простою до банальності. Від усіх цих численних «знаю-бажаю» чи «життя-буття» сьогоднішня поезія ледь не ридає…
Ще один кит - ритм. На превеликий жаль, багато хто й дотепер залишається у вісімнадцятому столітті з його силабо-тонічною системою, що передбачає однакову кількість і чергування наголошених і ненаголошених складів. Тією системою, яку так по-новаторськи почав ламати Тарас Шевченко…
На моє переконання, найголовніший кит у сучасній поезії - образ. З легкої руки Жака Превера, який рішуче відмовився від рим і рівної кількості складів, вектор сьогоднішньої європейської поезії - саме її величність Образ.
Вслухаймося!
Михайль Семенко: «сніго-білому полю…»
Іван Малкович: «йде лелійно, як дитя…»
Павло Тичина: «ніжнотонними думами…»
На надзвичайно превеликий жаль, тим численним віршам, які потрапляють на очі, бракує саме образів. А відсутність образу не врятують ні рима, ні ритмика, ні емоції, ні навіть думка…
Уже відчуваю незадоволення деяких читачів: а коли ж з‘явиться, нарешті, анонсований Дмитро Близнюк?
А ось і він. І мені не треба йому допомагати. Він сам за себе скаже:

«туман війни повзе долинами та лісами,
випиває очі, упивається у волосся,
ковтає селища та міста…»
«зараз вилетить птах з обличчя…»
«прифронтове українське місто,
венеція пекла,
зруйновані висотки стирчать -
обгорілі чаплі завмерли на одній нозі,
другу - відірвано…»
«червона ящірка на ім‘я Маріуполь
виділяє краплі крові на шкурі,
гріючись на сонці…»
«тобі каву з цукром? з вершками?
ні, мені просто
чорну каву зі смертю…»
«а ти коли-небудь під час обстрілу
заривався обличчям у траву?..»

Після таких рядків хочеться просто помовчати…
Чи не так?

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік