Хотілось би повідати про те,
Як москалі «уміли воювати».
Тих прикладів в історії багато.
Хоч, навіть, їхні книги берете.
Не те сучасне «путінське фуфло»,
Що видається ними за науку.
Не хочеться те, навіть, брати в руки,
Бо там і крихти правди не було.
А, хоча б, тих істориків старих,
Що при царях колись іще писали.
У книгах тих цікавого немало,
Багато що дізнаєшся із них.
Ото, скажімо, як колись Іван,
Що Третім звався, на престолі всівся,
Московію міцнити заходився,
З татарською Казанню воював.
То була його перша із виправ.
Задумав він все підлістю зробити
І на престол в Казані посадити
«Свого» Касима, що з Москвою мав
Тісні стосунки. Правив же тоді
Його племінник у отій Казані.
Тож москалі зібрали військо «в тайні»,
Пішли і по землі, і по воді
Казань ту воювати. Але хтось
Із москалів продав усі ті плани.
Отож похід закінчився погано.
Татарське військо вздріли на путі,
Що ладне було битись з москалями,
Загородило річку всю човнами.
Москальські ж судна мали вже прийти
На поміч, та завіялися десь.
А у Касима у Казані мало
Тих, хто його підтримати би мали.
На тім похід і закінчився весь.
Не давши бою, москалі пішли
Назад. А ж осінь, почалась негода
Та і харчів добути було годі.
Отож, додому не усі дійшли.
З Казанню «мирно» до тих пір жили,
Але тепер злякались, що татари
В отвіт їм також завдадуть удару,
Тож зміцнювать фортеці почали.
Розворушили москалі самі
Гніздо осине – самі ж потерпали.
А що вони у відповідь чекали?
Казань захоче жити у ярмі?
Татар не довго довелось чекать.
Ті майже слідом Галича напали,
Щоправда, місто те вони не взяли,
Та ж селам довелося потерпать.
Зібралися узимку москалі
Та й знов таємно подались лісами
На ту Казань…але тепер не прямо,
Вогнем й мечем пройшлися по землі…
Та не татар, однак, а черемисів,
Що славилась і хлібом, і скотом.
Того набігу не чекав ніхто.
А москалі, як злодії велися
У землях тих. Все цінне потягли
З собою, а що взяти не зуміли –
Те знищували, різали, палили.
Полону не багато узяли,
А інших перебили геть усіх,
Худобу усю вирізали, вбили.
Пустелю за собою залишили.
Вернулись «переможно» до своїх.
Ще довго жах по землях тих блукав,
Як жителів у хати заганяли
Й живими їх палили, «визволяли»,
Бо ж хан ці землі за підвладні мав.
Татари у знак помсти узялись
Московські землі також грабувати.
На Кострому та Муром нападати.
Заледве князь від тих татар відбивсь.
Та знов полки улітку посила
Казань узяти. Ті потупцювали,
Купців на Камі всіх пограбували
Та завдали чимало людям зла.
Але, зустрівши військо на путі,
Знов повернули, битися не стали.
З беззбройними так гарно воювали,
А з військом ніхто битись не хотів.
Іван розсердивсь й знову повелів
Йти на Казань, ще й Волгою спускатись,
Щоб хану було нікуди діватись.
Та, поки готували тих човнів,
Татари місто Хлинов узяли,
Що Вятка чи то Кіров нині зветься.
Не солодко під москалем живеться,
Тож жителі ще й радісні були,
Що їх звільнили. Ще і хан , при тім
Одну умову лише і поставив:
Зовсім не мати з москалями справи.
Чому б на те не згодитися їм?
А на Казань як москалям пливти,
То Хлинова ніяк не проминути.
Отож, про той похід прийшлось забути
І на Казань лиш сушею іти.
Не змігши у бою перемогти,
Казань тоді рішили «змором» брати,
Якщо точніше – просто «задовбати»,
Загонами з усіх боків іти.
І «задовбали». Майже цілий рік
Казанським землям не було спокою,
Бо пхалися то степом, то рікою,
Хоча загиблим і втрачали лік.
Та хто на те у москалів зважав?
І, врешті, у Казань татар загнали.
Ті вже втомились просто й не бажали.
І далі битись. Хан і побажав
Мир заключити. Та і москалі
Хоча б якусь здобули перемогу,
Щоби їм похвалятись була змога,
Бо ж виконали те, що князь велів.
Та з успіхів одні лише й були:
Татари москалів усіх звільняли -
Полонених чи у рабах тримали.
А більшого добитись не змогли.
Як порівняти нині москалів
Із тими – то різниці і немає:
Лише грабують, палять, убивають
І хваляться, що кращі на землі.