Дідусь онука вивів погуляти.
Чи, може, то якраз і навпаки.
Бо ж в дідуся уже був вік такий,
Що його важко витягти із хати.
Але ж онук приїхав перший раз
До діда в гості, як йому відмовить?
Та й дід сердитий бабин погляд ловить,
Тож покректав, неначе старий в’яз.
Одягся, онучка́ узяв за руку
Та і повів по вулицях пройти,
Якісь тому цікавинки знайти
Та здивувати – то не хитра штука.
Онук широко очі відкривав
На все навкруг – усе йому цікаво,
Метався то наліво, то направо.
Дідусь, що знав, йому розповідав.
Аж раптом хлопчик зарості уздрів,
Помчав з підскоком поперед дідуся,
Під заростями став і озирнувся:
- Що це, дідусю? – поки дід добрів,
Іще здалека голосно спитав.
А у самого очі аж палають,
Бо ж ті кущі стіною нависають
І він, немов між велетів стояв.
Багато стебел догори тяглись,
Щоб там вгорі гіллясто розростися.
І всі гілки лапатим вкриті листям.
- Дідусю, та ти тільки подивись,
Які листки, долонь на п’ять моїх!
А скільки цвіту! Що то за рослина?
Дідусь всміхнувся – от уже дитина,
Бо ж він іще й додибати не встиг,
А той питань вже скільки задає.
Як підійшов поближче, зупинився,
Віддихався, уважно подивився:
- Онучку, то гірчак японський є.
Зловредна штука, я скажу тобі.
Де не посій, там вродится, проклята,
Коріння на сім метрів може мати.
Супроти неї інші всі слабі.
Де вона з’явиться, там «виживе» усіх,
Бо ж всю поживу із землі збирає.
- Чому її «японська» називають?
- Бо ж завезли її з країв отих –
Японія, Корея і Китай –
Їй землі рідні, звідти розплодилась,
Підкорювати землю заходилась.
Тепер лиш в Антарктиді не зроста.
І це при тім, що, хоч цвіте вона
Й насіння має та з насіння того
Не виростає взагалі нічого.
Проте, маленька гілочка одна
На землю впала і уже росте,
Причому, швидко, як бамбук в Китаї.
І до трьох метрів часом виростає.
Боротись з нею – діло не просте.
Бо сильний пагін пробива усе –
І крізь асфальт проб’ється, і крізь стіну.
Росте собі й росте, не знає спину,
Багато шкоди у собі несе,
Хоч користі також немало в ній.
Худобу листям можна годувати,
Із неї ліки можна добувати.
Все ж шкоди більше у рослині тій.
До речі, гречка наша – їй сестра.
Її теж часом «гречка» називають.
Своє ім’я вона й у вчених має –
Рейнутрія. Онучку, вже пора
Й додому. Та онучок загорівсь:
- А звідки на землі вона взялася,
Рейнутрія оця? Як почалася
Історія її давно колись?
- Ходім додому. Доки будем йти,
Я спробую тобі все розказати,
Що чув колись іще від свого тата.
Колись комусь розкажеш, може, й ти.
Було давно то у якомусь краї,
Де цар старий вже всім порядкував.
Він у своїх хоромах проживав,
А навкруг нього лизоблюдів зграя.
Якось сидів той цар біля вікна.
Уже пізненько, а він тільки сніда.
Завмерли слуги, бо й одного виду
Його бояться. Та й не дивина.
Ікру червону з булкою він їсть
І кривиться, бо вже наїв оскому.
Та ж береже престиж царя, при тому
Вулканом в ньому закипає злість.
Йому би з’їсти сала з часником,
А він жере ікру та ананаси.
Отож буває й шаленіє часом.
Сидить, жує…Аж чує за вікном:

«У хоромах цар сидить,
На весь стольний град смердить.
Бо уже в своїй короні
Він засидівся на троні.
Справ, мабуть, других не має,
Тільки війни затіває.
Шкуру із людей дере,
Сам ікру сидить, жере…»

А тут ще й сміх глумливий доліта.
Цар, як почув, то ледь не подавився,
На слуг принишклих грізно подивився
І в першого опричника пита:
- Що то таке? Хто смів таке співать?
- Гірчак, мій царю! Ледар і п’яниця…
А цар його пантофлею по пиці:
- Схопить негайно! Заарештувать!
В темницю! А то вас згною усіх!
Він гніву, як буряк лицем зробився.
Опричник тої ж миті підхопився:
- Я виправдаю! – та й мерщій побіг.
І от уже й опричники летять.
Юрба, лиш їх уздріла, замовчала,
Над піснею сміятись перестала.
Всі, мов коти шкодливії стоять.
Опричники вхопили Гірчака
Та і в темницю, у найглибшу нору,
Під сім замків і двадцять п’ять запорів,
Пожбурили, аж дав він сторчака…
На другий день знов снідати сів цар.
І знов ікру ту кривиться, ковтає,
На слуг принишклих хижо позирає,
Хто би із них підставивсь під удар.
А ті стоять, як мумії, мовчать.
Здається, навіть, кліпнути бояться,
Хто кліпне – тому може і дістаться.
Тут пісні знов слова з вікна летять:

«У хоромах цар сидить,
На весь стольний град смердить.
Бо уже в своїй короні
Він засидівся на троні.
Справ, мабуть, других не має,
Тільки війни затіває.
Шкуру із людей дере,
Сам ікру сидить, жере…»

Цар посинів. Рукою лиш маха,
Немов сказати слова не спроможний.
Пробилось, врешті: - Що то бути може?
Гірчак в темниці, бий його лиха?
- В темниці, царю!.. – у отвіт белькоче
Опричник. Сам опричникам морга,
Одна нога щоб тут, а там – друга.
Бо ж знати правду сам, напевно, хоче.
Ті обернулись лиш за п’ять хвилин.
Опричник зблід. Царю доповідає:
- У підземеллі Гірчака немає.
Якимось чином звідти вибравсь він.
Стіну якимось робом проломив
Муровану… А цар давай волати:
- Чого стоїш? Мерщій його хапайте!
Як крізь стіну пробитися зумів,
Тоді живцем у землю закопайте,
Бетон залийте зверху. Щоб навік.
Я двічі то повторювать не звик.
Почую ще раз, на увазі майте,
То й вас згною у камерах живцем.
І знов летять опричники, всі злючі.
Готові всіх порвати на онучі.
А головний з таким страшним лицем,
Що вмить юрма розбіглась хто-куди.
Мов їй до Гірчака немає діла,
Вступатися за нього не схотіли,
Сховалися скоріше від біди.
Опричники вхопили Гірчака.
Одні його у мотузках тримають,
Другі глибоку ямищу копають.
Куди і полетів він сторчака.
І тут же засипати узялись.
Накидали землі, утрамбували,
Бетоном довго зверху заливали.
Вже й місяць в небі й зорі піднялись.
Тоді лиш подалися спочивать.
А вранці цар сідає до сніданку,
Сік апельсина випиває склянку,
Ікру готовий кляту споживать.
Та тільки ложку він доніс до рота,
Почувся знову той глумливий спів.
Цар вже й не дослухався, навіть, слів,
Напала його бідного ікота.
Він підхопився і надвір побіг,
За ним орава слідом подалася.
Опричник першим вслід цареві мчався,
Хоч обігнати так його й не зміг.
Примчали до могили, де Гірчак
Мав на віки на вічні упочити.
Але могила вся була розрита,
Мов із землі хтось вибирався так.
Юрба царя помітила свого,
Кричати стала: - Он він! Он! Тримайте!
Втекти тому ослушнику не дайте!
Ще й помогла затримати того.
Цар, блідий з люті, видає наказ:
- На дрібні шмаття, клятого рубати
Та по усій країні розіслати!
Побачимо, як виживе цей раз!
Наказ царя був виконаний вмить.
Велику плаху дружно прикотили.
Юрба її цікава обступила,
Бо ж ротозіям що іще робить.
Всі позітхали, хтось сльозу пустив.
Для них то звична вже була вистава
Та й розійшлися всі по своїх справах.
А тіло Гірчака, як цар велів,
По всіх куточках царства розвезли
Аби другим також була наука.
Та відбулася якась дивна штука.
На місці, де шматочки ті лягли,
Якась рослина скоро проросла.
Така нестримна, така плодовита,
Як проросте – то вже не зупинити,
В селян займати землі почала,
Глушити все, що лиш на ній росло.
Коли рубали – де шматочки впали,
Кущі там нові й нові проростали.
Від неї і спасіння не було.
Народ поміж собою шепотів,
Що то Гірчак усім узявся мстити,
Що не схотіли його захистити.
А він їм долі кращої хотів.
Тепер жаліти вже було дарма.
Поля родити в царстві перестали,
В скарбниці грошей усе менш ставало.
Цареві й на ікру уже нема.
Народ розбігся по чужих краях,
Цар мусив їсти тепер хліб і сало,
А царство згодом взагалі пропало.
Тож ми й не знаєм – де було і як.
Отак гірчак на світі й появивсь,
А згодом і по світу розплодився…
Ну, що, онучку, дуже притомився?
А ми вже й біля хати. Ось, дивись!