Було то в часи колгоспні, не сталінські, кляті,
Бо тоді за такі речі могли й розстріляти.
А вже, мабуть, при Микиті було, при Хрущову.
Жили люди в селі бідно. Із того, що нове,
Тільки ото, що контору колгоспну зладнали.
А так всім жилося важко, усі бідували.
Щоб звести кінці з кінцями, хазяйство тримали.
Слава Богу, хоч податки ті повідміняли.
Бо ж при Сталіну платили податок з усього,
Що було у господарстві, ще й здавали з того,
То яєць, то вовни, навіть, за дерева брали…
Тож до чого я? Так, звісно, таки бідували.
Цілий день в колгоспі тягнеш усяку роботу,
Трудодень тобі запишуть – бо ж ніхто «не плотить».
Грошей бачили, хіба що було із базару.
А так тільки й працювали, уважай, що даром.
Вдома хіба ото зранку та ще перед ночі.
Та й то тихцем, щоб не втрапить голові на очі.
Бо озлиться й трудодні ті під хвоста собаці.
Чи ж багато ото встигнеш із такої праці?
А хазяйство ж дома треба чимось годувати.
До наступного врожаю може й не достати.
Тож доводилось крутитись. Ранньою весною
В нас і трапилась пригода з «відьмою» отою.
Вже корівка усе сіно в стогу підібрала,
Вже й солома закінчилась. А пора стояла,
Що ледь-ледь лише травичка де інде пробилась.
Та і холодно пускати, щоб не простудилась.
Пішов я вже по темному до скирти соломи
Колгоспної. Візьму трішки, принесу додому,
Буде чим тоді корівку мою годувати.
Та ж дивлюся, щоб начальство вже уклалось спати.
Бо, як зловить, то біди вже мені не обратись.
Тож й солому смикать треба, й добре озиратись.
От, насмикав я соломи купу чималеньку,
Зв’язав її рядниною, мотуззям гарненько.
Підхопив собі на плечі та й іду помалу.
Прислухаюсь, щоб начальство бува не спіймало.
Воно ж пішки не ходило, бідаркою лише.
Тож я здалеку й почую – отим себе й тішу.
А солома розповзлася з рядна на всі боки.
Іду, наче та копиця та рахую кроки,
Щоби дому не минути. Не бачу ж дороги,
Лише те, що лежить прямо мені попід ноги.
Раптом чую – повертає молодь з вечорниці.
Хлопці голосно говорять, сміються дівиці.
Воно добре молодому, як сім’ї немає.
Хіба воно про хазяйство те переживає?
Думав, вони далі підуть, мене не побачать.
Отож, собі потихеньку й посуваюсь, значить.
Коли дівка враз як крикне: «Відьма!». Тихо стало.
Чую – враз залопотіли і кудись погнали.
Я і сам завмер на місці, бо ж трохи злякався.
Хоча з відьмами ніколи іще не стрічався
Та наслухався такого…Не приведи Боже.
Зачаївся. Дослухаюсь чи не суне, може.
Але тихо. Молоді вже по хатах сховались.
А та відьма, коли й була ,то кудись подалась.
Вже якось дотяг солому до своєї хати.
Буде кілька днів корівку чим погодувати…
Іду вранці селом, бачу – кучкуються люди,
Щось таке розповідають схвильовано всюди.
Бачу, хлопця молодого бабці обступили
І до допиту, напевно, уже приступили.
Підійшов поближче, чую, парубок бурмоче
Та розказує пригоду, закотивши очі:
- Ідем, - каже, - ми юрбою вчора з вечорниці,
Коли ж суне по дорозі нам навстріч копиця.
Гапка перша помітила та, як заволає: «Відьма!»
А воно все суне, убік не звертає.
Точно, відьма! Перед нами копицею стала.
Йшла, мабуть, корів доїти, то, щоб не впізнали.
Ми й урозтіч, бо, як злапа, то біда нам буде…
- Правда, правда, - загуділи навкруг нього люди.
- Точно, відьма! Вони, кляті корів чужих доять.
Та ще всякі інші шкоди бідним людям коять.
Я ж стою, сказать не можу, хоч і правду знаю.
Так та байка й до сьогодні по селу гуляє.