Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.06
20:14
Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
2026.08.06
17:39
Вже давно у лісах Амазонії
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
2026.08.06
15:33
Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
2026.08.06
15:09
У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-про
2026.08.06
14:28
Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
2026.08.06
14:27
Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
2026.08.06
12:01
Суд історії на балконі палацу
Клеопатра увірвалася на відкриту терасу палацу, де Цезар спостерігав за пожежею. Її сукня з найтоншого китайського шовку тріпотіла на вітрі, а важке золоте намисто-пектораль із зображенням крилатої Ісіди тремтіло від част
2026.08.06
11:52
для чого епатаж
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про латаття
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про латаття
Душа хотіла, щоб її кохали,
Але кохання так і не знайшла.
Тож квіткою вона, урешті, стала.
Колись така історія була…
Жила дівчина у селі одному.
Не дуже гарна. Та ж то не біда.
Хіба живе кохання лише в тому,
Хто гарний? А була ще молода.
Ще могла вийти заміж, народити.
Але зневіра поселилась в ній.
Мовляв, нікому не потрібна в світі.
А парубок ще був там молодий,
В якого ще з малого закохалась,
Надіялась, як виростуть вони,
Щоб покохалися та і побрались.
Але, коли він виріс, то за ним
Дівчата всі ходили чередою.
Між них собі він любку і обрав.
А дівчина зосталася одною
І такий відчай, врешті її взяв,
Що здумала суперниці позбутись.
Якось та вранці кладкою ішла.
І треба ж їм на кладці тій зіткнутись.
Утриматись дівчи́на не змогла,
Суперницю штовхнула. Та й упала,
Ударилась об камінь і лежить.
Вода навколо аж червона стала.
А дівчина злякалась умить
Та й кинулась у розпачі до лісу.
Немов хотіла прихисток знайти.
Під ноги, бігши, не дивилась, звісно.
Незчулася, як вже сторчма летить
У якусь яму. Шию і зломила.
Душа високо в небо піднялась,
Металася, немов чогось хотіла.
Та Бог, чи дав іще один їй шанс,
Аби вона свій гріх спокутувала,
Вернув на землю душу ту її.
І от вона дитям маленьким стала
У жіночки без дому, без сім’ї.
Дитя було не ждане й непотрібне.
Як народила так і позбулась.
Неначе то і не кровинка рідна.
Схопила та й до річки подалась.
Дитя безжально кинула у воду
Та і пішла… А те мале дитя
Русалкою в ріці зробилось згодом.
Як то? Ніхто не знає до пуття.
Таких багато у ріці водилось.
Якась втопилась, а якась була
Засватана, але не одружилась,
Дожити до весілля не змогла.
А ще якусь на Трійцю смерть забрала.
Тож вмерли всі малі чи молоді
І справжнього кохання не спізнали.
Тепер жили узимку у воді,
А навесні та влітку в лісі, в полі.
Не маючи других собі утіх,
Ходили, чи то в платті, чи то голі,
Шукали хлопців, а, зустрівши їх,
Могли кого навік залоскотати
Або до себе в воду заманить,
Щоб його душу за коханця мати.
Хто їм попався – тому вже не жить…
І от вона русалкою зробилась,
Ще поки всіх обичаїв не зна.
Тож старші її вчити заходились:
- Ти піднімися над водою з дна,
Як тільки хлопець до води підійде,
То заспівай, у воду замани.
Нехай ступає за тобою слідом,
Поки ті чари володіють ним…
Вона отак й збиралася вчинити.
Ледь вздріла хлопця, що до річки йде,
Приготувалася, щоби заманити.
Сидить в воді між водоростей, жде.
Він підійшов та нахиливсь над воду,
Умитись чи напитися хотів.
Її ж замилувала його врода.
Вона, немовби, вдруге у житті
Зустріла того, що його кохала.
Бо ж та постава, те ж саме лице.
Русалкою б занапастити мала,
Але душею не пішла на це.
Не випірнула аби не злякати.
Лиш милувалась ним із-під води.
Він встиг умитись і води набрати.
У воду якось пильно поглядів,
Але її, напевно, не помітив.
Всміхнувсь про себе та й у ліс подавсь.
Вона услід хотіла поглядіти
І над водою тихо піднялась.
А він ішов, не озирався, навіть.
Вона шептала тихо: «Обернись!»
Щоби іще хоч раз на нього глянуть.
І їй ті миті вічністю здались.
А, може, й справді, вічність проминула
У мареві її пустих надій.
Бо вже вона у воду не пірнула,
А квіткою зробилась на воді.
Та біла квітка на листку великім
Відтоді на озерах і ставках,
На тихім плесі, в заводях на ріках
Росте, мов на кохання ще чека.
Але кохання так і не знайшла.
Тож квіткою вона, урешті, стала.
Колись така історія була…
Жила дівчина у селі одному.
Не дуже гарна. Та ж то не біда.
Хіба живе кохання лише в тому,
Хто гарний? А була ще молода.
Ще могла вийти заміж, народити.
Але зневіра поселилась в ній.
Мовляв, нікому не потрібна в світі.
А парубок ще був там молодий,
В якого ще з малого закохалась,
Надіялась, як виростуть вони,
Щоб покохалися та і побрались.
Але, коли він виріс, то за ним
Дівчата всі ходили чередою.
Між них собі він любку і обрав.
А дівчина зосталася одною
І такий відчай, врешті її взяв,
Що здумала суперниці позбутись.
Якось та вранці кладкою ішла.
І треба ж їм на кладці тій зіткнутись.
Утриматись дівчи́на не змогла,
Суперницю штовхнула. Та й упала,
Ударилась об камінь і лежить.
Вода навколо аж червона стала.
А дівчина злякалась умить
Та й кинулась у розпачі до лісу.
Немов хотіла прихисток знайти.
Під ноги, бігши, не дивилась, звісно.
Незчулася, як вже сторчма летить
У якусь яму. Шию і зломила.
Душа високо в небо піднялась,
Металася, немов чогось хотіла.
Та Бог, чи дав іще один їй шанс,
Аби вона свій гріх спокутувала,
Вернув на землю душу ту її.
І от вона дитям маленьким стала
У жіночки без дому, без сім’ї.
Дитя було не ждане й непотрібне.
Як народила так і позбулась.
Неначе то і не кровинка рідна.
Схопила та й до річки подалась.
Дитя безжально кинула у воду
Та і пішла… А те мале дитя
Русалкою в ріці зробилось згодом.
Як то? Ніхто не знає до пуття.
Таких багато у ріці водилось.
Якась втопилась, а якась була
Засватана, але не одружилась,
Дожити до весілля не змогла.
А ще якусь на Трійцю смерть забрала.
Тож вмерли всі малі чи молоді
І справжнього кохання не спізнали.
Тепер жили узимку у воді,
А навесні та влітку в лісі, в полі.
Не маючи других собі утіх,
Ходили, чи то в платті, чи то голі,
Шукали хлопців, а, зустрівши їх,
Могли кого навік залоскотати
Або до себе в воду заманить,
Щоб його душу за коханця мати.
Хто їм попався – тому вже не жить…
І от вона русалкою зробилась,
Ще поки всіх обичаїв не зна.
Тож старші її вчити заходились:
- Ти піднімися над водою з дна,
Як тільки хлопець до води підійде,
То заспівай, у воду замани.
Нехай ступає за тобою слідом,
Поки ті чари володіють ним…
Вона отак й збиралася вчинити.
Ледь вздріла хлопця, що до річки йде,
Приготувалася, щоби заманити.
Сидить в воді між водоростей, жде.
Він підійшов та нахиливсь над воду,
Умитись чи напитися хотів.
Її ж замилувала його врода.
Вона, немовби, вдруге у житті
Зустріла того, що його кохала.
Бо ж та постава, те ж саме лице.
Русалкою б занапастити мала,
Але душею не пішла на це.
Не випірнула аби не злякати.
Лиш милувалась ним із-під води.
Він встиг умитись і води набрати.
У воду якось пильно поглядів,
Але її, напевно, не помітив.
Всміхнувсь про себе та й у ліс подавсь.
Вона услід хотіла поглядіти
І над водою тихо піднялась.
А він ішов, не озирався, навіть.
Вона шептала тихо: «Обернись!»
Щоби іще хоч раз на нього глянуть.
І їй ті миті вічністю здались.
А, може, й справді, вічність проминула
У мареві її пустих надій.
Бо вже вона у воду не пірнула,
А квіткою зробилась на воді.
Та біла квітка на листку великім
Відтоді на озерах і ставках,
На тихім плесі, в заводях на ріках
Росте, мов на кохання ще чека.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
