Вийшло так, що багатьом вірші писав,
А для тебе лиш тепер знайшов слова,
Щоб зізнатись, як завжди тебе кохав
І що буде ця любов повік жива.

Може, думаєш, всерйоз чи жартома,
Що писати вірш для тебе не хотів.
Ні! Я лиш чекав, коли душа сама
Добере найкращих, найніжніших слів.

Вдячний я тобі, сьогодні і завжди,
Що зі мною поряд по життю ідеш,
Бережеш наш дім від горя і біди,
Диво-квіткою, не в’янучи, цвітеш.

Знаю, що не часто радую тебе,
Сам радіючи від тебе все життя.
Якщо Бог за нами дивиться з небес,
Хай за це від мене прийме каяття.

І нехай почує, як його прошу
Берегти тебе щомиті і щодня,
Як завжди додому звідусіль спішу,
Щоб тебе поцілувати й обійнять.

Жде попереду і радість, і журба,
Але хай там що, та певен я в однім:
Ти – моя молитва і моя клятьба!
Я б навік хотів залишитись твоїм!

Тож пробач мені, бо, знаю, завинив,
І приймай мене такого, як я є,
Мій промінчик сонця між осінніх злив,
Сенс життя мого, саме життя моє!

2017 рік