Ми клянемо тих клятих москалів
За те, що вони гноблять Україну,
За те, що устромляють ніж у спину,
Віками прагнуть нашої землі.
За те, що душ мільйони ізвели
Вони зі світу за свої ідеї.
Здається, з пастки вирвались тієї
І жити власним домом почали.
Та їх то, все одно не зупиня
І пхають носа куди їх не просять.
Свої ідеї про братерство носять,
Мов то їм наші двері відчиня.
Та я б не став одних лиш москалів
У тім винити – є таких багато
І поміж нас, що ладні помагати
Забрати частку нашої землі.
Готові в службу москалям іти,
Аби піднятись врешті-решт над нами.
Таких у нас плодилося віками,
Хто корені в Московії пустив
І помагав їм пити нашу кров
Аби самому бути між панами.
Тих прізвищ можна видавать томами.
З’являються і нині знов і знов.
Про одного такого із ділків
Хотілось би сьогодні розказати.
Його ми звикли Феофаном звати,
Хоч Єлизаром звався у батьків.
Він народився в Києві, в сім’ї
Купців, малим зробився сиротою.
Та дядько пожалів дитини тої,
Взяв в Могилянку вчитися її.
Бо ж був там ректор. Коли закінчив,
Тої освіти видалося мало,
Подавсь до Львова і, щоби прийняли,
В Василіанський орден поступив,
Став уніатом. То відкрило шлях
Йому до Риму. Там вже єзуїти
Належну надали йому освіту.
Учився він на совість, не за страх.
Освоював ораторство, яким
Мільйони потім люду зміг дурити.
Урешті-решт, отримавши освіту,
Знов повернувся та не в рідний дім.
В Почаєві знов православним став,
Як то все просто в нього так виходить,
Із віри в віру легко переходить?
А далі в Київ почимчикував,
Де став ченцем й прозвався Феофан,
Узявся в Могилянці викладати,
А язиком вмів гарно теліпати,
Що зрозуміє, навіть і профан.
Тоді ж і першу книгу написав.
Аби скоріш її надрукувати,
Вгорі Мазепі написав присвяту.
Як ворогом царю Мазепа став,
То Феофану в шкоду не пішло,
Бо ж він і з губернатором водився,
Не раз йому порадами згодився.
А скоро і з Петром його звело
Чи провидіння, чи «уміння жить».
В святій Софії про царя отого
Та про його Полтавську перемогу
Вітання удалось проголосить,
Де він Петра з Самсоном порівняв.
Цареві, мабуть, до душі припало.
Коли в похід у Прутський виступали,
То цар с з собою Феофана взяв,
Щоб той солдат запалював у бій.
Хоч закінчився той похід невдало,
Цареві знову до душі припало,
Як вівся Феофан за тих подій.
Тож скоро за протекції царя
Ігумен він в монастирі у братськім
У Києві і ректор Могилянський.
Отак його і сходила зоря.
А скоро вже і в Петербург зовуть,
Щоб ставити у Псков митрополитом.
Тут кілька слів потрібно уділити,
Щоби подій всіх зрозуміти суть.
Коли Петро «реформи» розпочав,
То в духовенства він не мав підтримки.
Аж надто відбувалося все стрімко,
Цар іноземцям надто довіряв,
Велів боярам бороди голить…
Та ще було тоді багато чо́го,
Що відвертало тих попів від нього.
Та ж церкву він не може відмінить?!
Тож цар рішив другим шляхом піти –
Щоб церкву власній волі підкорити,
Став ієрархів з заходу манити,
Що змогли власну віру зберегти
Та західну, проте освіту мали.
Між українців, білорусів звав,
Хто Могилянку, перш за все, кінчав.
Вони його опорою й ставали.
Сказати слід, що з ієрархів тих,
Які в Росії кафедри займали –
Більш половини українці мали.
От був і Феофан посеред них.
Коли помер в Росії патріарх,
Петро не дав нового обирати.
Блюстителем Яворський мусив стати,
Але без влади справжньої в руках.
Керує там Освященний собор
Та Монастирський ще приказ до того.
Задумав цар, щоб залучити Бога
До своїх справ, щоб обер-прокурор
Ім’ям царевим там тримав порядок.
Задумався колегію зладнать,
Яка духовним буде керувать.
На те Яворський не годився, правда.
Хоч галичанин, мріяв вже тоді
Із часом, може патріархом стати.
Тоді навіщо сук йому рубати,
Той кострубатий, на якім сидів?
Тоді про Феофана цар й згадав.
Призвав до себе, повелів зробити,
Як можна патріарха замінити,
Щоб цар на церкву вплив великий мав.
І Прокопович, звісно ж, постаравсь.
Цілий трактат був написав для того,
Щоб волею все пояснити Бога.
Там він до того, навіть дописавсь,
Що патріарх цареві конкурент,
А влада є єдиною від Бога,
Отож нема поганого нічого.
Цар – самодержець. Чим не аргумент?
Цареві до душі припало все,
І скоро вже Синод у церкві правив.
Туди цар Прокоповича й направив,
Нехай попів тих трохи потрясе,
Бо ж щеряться на кожен його крок,
Із сином Олексієм мутять воду.
Аби не було йому з того шкоди,
Надав він гарний синові урок.
Позбавив права всістися на трон.
Своїм указом ввів порядок новий,
Що кожен цар останнє має слово –
І слово царське те – то є закон –
Хто саме має право царювать.
Дурний указ, адже привів до того,
Що спадкоємців не було у нього.
Помер, але не встиг ім’я назвать.
І сотню літ імперію трясло –
Одних скидали, інших становили,
Когось убили, у тюрмі згноїли.
Чого лиш за сто років не було.
Без Феофана знов не обійшлось,
Знов книгу пише, знову «обіляє»,
Монарх, мовляв у діях правду має,
Бо ж Богом то йому передалось.
Він перед Богом лиш відповіда.
Що б не робив – то користь для народу.
І далі все царю Петру в угоду
Пояснення для простолюду дав.
І далі, що би цар там не робив,
То Феофан всьому знайде причину,
Пояснить, що то правильно єдино…
Отак Петрові вірою й служив.
До речі, хоч і сан духовний мав,
Та світського життя він не цурався.
Не гидував, до чарки прикладався,
Гулянки п’яні без кінця збирав.
«Зловмисники» нажалілися вмить,
Приїхали вночі до Феофана,
Там в розпалі якраз гулянка п’яна
І Феофан із чаркою стоїть.
Не розгубився, як царя впізнав
Та здравицю проголосив монарху,
У очі подививсь тому без страху.
І цар веселим голосом сказав
«Зловмисникам»: «Як хочете – ідіть,
Мені ж така гулянка до вподоби!»
А тим зосталось хоч кричати: «Пробі!»
Та що робити, коли цар велить?!
Та цар не вічний, скоро вже допивсь,
Що й дуба врізав і не встиг назвати,
Кому на трон той сісти царювати.
Та Феофан і тут оприділивсь.
Підтримав Катерину, бо вона
Тоді підтримку Меншикова мала,
За ним же якраз гвардія стояла.
Та ще ж боявсь, що друга сторона -
А то усе бояри та князі,
Знов стануть патріаршество вертати,
Йому ж тоді добра з того не мати.
Все в Меншикова, наче ж «на мазі».
Тоді от Прокопович й заявив,
Що був з царем в англійця на гулянні
І цар, мовляв, сказав про спадкування,
Що Катерину бачити б хотів,
Для того і корону їй поклав.
Хтось там слова потвердити ті взявся.
І Меншикову «хід конем» удався:
«Хай править Катерина!» - закричав.
Як Катерина на престол зійшла,
То він уже ж вгодити їй старався
Та з «ворогами» разом розібрався.
В тім Катерина, звісно ж помогла.
Яновського спочатку «підсидів»,
В Карелію далеку геть відправив.
Вже Феофан у Новгороді правив,
Де той Яновський до цих пір сидів.
Та тут нові з‘явились «вороги»,
Які під нього узялись «копати»,
Померла Катерина й захищати
Не стало кому «вірного слуги».
Сів малолітній на престол Петро.
Князі й бояри навкруг нього стали,
А Меншикова аж в Сибір заслали.
«Кінець усього!» - відчував нутром.
Тут ще на нього справу завели
В Таємній канцелярії, неначе
Він єретик, за ним в’язниця плаче.
Вже б, може і в застінки одвели.
Та провидіння втрутилося знов.
Помер Петро від віспи – й знов питання:
Хто на престолі після нього стане?
Але ж то має бути «царська» кров.
Згадали Анну, що якраз сидить
В Мітаві, у Курляндії , близенько.
Надумалися звать її хутенько
Аби імператрицею зробить.
Але, та має перше підписать
Кондиції, що згодна усю владу
В якусь Таємну передати раду…
Тут Прокопович теж не став чекать,
Бо то для нього був останній шанс.
Таємно він посольство посилає
І згодитися Анну умовляє.
Та обіця, що за короткий час
Він владу їй спроможний повернуть.
Все відбулося згідно з його планом,
Кондиції розірвані були,
Князі й бояри під арешт пішли.
Час зоряний настав для Феофана.
При владі Бірон й Остерман були,
Які із церкви гроші лиш качали.
Священики на те протестували,
Але нічого вдіять не могли.
А Феофан, тим часом, під шумок
Із ворогами розібратись взявся,
Через яких він скільки «настраждався».
Якраз йому прийшов для того строк.
В Таємну канцелярію пішли
Один за одним ті, хто намагався
Його зіпхнути, хто над ним сміявся
І майже всі засуджені були.
А він катам поради ще давав,
Як краще з люду правду вибивати.
Самому б, може, було катом стати…
Але, при тому Прокопович мав
Любов до книг та до наук усяких.
Він шлях для Ломоносова відкрив,
Коли той ще у Холмогорах жив.
Ото хіба за те йому подяка.
Тим часом, більше сотні «ворогів» -
Чи явних, чи уявних вже скарали.
В кінці вже й Лопатинського «узя́ли»,
Того, який найбільше насолив.
Та Феофан кінця вже не дождав,
Уже тріумфу свойого не відав.
Лишив у спадок нам усі ті біди
Імперії, яку він збудував.