І вечір непомітно вже підкрався.
Червоний захід вітер провіщав.
Старі діди розсілися на лавці.
Хто говорив весь час, а хто мовчав,
До слів чужих уважно дослухався.
Як мовиться – на вус собі мотав.
Старий Юхим знавцем всього вважався,
Тож він найбільше рота й розкривав.
Хтось щось почне, а той перебиває
Та починає довго говорить,
Мовляв, і це питання добре знаю.
А спробуй його тільки перебить.
Зайшла і про ворожок в них розмова.
Хтось вірив у правдивість їхніх слів.
Хтось сумнівався в тому. І тут знову
Юхим устряв і річ свою повів:
- А я ворожкам вірю. Вони знають
Якісь шляхи туди, до вищих сил.
Їм звідтіля усе й повідомляють.
- Не може бути?! – загули навкіл.
- Не вірите?! То слухайте, невірки.
Історію одну вам розповім.
Я чув її малим від бабці Вірки.
Земля їй пухом. У селі однім…
Його тепер, на жаль, уже немає.
У тридцять третім виморили всіх.
Та он Петро село то добре знає.
Дід його звідти виїхати встиг…
В Сибір з сім’єю. Але я до чого?
Ага! Так от, жила сім’я одна.
Їм донечку даровано від Бога.
Тож, на великих радощах жона
До старої ворожки подалася
Аби про долю донечки узнать.
Та карти розкладати узялася.
Скривилася. Та ж мусила казать:
«В дочки твоєї вік короткий буде.
У день весілля втопиться вона».
Аж тенькнуло у матері у грудях,
Така страшна була та новина.
«І обійти оте не можна?» «Доля!»-
Ворожка їй. Та ж матері, однак,
Не вірилось. Іще часу доволі,
Можливо, щось і зміниться…Отак
І час минав. Росла донька-красуня.
Гарнішої й в окрузі не було.
Але батькам лиш додавало суму,
Що їхнє щастя швидко так росло.
І от уже і парубки навколо,
Вже й Павло-красень засила сватів.
Донька щаслива та ще більше болю
Від тої вістки стало для батьків.
Та ж щастя дочки?! Як їй відказати?
Рішили в день весілля берегтись.
І до води її не відпускати.
Й криницю серед двору затягти
Міцним брезентом, щоб туди не впала.
От і весілля. Радісна донька.
Бо ж днина її сонцем зустрічала
І все подвір’я вбране у квітках.
Батьки теж заспокоїлись – минеться.
Де їй втопитись, як води нема?
Та доля недарма кривою зветься,
Над ними посміялася сама.
Де не взялася хмарка невеличка,
Пробігла, краплі рясно пролила.
Та й зникла. Знову в небі сонця личко.
Трава, хіба що у росі була.
Донька подвір’ям бігла,поспішала
Та послизнулась на росі була
І на криницю, на брезент упала.
А там калюжка від дощу мала.
Вона у тій калюжці й захлинулась…
Та ж чи багато треба? Ото так!
І, як би там людина не тягнулась
Та Долю їй не оминуть ніяк.
- Він вірно каже,- дід Петро озвався. –
Про ту ворожку я від діда чув.
Про неї він теж гарно одзивався.
А ще казав – такий випадок був.
В одній сім’ї дітей давно не мали.
Нарешті ,хлопчик народивсь у них.
Вони його, де й посадить, не знали.
А тут якраз ворожка на поріг.
Чогось до них у хату завітала.
Та в тих жінок якісь свої діла.
Вона на хлопця глянула й сказала:
«Короткий вік Крива йому дала».
«Як так? – батьки у відчаї питають.
«Як йому буде вісімнадцять літ,
То його смерть від блискавки чекає».
І для батьків померк відтоді світ.
Щодня над нам трусилися, старались,
Надіялись, що доля омине.
Аж ось і вісімнадцять йому сталось.
Батьки змогли лиш видумать одне:
У льох його глибокий посадили.
Хай рік посидить. Як переросте,
Тоді і вийде хлопець у світ білий.
Постійно переймались ним, проте.
Все, що бажав, для нього діставали.
Аби лишень він льох не покидав.
Так день за днем і місяці минали.
Вже б завтра дев’ятнадцять хлопець мав.
Та сталось так, що батько був у місті,
А мати послизнулась на траві,
Звихнула щось – ні встати, а ні сісти.
Напевно, все то завдяки Кривій.
А хлопцю закортіло страшно пити.
Він кликав, кликав та ніхто не йшов.
Не став тоді у льосі він сидіти,
Тихцем до дверей льоху підійшов,
На небо глянув. Хмарка невелика
Лише пливе. Не дощова зовсім.
Яке із неї може бути лихо?
Та тільки вийшов, як ударив грім
І з тої хмарки блискавка метнулась.
Ото, як йшов, так бідний і упав.
Отак лихе те віщування збулось…
Так мені дід малому розказав.
Діди замовкли. Кожен своє думав.
Мабуть, про долю. Хоч і пожили,
Але прощатись із цим світом сумно.
Та й правнуки іще не підросли.