- Ходім, Миколо до дівчат на вечорниці.-
Степан товариша з-за тину погукав. –
Вони зібралися в Марії у світлиці.
Бо ж Катерини і у них багато справ.
І ворожитимуть, і долю закликати,
Напевно будуть. Ти, до речі, сам пости́в,
Щоб Бог хотів хорошу жіночку послати?
- Та ж, звісно, друже, - Степан йому відповів,
Кожух одягши, бо ж таки мороз надворі.
Зима прийшла і снігу добре намела.
- Ходімо швидше, бо ж уже опівніч скоро,
А то пропустим найважливіші діла.
В Марії в хаті вже було не протовпитись.
Дівчат зібралося, прийшли і парубки.
Хоча і піст та усе ж можна веселитись.
Не танцювати ( бо то гріх усе ж таки)
Та ж жартувати можна, можна заспівати.
Лунав в світлиці гомін і веселий сміх.
Дівчата стали борщ і кашу готувати,
Бо то ж потрібно їм для ворожінь своїх.
З веселим сміхом одна одної питають,
Чи не проспала, гілку зрізала в садку.
- Аякже, встала рано, - та відповідає,
Ще до схід сонця, гілку вибрала таку
Рівненьку з вишні та й поставила у воду.
Як до Маланки розів’ється, зацвіте,
То буде суджений мені такої ж вроди.
- А, коли ні? – Не хочу й думати про те.
Бо на Покрову вже благати доведеться,
Аби свята покрила голову мені.
- А, як засохне гілка? – Лихом обернеться
І вікувати в дівках при́йдеться одній.
Ті, що уперше, старших про усе питають:
- А що робити будем з кашею й борщем?
- Перед опівніччю, півні ще не співають,
Візьмем горнята в рушники та і підем
Усі на вулицю, щоб долю закликати.
Там будем брати кожна в руки тих горнят
Та на ворота разом з ними залізати
Й гукати звідти зичним голосом трикрат:
«О, доле, доле, йди вечеряти до мене!»
Та одізветься, якщо півень заспіва.
- А, якщо ні? – То дівка долю ту прокле́не.
Мовляв, оглухла геть, коли не одзива.
«Щоб ти зозулі, - тоді каже, - не почула,
Моя блуднице!» Але то ще пів біди.
От, коли в небі зірка слідом промайнула,
Тоді нічого зовсім гарного не жди.
Погасла доля. Там по всякому буває. –
Вже й не помітила – замовкли всі навкруг,
До її слів тепер тихенько дослухають,
Ті, що подалі, аж напружуючи слух.
- Було колись…Дві жінки якось посварились.
Негарна й гарна. Тож негарна й каже тій:
«Хоч я й негарна – мені доля гарна стрілась.
Куди рівнятися поганій тій твоїй!»
Засперечалися. Взялись перевіряти.
Зварила кожну собі каші і борщу,
Пішли опівночі на перехресті стати,
Де стара бабця їм порадила, віщун.
«Погана» перша вийшла, горщики розклала,
Поклала ложку під хрестом та й відійшла.
«До мене, доле, йди вечеряти!» - сказала.
І вдруге, й втретє…Лише мить якась пройшла
Й панич з’явився такий статний та вродливий,
Що й надивитися не можна. Ложку взяв.
Борщ скуштував і слідом кашу. Ощасливив,
Бо на рушник їй купу золотих поклав.
І зник…Забрала жінка горщики і гроші.
Тоді вже «гарна» попід хрест той підійшла.
З борщем відерний та такий же каші горщик
На рушнику поклала й звати почала:
«О, доле, доле, йди вечеряти до мене!»
І раз гукнула, потім вдруге, втретє зве.
Аж раптом буря піднялася люта. Нене!
Пісок несе, дерева гне, з корінням рве.
Коли ж це раптом якась сунеться потвора,
Уся обірвана, кудлата ще й з хвостом.
Повиїдала в жінки з горщиків все скоро,
Перевернула їх, побила під хрестом
Та й подалася геть… Така у неї доля…
Усі мовчали в хаті. Тут Степан озвавсь:
- Все про свою… Про нас не кажете ніколи.
А чоловіча доля не така якась?
- Та така ж сама. Тільки трошки по другому.
Жили, говорять, два брати в однім селі.
Один багатий, другий бідний. От отому
Пройтись схотілося по братовій землі.
Аж бачить – жіночка якась по полю ходить
Та колоски збира й під копи підклада.
«Ти хто така?» – він підійшов до неї згодом.
«Я – доля брата твого». Той тоді гайда
Її питати: «Де ж то ходить доля мо́я?»
«Та он, лежить попід копою собі й спить».
« А що ж робити із лінивою такою?»
«От, я навчу. Скрадись аби не розбудить,
Схопи за коси та й лупцюй, настільки сили,
Приказуй: «Ось тобі за лінощі твої!
Вже через тебе мене й злидні геть обсіли!»
Послухав бідний ради долі отії,
Підкравсь тихенько, аби долю ту схопити,
А вона – верть та підхопилась і втекла.
Ганяв, ганяв по полю, щоб її зловити.
Та не піймав. Вона проворною була.
Отож, пішов він бідувати собі далі… -
Хотіла щось іще додати, але хтось:
- Опівніч скоро, щоби часом не взівали.
Отож, розмови припинити довелось.
Дівчата нові рушники умить схопили,
Щоб в них «вечерю» своїй долі загорнуть
Та й на зимову холоднечу поспішили,
В надії, що їх там новини гарні ждуть.