Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.02
11:35
Славетний французький актор Жан Рено випустив роман «Втеча», в якому порушує тему депортації українських дітей.
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі ві
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі ві
2026.05.02
06:09
Просвітлий настрій, невичерпність мрій,
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
2026.05.02
02:53
Застигла думка. Слово з кришталю.
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
2026.05.01
21:38
Не шукай мене у високості —
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
2026.05.01
20:19
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
2026.05.01
20:18
ван гог · картинка · черевики
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
2026.05.01
19:08
Не пам'ятаю, на якому році життя застрелився мій друг, видатний поет Владімір Маяковський. Але перед тим, як застрелитися, він мені сказав: "Жоро, я тебе прошу: будь у поезії другим новатором після мене!" Я мовчки кивнув головою. А коли він уже застрел
2026.05.01
16:42
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
2026.05.01
12:51
Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
2026.05.01
12:35
Сидить професор
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
2026.05.01
12:16
Стосовно мого нарису «Вибране і вибрані» я отримав такі коментарі Редакції Майстерень (далі - РМ).
Перший коментар: «Чому принижуєте гідкими виразами цілком заслужені досягнення наших авторів…»
(РМ пише: «гІдкими», а правильно: «гИдкими». Утім, РМ мен
2026.05.01
12:05
Стріляли в нього – вбивали Бога,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
2026.05.01
10:45
Вже міллю сточене руно,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
2026.05.01
06:29
Сонце сяє понад містом
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
2026.04.30
19:48
Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
2026.04.30
18:19
хтось пан а дехто і пропав
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Гундарів (1955) /
Проза
Життя прекрасне
Сирена!..
- Мерщій давай! - дружина першою схоплюється з дивана і прожогом мчить до нашого домашнього укриття в коридорі. Я через проблему з ногою, звичайно, не можу так стартувати, як у свій час це робив «кулькова блискавка» Ігор Бєланов. Щоправда, моя половинка впевнена, що з ногою все буде гаразд і ми обов‘язково запишемося до студії сучасного танцю, яка розташована зовсім неподалік…
Наше укриття, це, звісна річ, дещо пафосно сказано: шкіряний стілець для піаніно і маленький килим, на якому нерідко спала наша кішка Мона. На превеликий жаль, Мони вже півроку як немає, й оцей килимок - єдине і постійне нагадування про неї…
- Але все одно ця стінка надто тонка, - я сиджу на стільці, а дружина стоїть біля мене, поклавши руку на моє плече.
- Та яка ж тонка, понад сантиметрів сімдесят! - вкотре намагаюся її заспокоїти.
- І взагалі, - продовжую я бадьорим голосом, - цей стільчик не для війни, а для музики!..
Після далеких вибухів, нарешті, запала тиша.
Ми з дружиною обережно виглядаємо з-за укриття. Прямо перед нашими вікнами сяюча жовта комета вмить розлітається на міріади вогненних бризок і лунає потужний грім.
- Чуєш, як наші їх х..рять, - тихо промовляю я.
- Та не треба так, - так само тихо каже дружина.
- Треба-треба! - повторюю я.
- Так, треба! - посміхається вона.
Нарешті, все замовкає.
- Ну, що - відбій? - питаю я.
- Так, будемо спати.
Звичайно, заснути одразу не можу. Але лежу нерухомо із заплющеними очима, намагаючись не заважати дружині. Вона, здається, робить те саме…
Нарешті, глибоко, як у дитинстві, занурююся у сон. Сниться море. Ми з дружиною молоді, засмаглі, закохані. На пляжі, покритому золотою ковдрою піску, крім нас, - нікого. А море незворушне, як лазурне скло…
Вранці, як завжди, прокидаюся першим. Дружина ще солодко спить, така юна і чарівна, як у моєму недавньому сні.
Виходжу на балкон. Небо чисте, без жодної хмарки. Хіба можна повірити у таке божевілля, коли це Богом дане небо забруднюють шахедами та іншою нечістю, коли це небо щодня приймає душі наших кращих юнаків й дівчат?..
Урочисто виблискують на сонці маківки церков. Мости мерехтять струмом автівок. Потужний потяг стрімко летить блакитною смужкою колії.
Батьківщина-Мати, ще ввечері одягнена світлом у синьо-жовті кольори, зараз сталева, непохитна, гідна. Здається, це саме вона вночі прийняла на свій щит десятки варварських ракет, а потім мечем рознесла їх на шматки…
Бачу, молода мама веде, точніше, везе за руку на самокаті білявого малюка до дитсадка. Той практично ще спить, але цілком пристойно, як справжній козак, тримається у сідлі.
А ось сива кругленька бабуся з двома палицями. Біла куртка, білі кросівки, чорні штанці. Графіка - як від Жіванші. А поруч - у риму! - дрібний песик у тих же тонах - сам чорненький, а грудка біла…
Отже, життя триває. Більше того - життя прекрасне! Коли згадую італійський фільм із цією простою, але такою всеосяжною назвою, на очі завжди набігають сльози. Як от зараз, коли бачу цього хлопчика, немічну, але таку вольову бабуню…
Коли бачу своє Місто - молоде, незламне, вічне.
Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Життя прекрасне
Отче наш, що є на небесах, залишайся на небі, а ми залишимося на землі,
яка іноді буває такою прекрасною…
Жак Превер
Вікна нашої квартири виходять прямо на Дніпро. Уявляєте, яка краса з висоти двадцять першого поверху: смарагдові пагорби, Лавра, мости... Коли вранці на День Києва від Подолу на вас насуваються спочатку зовсім маленькі, як крапки, а потім все більші й більші різнокольорові кулі, зразу переносишся кудись у жульвернівські світи…Сирена!..
- Мерщій давай! - дружина першою схоплюється з дивана і прожогом мчить до нашого домашнього укриття в коридорі. Я через проблему з ногою, звичайно, не можу так стартувати, як у свій час це робив «кулькова блискавка» Ігор Бєланов. Щоправда, моя половинка впевнена, що з ногою все буде гаразд і ми обов‘язково запишемося до студії сучасного танцю, яка розташована зовсім неподалік…
Наше укриття, це, звісна річ, дещо пафосно сказано: шкіряний стілець для піаніно і маленький килим, на якому нерідко спала наша кішка Мона. На превеликий жаль, Мони вже півроку як немає, й оцей килимок - єдине і постійне нагадування про неї…
- Але все одно ця стінка надто тонка, - я сиджу на стільці, а дружина стоїть біля мене, поклавши руку на моє плече.
- Та яка ж тонка, понад сантиметрів сімдесят! - вкотре намагаюся її заспокоїти.
- І взагалі, - продовжую я бадьорим голосом, - цей стільчик не для війни, а для музики!..
Після далеких вибухів, нарешті, запала тиша.
Ми з дружиною обережно виглядаємо з-за укриття. Прямо перед нашими вікнами сяюча жовта комета вмить розлітається на міріади вогненних бризок і лунає потужний грім.
- Чуєш, як наші їх х..рять, - тихо промовляю я.
- Та не треба так, - так само тихо каже дружина.
- Треба-треба! - повторюю я.
- Так, треба! - посміхається вона.
Нарешті, все замовкає.
- Ну, що - відбій? - питаю я.
- Так, будемо спати.
Звичайно, заснути одразу не можу. Але лежу нерухомо із заплющеними очима, намагаючись не заважати дружині. Вона, здається, робить те саме…
Нарешті, глибоко, як у дитинстві, занурююся у сон. Сниться море. Ми з дружиною молоді, засмаглі, закохані. На пляжі, покритому золотою ковдрою піску, крім нас, - нікого. А море незворушне, як лазурне скло…
Вранці, як завжди, прокидаюся першим. Дружина ще солодко спить, така юна і чарівна, як у моєму недавньому сні.
Виходжу на балкон. Небо чисте, без жодної хмарки. Хіба можна повірити у таке божевілля, коли це Богом дане небо забруднюють шахедами та іншою нечістю, коли це небо щодня приймає душі наших кращих юнаків й дівчат?..
Урочисто виблискують на сонці маківки церков. Мости мерехтять струмом автівок. Потужний потяг стрімко летить блакитною смужкою колії.
Батьківщина-Мати, ще ввечері одягнена світлом у синьо-жовті кольори, зараз сталева, непохитна, гідна. Здається, це саме вона вночі прийняла на свій щит десятки варварських ракет, а потім мечем рознесла їх на шматки…
Бачу, молода мама веде, точніше, везе за руку на самокаті білявого малюка до дитсадка. Той практично ще спить, але цілком пристойно, як справжній козак, тримається у сідлі.
А ось сива кругленька бабуся з двома палицями. Біла куртка, білі кросівки, чорні штанці. Графіка - як від Жіванші. А поруч - у риму! - дрібний песик у тих же тонах - сам чорненький, а грудка біла…
Отже, життя триває. Більше того - життя прекрасне! Коли згадую італійський фільм із цією простою, але такою всеосяжною назвою, на очі завжди набігають сльози. Як от зараз, коли бачу цього хлопчика, немічну, але таку вольову бабуню…
Коли бачу своє Місто - молоде, незламне, вічне.
Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
