Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.13
23:01
Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
2026.09.13
22:17
при цім гармидері сучаснім
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
2026.09.13
19:43
Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
2026.09.13
19:22
Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
2026.09.13
19:01
У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
2026.09.13
17:23
Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
2026.09.13
13:39
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
2026.09.13
07:47
Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
2026.09.13
06:46
У природному парку в Японії
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
2026.09.13
06:31
Минають безрадісно роки,
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
2026.09.12
21:46
переконай себе у тім
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
2026.09.12
21:04
Рука ще пестить Фаберже,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
2026.09.12
21:01
Понеділок. Час до школи
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
2026.09.12
13:06
До давніх каменів я припадаю
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про облогу Почаєва татарами 1675 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про облогу Почаєва татарами 1675 року
Ще в дитинстві малому повів мені тато,
Як Почаїв татари взялись облягати.
Вони довго стояли, вони стріли пускали,
Але стріли до них же самих повертали.
І злякались татари, і взялися тікати,
Побоялися більше святе місце чіпати.
Я сприйняв то, як казку, бо ж на вигадку схоже.
Та тепер, як було то, розповісти вам можу.
Коли у вирі братовбивчої війни
Після Хмельниччини палала Україна,
Йшов проти брата брат, а батько проти сина,
Правобережжя вже скидалось на руїну.
Всьому виною гетьманята й гетьмани,
Що влади прагли не для того, щоб спинить
З усіх боків ворожу без кінця навалу,
Вони й самі її у поміч закликали,
І разом з ворогом край рідний плюндрували
У сподіванні, що колись народ простить.
А вороги, що перше з острахом ішли
Край грабувати, тепер зовсім осміліли.
Бо ж не було на Україні тої сили,
Яка би їх нахабний поступ зупинила.
І убивали, і в полон людей вели.
Як Дорошенко із султаном підписав
Був договір та прихиливсь під його руку,
Турецьке військо налетіло, наче круки
Й татари з ними. Й так терпіли люди муки,
А то і зовсім уже чорний час настав.
Усе горіло, скрізь полонених вели,
Міста і села руйнували і палили.
А ляхи, що все Правобіччя прихопили,
Як з москалями Україну розділили,
Не надто в захист поспішали. Лиш коли
Вже турки Збараж захопили і спалили,
Король, нарешті, їм війну оголосив.
Хоча, тим, мабуть турок більше розлютив,
І тоді Кара-Мустафа війська повів
З Поділля, де на той час турки вже сиділи,
На ще не гарбані Волинь й Галичину.
Слідом за Збаражем і Вишнівець спалили.
Лише руїну на шляху своїм лишили
Та гори трупів. Не було кому й могили
Копати вбитим. А один загін звернув
І на Почаїв також. Нуреддін –султан
Його привів, щоб місто тихе розорити,
А монастир увесь розграбити й спалити.
З околиць люд туди збігавсь пересидіти,
Хоча й високих стін тоді не було там
Та ж святе місце, то вже ж, може, у татар
Його не здійметься рука поруйнувати.
Чи король прийде, щоби тих татар прогнати,
Чи то заступиться за бідних Божа мати
Із військом ангелів враз спуститься з-за хмар.
На те найбільше й сподівались. Бо ж король
Десь аж у Польщі з військом боронив Варшаву.
А Дорошенко з козаками вершив справи
Під Чигирином. Там шукав у полі слави.
І не було нікому справ до чужих доль.
На монастир надій також не покладали,
Навколо тільки дерев’яний частокіл.
Татарам варто лиш докласти трохи сил,
Щоби його здобути. З навколишніх сіл
Прийшло багато, але ж зброї геть не мали.
Та й то були жінки та діти, ще - старі.
Хто не устиг сховатись – турки полонили.
А двох монахів необачних просто вбили.
І монастир тоді вже щільно обложили.
А позад них весь край іще в огні горів.
Хто був здібніший, здоровіший із селян
Чи то з монахів, що змогли, до рук узяли
І на валах та хлипких стінах разом стали,
Свою обитель, свої сім’ї захищали.
Та вже дрижала від орди навкруг земля.
Хто боронити стіни зовсім сил не мав,
Ті у соборі усі Троїцькім зібрались,
До Богородиці з молитвами звертались
Та до мощей Іова. Тільки й сподівались,
Щоб хтось із них монастиреві в поміч став.
Вони молилися, а ворог вперто ліз,
На оті стіни хлипкі здертись намагався,
В атаці першій захопити сподівався.
Та монастир із сил останніх відбивався,
Настирних ворогів скидаючи униз.
Напевно, Божа сила в поміч їм була,
Бо вже два дні татари взяти стін не в змозі,
Хоча і пхаються з усіх сил голомозі
Та «Божі воїни» стоять їм на дорозі,
Яких здолати вража сила не змогла.
І ось на третю ніч задумав Нуреддін
Всі сили кинути й обитель захопити,
Вогнем закидати і стіни підпалити,
А всіх «упертюхів» нещадно перебити.
Те й не приховував від оборонців він.
До ночі небо важкі хмари затягли,
Тож смолоскипи військо враже запалило,
Й від того, наче все навкруг вогнем залило.
А всі обложені лиш до небес молили,
Бо ж тую силу зупинити чи б змогли.
Завили труби раптом в таборі орди
І ті вогні нараз посунули на стіни.
В соборі люди всі упали на коліна,
Бо ж вирішальна наступила вже година,
Земля дрижить уже від вражої ходи.
На стінах люди, зброю маючи в руках,
Молились також, бо ж уже й не сподівались.
Страх за молитвами сховати намагались.
Ворожі ж лави стрімко вже на стіни рвались.
Всі розуміли, що попереду чека.
І раптом хмари в небі стрімко розійшлись
І над собором Богородиця з’явилась
В блискучім сяйві. А навкруг її товпились
Могутні ангели, мечі в руках світились.
А справа Неї на колінах та моливсь
Іов, просив, мабуть, заступництва Її.
Як тільки диво те татари й турки вздріли,
То почали пускати в те видіння стріли,
Але вони назад вертали та й їх били,
Тож стали гинути вони від стріл своїх.
Так тим видінням вони злякані були,
Що усі разом раптом кинулись втікати,
А стріли огненні летіли вслід проклятим.
Одне хотілось їм – життя порятувати.
Уже про здобичі і мріять не могли.
А ті, обитель хто на стінах захищав,
В погоню кинулись, бо ж з ними Божа сила,
Кого побили, кого тільки полонили,
Бо вороги і зовсім опір не чинили,
Такий над ними страх від того панував.
Так Божі сили монастир уберегли,
Людей від смерті і полону врятували.
А, коли вість про диво всім відома стала,
То українців, врешті, радість обуяла –
Що не одні – бо ж Небеса за них були.
Як Почаїв татари взялись облягати.
Вони довго стояли, вони стріли пускали,
Але стріли до них же самих повертали.
І злякались татари, і взялися тікати,
Побоялися більше святе місце чіпати.
Я сприйняв то, як казку, бо ж на вигадку схоже.
Та тепер, як було то, розповісти вам можу.
Коли у вирі братовбивчої війни
Після Хмельниччини палала Україна,
Йшов проти брата брат, а батько проти сина,
Правобережжя вже скидалось на руїну.
Всьому виною гетьманята й гетьмани,
Що влади прагли не для того, щоб спинить
З усіх боків ворожу без кінця навалу,
Вони й самі її у поміч закликали,
І разом з ворогом край рідний плюндрували
У сподіванні, що колись народ простить.
А вороги, що перше з острахом ішли
Край грабувати, тепер зовсім осміліли.
Бо ж не було на Україні тої сили,
Яка би їх нахабний поступ зупинила.
І убивали, і в полон людей вели.
Як Дорошенко із султаном підписав
Був договір та прихиливсь під його руку,
Турецьке військо налетіло, наче круки
Й татари з ними. Й так терпіли люди муки,
А то і зовсім уже чорний час настав.
Усе горіло, скрізь полонених вели,
Міста і села руйнували і палили.
А ляхи, що все Правобіччя прихопили,
Як з москалями Україну розділили,
Не надто в захист поспішали. Лиш коли
Вже турки Збараж захопили і спалили,
Король, нарешті, їм війну оголосив.
Хоча, тим, мабуть турок більше розлютив,
І тоді Кара-Мустафа війська повів
З Поділля, де на той час турки вже сиділи,
На ще не гарбані Волинь й Галичину.
Слідом за Збаражем і Вишнівець спалили.
Лише руїну на шляху своїм лишили
Та гори трупів. Не було кому й могили
Копати вбитим. А один загін звернув
І на Почаїв також. Нуреддін –султан
Його привів, щоб місто тихе розорити,
А монастир увесь розграбити й спалити.
З околиць люд туди збігавсь пересидіти,
Хоча й високих стін тоді не було там
Та ж святе місце, то вже ж, може, у татар
Його не здійметься рука поруйнувати.
Чи король прийде, щоби тих татар прогнати,
Чи то заступиться за бідних Божа мати
Із військом ангелів враз спуститься з-за хмар.
На те найбільше й сподівались. Бо ж король
Десь аж у Польщі з військом боронив Варшаву.
А Дорошенко з козаками вершив справи
Під Чигирином. Там шукав у полі слави.
І не було нікому справ до чужих доль.
На монастир надій також не покладали,
Навколо тільки дерев’яний частокіл.
Татарам варто лиш докласти трохи сил,
Щоби його здобути. З навколишніх сіл
Прийшло багато, але ж зброї геть не мали.
Та й то були жінки та діти, ще - старі.
Хто не устиг сховатись – турки полонили.
А двох монахів необачних просто вбили.
І монастир тоді вже щільно обложили.
А позад них весь край іще в огні горів.
Хто був здібніший, здоровіший із селян
Чи то з монахів, що змогли, до рук узяли
І на валах та хлипких стінах разом стали,
Свою обитель, свої сім’ї захищали.
Та вже дрижала від орди навкруг земля.
Хто боронити стіни зовсім сил не мав,
Ті у соборі усі Троїцькім зібрались,
До Богородиці з молитвами звертались
Та до мощей Іова. Тільки й сподівались,
Щоб хтось із них монастиреві в поміч став.
Вони молилися, а ворог вперто ліз,
На оті стіни хлипкі здертись намагався,
В атаці першій захопити сподівався.
Та монастир із сил останніх відбивався,
Настирних ворогів скидаючи униз.
Напевно, Божа сила в поміч їм була,
Бо вже два дні татари взяти стін не в змозі,
Хоча і пхаються з усіх сил голомозі
Та «Божі воїни» стоять їм на дорозі,
Яких здолати вража сила не змогла.
І ось на третю ніч задумав Нуреддін
Всі сили кинути й обитель захопити,
Вогнем закидати і стіни підпалити,
А всіх «упертюхів» нещадно перебити.
Те й не приховував від оборонців він.
До ночі небо важкі хмари затягли,
Тож смолоскипи військо враже запалило,
Й від того, наче все навкруг вогнем залило.
А всі обложені лиш до небес молили,
Бо ж тую силу зупинити чи б змогли.
Завили труби раптом в таборі орди
І ті вогні нараз посунули на стіни.
В соборі люди всі упали на коліна,
Бо ж вирішальна наступила вже година,
Земля дрижить уже від вражої ходи.
На стінах люди, зброю маючи в руках,
Молились також, бо ж уже й не сподівались.
Страх за молитвами сховати намагались.
Ворожі ж лави стрімко вже на стіни рвались.
Всі розуміли, що попереду чека.
І раптом хмари в небі стрімко розійшлись
І над собором Богородиця з’явилась
В блискучім сяйві. А навкруг її товпились
Могутні ангели, мечі в руках світились.
А справа Неї на колінах та моливсь
Іов, просив, мабуть, заступництва Її.
Як тільки диво те татари й турки вздріли,
То почали пускати в те видіння стріли,
Але вони назад вертали та й їх били,
Тож стали гинути вони від стріл своїх.
Так тим видінням вони злякані були,
Що усі разом раптом кинулись втікати,
А стріли огненні летіли вслід проклятим.
Одне хотілось їм – життя порятувати.
Уже про здобичі і мріять не могли.
А ті, обитель хто на стінах захищав,
В погоню кинулись, бо ж з ними Божа сила,
Кого побили, кого тільки полонили,
Бо вороги і зовсім опір не чинили,
Такий над ними страх від того панував.
Так Божі сили монастир уберегли,
Людей від смерті і полону врятували.
А, коли вість про диво всім відома стала,
То українців, врешті, радість обуяла –
Що не одні – бо ж Небеса за них були.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
