
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
2025.09.02
21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про облогу Почаєва татарами 1675 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про облогу Почаєва татарами 1675 року
Ще в дитинстві малому повів мені тато,
Як Почаїв татари взялись облягати.
Вони довго стояли, вони стріли пускали,
Але стріли до них же самих повертали.
І злякались татари, і взялися тікати,
Побоялися більше святе місце чіпати.
Я сприйняв то, як казку, бо ж на вигадку схоже.
Та тепер, як було то, розповісти вам можу.
Коли у вирі братовбивчої війни
Після Хмельниччини палала Україна,
Йшов проти брата брат, а батько проти сина,
Правобережжя вже скидалось на руїну.
Всьому виною гетьманята й гетьмани,
Що влади прагли не для того, щоб спинить
З усіх боків ворожу без кінця навалу,
Вони й самі її у поміч закликали,
І разом з ворогом край рідний плюндрували
У сподіванні, що колись народ простить.
А вороги, що перше з острахом ішли
Край грабувати, тепер зовсім осміліли.
Бо ж не було на Україні тої сили,
Яка би їх нахабний поступ зупинила.
І убивали, і в полон людей вели.
Як Дорошенко із султаном підписав
Був договір та прихиливсь під його руку,
Турецьке військо налетіло, наче круки
Й татари з ними. Й так терпіли люди муки,
А то і зовсім уже чорний час настав.
Усе горіло, скрізь полонених вели,
Міста і села руйнували і палили.
А ляхи, що все Правобіччя прихопили,
Як з москалями Україну розділили,
Не надто в захист поспішали. Лиш коли
Вже турки Збараж захопили і спалили,
Король, нарешті, їм війну оголосив.
Хоча, тим, мабуть турок більше розлютив,
І тоді Кара-Мустафа війська повів
З Поділля, де на той час турки вже сиділи,
На ще не гарбані Волинь й Галичину.
Слідом за Збаражем і Вишнівець спалили.
Лише руїну на шляху своїм лишили
Та гори трупів. Не було кому й могили
Копати вбитим. А один загін звернув
І на Почаїв також. Нуреддін –султан
Його привів, щоб місто тихе розорити,
А монастир увесь розграбити й спалити.
З околиць люд туди збігавсь пересидіти,
Хоча й високих стін тоді не було там
Та ж святе місце, то вже ж, може, у татар
Його не здійметься рука поруйнувати.
Чи король прийде, щоби тих татар прогнати,
Чи то заступиться за бідних Божа мати
Із військом ангелів враз спуститься з-за хмар.
На те найбільше й сподівались. Бо ж король
Десь аж у Польщі з військом боронив Варшаву.
А Дорошенко з козаками вершив справи
Під Чигирином. Там шукав у полі слави.
І не було нікому справ до чужих доль.
На монастир надій також не покладали,
Навколо тільки дерев’яний частокіл.
Татарам варто лиш докласти трохи сил,
Щоби його здобути. З навколишніх сіл
Прийшло багато, але ж зброї геть не мали.
Та й то були жінки та діти, ще - старі.
Хто не устиг сховатись – турки полонили.
А двох монахів необачних просто вбили.
І монастир тоді вже щільно обложили.
А позад них весь край іще в огні горів.
Хто був здібніший, здоровіший із селян
Чи то з монахів, що змогли, до рук узяли
І на валах та хлипких стінах разом стали,
Свою обитель, свої сім’ї захищали.
Та вже дрижала від орди навкруг земля.
Хто боронити стіни зовсім сил не мав,
Ті у соборі усі Троїцькім зібрались,
До Богородиці з молитвами звертались
Та до мощей Іова. Тільки й сподівались,
Щоб хтось із них монастиреві в поміч став.
Вони молилися, а ворог вперто ліз,
На оті стіни хлипкі здертись намагався,
В атаці першій захопити сподівався.
Та монастир із сил останніх відбивався,
Настирних ворогів скидаючи униз.
Напевно, Божа сила в поміч їм була,
Бо вже два дні татари взяти стін не в змозі,
Хоча і пхаються з усіх сил голомозі
Та «Божі воїни» стоять їм на дорозі,
Яких здолати вража сила не змогла.
І ось на третю ніч задумав Нуреддін
Всі сили кинути й обитель захопити,
Вогнем закидати і стіни підпалити,
А всіх «упертюхів» нещадно перебити.
Те й не приховував від оборонців він.
До ночі небо важкі хмари затягли,
Тож смолоскипи військо враже запалило,
Й від того, наче все навкруг вогнем залило.
А всі обложені лиш до небес молили,
Бо ж тую силу зупинити чи б змогли.
Завили труби раптом в таборі орди
І ті вогні нараз посунули на стіни.
В соборі люди всі упали на коліна,
Бо ж вирішальна наступила вже година,
Земля дрижить уже від вражої ходи.
На стінах люди, зброю маючи в руках,
Молились також, бо ж уже й не сподівались.
Страх за молитвами сховати намагались.
Ворожі ж лави стрімко вже на стіни рвались.
Всі розуміли, що попереду чека.
І раптом хмари в небі стрімко розійшлись
І над собором Богородиця з’явилась
В блискучім сяйві. А навкруг її товпились
Могутні ангели, мечі в руках світились.
А справа Неї на колінах та моливсь
Іов, просив, мабуть, заступництва Її.
Як тільки диво те татари й турки вздріли,
То почали пускати в те видіння стріли,
Але вони назад вертали та й їх били,
Тож стали гинути вони від стріл своїх.
Так тим видінням вони злякані були,
Що усі разом раптом кинулись втікати,
А стріли огненні летіли вслід проклятим.
Одне хотілось їм – життя порятувати.
Уже про здобичі і мріять не могли.
А ті, обитель хто на стінах захищав,
В погоню кинулись, бо ж з ними Божа сила,
Кого побили, кого тільки полонили,
Бо вороги і зовсім опір не чинили,
Такий над ними страх від того панував.
Так Божі сили монастир уберегли,
Людей від смерті і полону врятували.
А, коли вість про диво всім відома стала,
То українців, врешті, радість обуяла –
Що не одні – бо ж Небеса за них були.
Як Почаїв татари взялись облягати.
Вони довго стояли, вони стріли пускали,
Але стріли до них же самих повертали.
І злякались татари, і взялися тікати,
Побоялися більше святе місце чіпати.
Я сприйняв то, як казку, бо ж на вигадку схоже.
Та тепер, як було то, розповісти вам можу.
Коли у вирі братовбивчої війни
Після Хмельниччини палала Україна,
Йшов проти брата брат, а батько проти сина,
Правобережжя вже скидалось на руїну.
Всьому виною гетьманята й гетьмани,
Що влади прагли не для того, щоб спинить
З усіх боків ворожу без кінця навалу,
Вони й самі її у поміч закликали,
І разом з ворогом край рідний плюндрували
У сподіванні, що колись народ простить.
А вороги, що перше з острахом ішли
Край грабувати, тепер зовсім осміліли.
Бо ж не було на Україні тої сили,
Яка би їх нахабний поступ зупинила.
І убивали, і в полон людей вели.
Як Дорошенко із султаном підписав
Був договір та прихиливсь під його руку,
Турецьке військо налетіло, наче круки
Й татари з ними. Й так терпіли люди муки,
А то і зовсім уже чорний час настав.
Усе горіло, скрізь полонених вели,
Міста і села руйнували і палили.
А ляхи, що все Правобіччя прихопили,
Як з москалями Україну розділили,
Не надто в захист поспішали. Лиш коли
Вже турки Збараж захопили і спалили,
Король, нарешті, їм війну оголосив.
Хоча, тим, мабуть турок більше розлютив,
І тоді Кара-Мустафа війська повів
З Поділля, де на той час турки вже сиділи,
На ще не гарбані Волинь й Галичину.
Слідом за Збаражем і Вишнівець спалили.
Лише руїну на шляху своїм лишили
Та гори трупів. Не було кому й могили
Копати вбитим. А один загін звернув
І на Почаїв також. Нуреддін –султан
Його привів, щоб місто тихе розорити,
А монастир увесь розграбити й спалити.
З околиць люд туди збігавсь пересидіти,
Хоча й високих стін тоді не було там
Та ж святе місце, то вже ж, може, у татар
Його не здійметься рука поруйнувати.
Чи король прийде, щоби тих татар прогнати,
Чи то заступиться за бідних Божа мати
Із військом ангелів враз спуститься з-за хмар.
На те найбільше й сподівались. Бо ж король
Десь аж у Польщі з військом боронив Варшаву.
А Дорошенко з козаками вершив справи
Під Чигирином. Там шукав у полі слави.
І не було нікому справ до чужих доль.
На монастир надій також не покладали,
Навколо тільки дерев’яний частокіл.
Татарам варто лиш докласти трохи сил,
Щоби його здобути. З навколишніх сіл
Прийшло багато, але ж зброї геть не мали.
Та й то були жінки та діти, ще - старі.
Хто не устиг сховатись – турки полонили.
А двох монахів необачних просто вбили.
І монастир тоді вже щільно обложили.
А позад них весь край іще в огні горів.
Хто був здібніший, здоровіший із селян
Чи то з монахів, що змогли, до рук узяли
І на валах та хлипких стінах разом стали,
Свою обитель, свої сім’ї захищали.
Та вже дрижала від орди навкруг земля.
Хто боронити стіни зовсім сил не мав,
Ті у соборі усі Троїцькім зібрались,
До Богородиці з молитвами звертались
Та до мощей Іова. Тільки й сподівались,
Щоб хтось із них монастиреві в поміч став.
Вони молилися, а ворог вперто ліз,
На оті стіни хлипкі здертись намагався,
В атаці першій захопити сподівався.
Та монастир із сил останніх відбивався,
Настирних ворогів скидаючи униз.
Напевно, Божа сила в поміч їм була,
Бо вже два дні татари взяти стін не в змозі,
Хоча і пхаються з усіх сил голомозі
Та «Божі воїни» стоять їм на дорозі,
Яких здолати вража сила не змогла.
І ось на третю ніч задумав Нуреддін
Всі сили кинути й обитель захопити,
Вогнем закидати і стіни підпалити,
А всіх «упертюхів» нещадно перебити.
Те й не приховував від оборонців він.
До ночі небо важкі хмари затягли,
Тож смолоскипи військо враже запалило,
Й від того, наче все навкруг вогнем залило.
А всі обложені лиш до небес молили,
Бо ж тую силу зупинити чи б змогли.
Завили труби раптом в таборі орди
І ті вогні нараз посунули на стіни.
В соборі люди всі упали на коліна,
Бо ж вирішальна наступила вже година,
Земля дрижить уже від вражої ходи.
На стінах люди, зброю маючи в руках,
Молились також, бо ж уже й не сподівались.
Страх за молитвами сховати намагались.
Ворожі ж лави стрімко вже на стіни рвались.
Всі розуміли, що попереду чека.
І раптом хмари в небі стрімко розійшлись
І над собором Богородиця з’явилась
В блискучім сяйві. А навкруг її товпились
Могутні ангели, мечі в руках світились.
А справа Неї на колінах та моливсь
Іов, просив, мабуть, заступництва Її.
Як тільки диво те татари й турки вздріли,
То почали пускати в те видіння стріли,
Але вони назад вертали та й їх били,
Тож стали гинути вони від стріл своїх.
Так тим видінням вони злякані були,
Що усі разом раптом кинулись втікати,
А стріли огненні летіли вслід проклятим.
Одне хотілось їм – життя порятувати.
Уже про здобичі і мріять не могли.
А ті, обитель хто на стінах захищав,
В погоню кинулись, бо ж з ними Божа сила,
Кого побили, кого тільки полонили,
Бо вороги і зовсім опір не чинили,
Такий над ними страх від того панував.
Так Божі сили монастир уберегли,
Людей від смерті і полону врятували.
А, коли вість про диво всім відома стала,
То українців, врешті, радість обуяла –
Що не одні – бо ж Небеса за них були.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію