Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.29
16:03
Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
2026.01.29
11:43
То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів не висказаних рими
під небесами бурштинових слив.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів не висказаних рими
під небесами бурштинових слив.
2026.01.29
11:26
Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
2026.01.29
11:12
Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
2026.01.29
10:42
ЯК ПРО НАС
Із Іллі Еренбурга (1891-1967)
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
Із Іллі Еренбурга (1891-1967)
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
2026.01.29
05:37
То в жар мене, то в холод кине,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
2026.01.28
23:03
У цьому будинку зникають душі....
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
2026.01.28
20:52
Не вгамую серця стук...
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
2026.01.28
20:24
…ось вона, ось… старенька верба
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
2026.01.28
18:46
Усе сторчма на цім святковім світі.
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
2026.01.28
13:37
Які красиві ці сніги!
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
2026.01.28
11:13
Таємне слово проросте крізь листя,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.
Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.
Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
2026.01.28
09:49
Це так просто —
не шукати істини у вині,
коли вона прозоро стікає
стінками келишка з «Чачею».
Входиш туди критиком,
а виходиш —
чистим аркушем.
Перша чарка — за герменевтику,
не шукати істини у вині,
коли вона прозоро стікає
стінками келишка з «Чачею».
Входиш туди критиком,
а виходиш —
чистим аркушем.
Перша чарка — за герменевтику,
2026.01.27
20:27
Підвіконня високе і ковані ґрати.
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на дверях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.
Стіни, білі колись, посіріли від часу,
Сіру стелю вінчає щербатий плафон,
Світло в ньому бліде – та ні
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на дверях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.
Стіни, білі колись, посіріли від часу,
Сіру стелю вінчає щербатий плафон,
Світло в ньому бліде – та ні
2026.01.27
18:04
січневий день і вітер зимний
ось я закоханий чом би і ні
вітер пройма така причина
гріємося доторки рук твоїх
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
ось я закоханий чом би і ні
вітер пройма така причина
гріємося доторки рук твоїх
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
2026.01.27
13:35
якщо безладно наглядати
за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма
коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма
коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2025.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про облогу Почаєва татарами 1675 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про облогу Почаєва татарами 1675 року
Ще в дитинстві малому повів мені тато,
Як Почаїв татари взялись облягати.
Вони довго стояли, вони стріли пускали,
Але стріли до них же самих повертали.
І злякались татари, і взялися тікати,
Побоялися більше святе місце чіпати.
Я сприйняв то, як казку, бо ж на вигадку схоже.
Та тепер, як було то, розповісти вам можу.
Коли у вирі братовбивчої війни
Після Хмельниччини палала Україна,
Йшов проти брата брат, а батько проти сина,
Правобережжя вже скидалось на руїну.
Всьому виною гетьманята й гетьмани,
Що влади прагли не для того, щоб спинить
З усіх боків ворожу без кінця навалу,
Вони й самі її у поміч закликали,
І разом з ворогом край рідний плюндрували
У сподіванні, що колись народ простить.
А вороги, що перше з острахом ішли
Край грабувати, тепер зовсім осміліли.
Бо ж не було на Україні тої сили,
Яка би їх нахабний поступ зупинила.
І убивали, і в полон людей вели.
Як Дорошенко із султаном підписав
Був договір та прихиливсь під його руку,
Турецьке військо налетіло, наче круки
Й татари з ними. Й так терпіли люди муки,
А то і зовсім уже чорний час настав.
Усе горіло, скрізь полонених вели,
Міста і села руйнували і палили.
А ляхи, що все Правобіччя прихопили,
Як з москалями Україну розділили,
Не надто в захист поспішали. Лиш коли
Вже турки Збараж захопили і спалили,
Король, нарешті, їм війну оголосив.
Хоча, тим, мабуть турок більше розлютив,
І тоді Кара-Мустафа війська повів
З Поділля, де на той час турки вже сиділи,
На ще не гарбані Волинь й Галичину.
Слідом за Збаражем і Вишнівець спалили.
Лише руїну на шляху своїм лишили
Та гори трупів. Не було кому й могили
Копати вбитим. А один загін звернув
І на Почаїв також. Нуреддін –султан
Його привів, щоб місто тихе розорити,
А монастир увесь розграбити й спалити.
З околиць люд туди збігавсь пересидіти,
Хоча й високих стін тоді не було там
Та ж святе місце, то вже ж, може, у татар
Його не здійметься рука поруйнувати.
Чи король прийде, щоби тих татар прогнати,
Чи то заступиться за бідних Божа мати
Із військом ангелів враз спуститься з-за хмар.
На те найбільше й сподівались. Бо ж король
Десь аж у Польщі з військом боронив Варшаву.
А Дорошенко з козаками вершив справи
Під Чигирином. Там шукав у полі слави.
І не було нікому справ до чужих доль.
На монастир надій також не покладали,
Навколо тільки дерев’яний частокіл.
Татарам варто лиш докласти трохи сил,
Щоби його здобути. З навколишніх сіл
Прийшло багато, але ж зброї геть не мали.
Та й то були жінки та діти, ще - старі.
Хто не устиг сховатись – турки полонили.
А двох монахів необачних просто вбили.
І монастир тоді вже щільно обложили.
А позад них весь край іще в огні горів.
Хто був здібніший, здоровіший із селян
Чи то з монахів, що змогли, до рук узяли
І на валах та хлипких стінах разом стали,
Свою обитель, свої сім’ї захищали.
Та вже дрижала від орди навкруг земля.
Хто боронити стіни зовсім сил не мав,
Ті у соборі усі Троїцькім зібрались,
До Богородиці з молитвами звертались
Та до мощей Іова. Тільки й сподівались,
Щоб хтось із них монастиреві в поміч став.
Вони молилися, а ворог вперто ліз,
На оті стіни хлипкі здертись намагався,
В атаці першій захопити сподівався.
Та монастир із сил останніх відбивався,
Настирних ворогів скидаючи униз.
Напевно, Божа сила в поміч їм була,
Бо вже два дні татари взяти стін не в змозі,
Хоча і пхаються з усіх сил голомозі
Та «Божі воїни» стоять їм на дорозі,
Яких здолати вража сила не змогла.
І ось на третю ніч задумав Нуреддін
Всі сили кинути й обитель захопити,
Вогнем закидати і стіни підпалити,
А всіх «упертюхів» нещадно перебити.
Те й не приховував від оборонців він.
До ночі небо важкі хмари затягли,
Тож смолоскипи військо враже запалило,
Й від того, наче все навкруг вогнем залило.
А всі обложені лиш до небес молили,
Бо ж тую силу зупинити чи б змогли.
Завили труби раптом в таборі орди
І ті вогні нараз посунули на стіни.
В соборі люди всі упали на коліна,
Бо ж вирішальна наступила вже година,
Земля дрижить уже від вражої ходи.
На стінах люди, зброю маючи в руках,
Молились також, бо ж уже й не сподівались.
Страх за молитвами сховати намагались.
Ворожі ж лави стрімко вже на стіни рвались.
Всі розуміли, що попереду чека.
І раптом хмари в небі стрімко розійшлись
І над собором Богородиця з’явилась
В блискучім сяйві. А навкруг її товпились
Могутні ангели, мечі в руках світились.
А справа Неї на колінах та моливсь
Іов, просив, мабуть, заступництва Її.
Як тільки диво те татари й турки вздріли,
То почали пускати в те видіння стріли,
Але вони назад вертали та й їх били,
Тож стали гинути вони від стріл своїх.
Так тим видінням вони злякані були,
Що усі разом раптом кинулись втікати,
А стріли огненні летіли вслід проклятим.
Одне хотілось їм – життя порятувати.
Уже про здобичі і мріять не могли.
А ті, обитель хто на стінах захищав,
В погоню кинулись, бо ж з ними Божа сила,
Кого побили, кого тільки полонили,
Бо вороги і зовсім опір не чинили,
Такий над ними страх від того панував.
Так Божі сили монастир уберегли,
Людей від смерті і полону врятували.
А, коли вість про диво всім відома стала,
То українців, врешті, радість обуяла –
Що не одні – бо ж Небеса за них були.
Як Почаїв татари взялись облягати.
Вони довго стояли, вони стріли пускали,
Але стріли до них же самих повертали.
І злякались татари, і взялися тікати,
Побоялися більше святе місце чіпати.
Я сприйняв то, як казку, бо ж на вигадку схоже.
Та тепер, як було то, розповісти вам можу.
Коли у вирі братовбивчої війни
Після Хмельниччини палала Україна,
Йшов проти брата брат, а батько проти сина,
Правобережжя вже скидалось на руїну.
Всьому виною гетьманята й гетьмани,
Що влади прагли не для того, щоб спинить
З усіх боків ворожу без кінця навалу,
Вони й самі її у поміч закликали,
І разом з ворогом край рідний плюндрували
У сподіванні, що колись народ простить.
А вороги, що перше з острахом ішли
Край грабувати, тепер зовсім осміліли.
Бо ж не було на Україні тої сили,
Яка би їх нахабний поступ зупинила.
І убивали, і в полон людей вели.
Як Дорошенко із султаном підписав
Був договір та прихиливсь під його руку,
Турецьке військо налетіло, наче круки
Й татари з ними. Й так терпіли люди муки,
А то і зовсім уже чорний час настав.
Усе горіло, скрізь полонених вели,
Міста і села руйнували і палили.
А ляхи, що все Правобіччя прихопили,
Як з москалями Україну розділили,
Не надто в захист поспішали. Лиш коли
Вже турки Збараж захопили і спалили,
Король, нарешті, їм війну оголосив.
Хоча, тим, мабуть турок більше розлютив,
І тоді Кара-Мустафа війська повів
З Поділля, де на той час турки вже сиділи,
На ще не гарбані Волинь й Галичину.
Слідом за Збаражем і Вишнівець спалили.
Лише руїну на шляху своїм лишили
Та гори трупів. Не було кому й могили
Копати вбитим. А один загін звернув
І на Почаїв також. Нуреддін –султан
Його привів, щоб місто тихе розорити,
А монастир увесь розграбити й спалити.
З околиць люд туди збігавсь пересидіти,
Хоча й високих стін тоді не було там
Та ж святе місце, то вже ж, може, у татар
Його не здійметься рука поруйнувати.
Чи король прийде, щоби тих татар прогнати,
Чи то заступиться за бідних Божа мати
Із військом ангелів враз спуститься з-за хмар.
На те найбільше й сподівались. Бо ж король
Десь аж у Польщі з військом боронив Варшаву.
А Дорошенко з козаками вершив справи
Під Чигирином. Там шукав у полі слави.
І не було нікому справ до чужих доль.
На монастир надій також не покладали,
Навколо тільки дерев’яний частокіл.
Татарам варто лиш докласти трохи сил,
Щоби його здобути. З навколишніх сіл
Прийшло багато, але ж зброї геть не мали.
Та й то були жінки та діти, ще - старі.
Хто не устиг сховатись – турки полонили.
А двох монахів необачних просто вбили.
І монастир тоді вже щільно обложили.
А позад них весь край іще в огні горів.
Хто був здібніший, здоровіший із селян
Чи то з монахів, що змогли, до рук узяли
І на валах та хлипких стінах разом стали,
Свою обитель, свої сім’ї захищали.
Та вже дрижала від орди навкруг земля.
Хто боронити стіни зовсім сил не мав,
Ті у соборі усі Троїцькім зібрались,
До Богородиці з молитвами звертались
Та до мощей Іова. Тільки й сподівались,
Щоб хтось із них монастиреві в поміч став.
Вони молилися, а ворог вперто ліз,
На оті стіни хлипкі здертись намагався,
В атаці першій захопити сподівався.
Та монастир із сил останніх відбивався,
Настирних ворогів скидаючи униз.
Напевно, Божа сила в поміч їм була,
Бо вже два дні татари взяти стін не в змозі,
Хоча і пхаються з усіх сил голомозі
Та «Божі воїни» стоять їм на дорозі,
Яких здолати вража сила не змогла.
І ось на третю ніч задумав Нуреддін
Всі сили кинути й обитель захопити,
Вогнем закидати і стіни підпалити,
А всіх «упертюхів» нещадно перебити.
Те й не приховував від оборонців він.
До ночі небо важкі хмари затягли,
Тож смолоскипи військо враже запалило,
Й від того, наче все навкруг вогнем залило.
А всі обложені лиш до небес молили,
Бо ж тую силу зупинити чи б змогли.
Завили труби раптом в таборі орди
І ті вогні нараз посунули на стіни.
В соборі люди всі упали на коліна,
Бо ж вирішальна наступила вже година,
Земля дрижить уже від вражої ходи.
На стінах люди, зброю маючи в руках,
Молились також, бо ж уже й не сподівались.
Страх за молитвами сховати намагались.
Ворожі ж лави стрімко вже на стіни рвались.
Всі розуміли, що попереду чека.
І раптом хмари в небі стрімко розійшлись
І над собором Богородиця з’явилась
В блискучім сяйві. А навкруг її товпились
Могутні ангели, мечі в руках світились.
А справа Неї на колінах та моливсь
Іов, просив, мабуть, заступництва Її.
Як тільки диво те татари й турки вздріли,
То почали пускати в те видіння стріли,
Але вони назад вертали та й їх били,
Тож стали гинути вони від стріл своїх.
Так тим видінням вони злякані були,
Що усі разом раптом кинулись втікати,
А стріли огненні летіли вслід проклятим.
Одне хотілось їм – життя порятувати.
Уже про здобичі і мріять не могли.
А ті, обитель хто на стінах захищав,
В погоню кинулись, бо ж з ними Божа сила,
Кого побили, кого тільки полонили,
Бо вороги і зовсім опір не чинили,
Такий над ними страх від того панував.
Так Божі сили монастир уберегли,
Людей від смерті і полону врятували.
А, коли вість про диво всім відома стала,
То українців, врешті, радість обуяла –
Що не одні – бо ж Небеса за них були.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
