Сидять під горіхом онук з дідусем,
В тіні заховались, бо ж спека надворі.
І вітер гаряче повітря несе.
Не хочеться десь потикатись в цю пору.
Тож сіли на лавці, знайшли холодка
Та й тішаться, бо і турбот в них немає.
Неділя, онуку не йти до садка,
А діда робота також не чекає.
Онук же цікавий, все хочеться знать,
Тож діда й на мить не лишає в спокої.
А тому цікаво теж розповідать,
Бо ж знає багато всіляких історій.
Урешті питає онук дідуся:
- А що наше місто так дивно назвали?
Напевно, над тим насміхається всяк?!
Хоч назв в Україні існує чимало –
Там Київ, Чернігів, Острог чи то Львів.
Чому так зовуться, усім зрозуміло.
Назвали на честь чи княгинь, чи князів,
Відомих по світу, а в нас якась Сміла?!
Чи то кращу назву знайти не змогли?..
- Дарма ти, онучку. Говориш дурниці!
Бо ж назву найкращу для міста дали,
Що іншим містам лише заздро дивиться.
Як хочеш, історію слухай одну,
Звідкіль оця назва для міста взялася!
Відтоді вже вік не один проминув.
Століттями Тясмина стрічка вилася
Між цих берегів до стрімкого Дніпра.
Селились тут люди, жили і вмирали.
Надходила й селам вмирати пора.
Але на їх місці нові виростали.
Отак і з’явилось містечко отут,
На березі Тясмина, Яцькове звалось.
Навколо ліси, болота – глухий кут.
Але в ті часи то й на краще, здавалось.
Бо ж прийде орда по відомих шляхах,
Віднайде містечко й розорить безжально.
Людей же чекатиме доля лиха,
Ясиром до Криму посунуть печальні.
Тож люди жили тут між топких боліт
Й широких лісів, господарством займались.
Рікою й Дніпром вибиралися в світ.
І місто росло, і хати будувались.
А якось по місту чутки поповзли,
Що звідкись прийшов дід старий із малою.
У місто, щоправда, вони не зайшли,
Чомусь обійшли Яцькове стороною,
Сховались в лісах. Чи боялись когось?
Чи то між людей жити не захотіли?
У місті ніхто не дізнався того.
Про ту новину кілька днів говорили,
А потім забули. Вже час проминув.
Якось хлопці з міста йшли лісом гуляти.
Ішли, говорили – хто бачив що, чув.
Бувало,встигав хтось і пожартувати.
Аж раптом на стежку дівчина ступа.
Та ж гарна, нівроку. Аж хлопці спинились.
Одразу і сміх поміж ними пропав.
Стояли стовпом, на дівчину дивились.
Один бешкетливий до тями прийшов,
Надумавсь над дівкою пожартувати.
Став, руки у боки: - Дівчино, здоров!
А можна в уста тебе поцілувати?
Бо ж ти така гарна… Та стала й мовчить.
Він крок уперед. Вона очі підня̓ла:
- Як спробуєш крок ще до мене зробить,
Заріжу! – спокійно йому відказала.
І вже у руках звідкись ніж появивсь.
Спинився бешкетник: - А ти таки сміла!
А як тебе звати? – питать заходивсь.
Вона лише мовчки стояла, гляділа.
І раптом пропала. Була і нема.
Де ділась, ніхто того і не помітив.
Шепочуться хлопці: - То Мавка сама!
Та і поспішили забратися звідти.
Відтоді стрічали її на стежках
Не раз і не два. А, як звати, не знали.
Тож Смілою й звали. А хто вже така,
То в неї при стрічі уже й не питали…
Хоч мирно жили між лісів і боліт,
Вважали, що тут їх орді не дістати.
Та, видно, навів хтось ординців на слід.
Уранці якось, ледве стало світати.
Собаки гуртом валувати взялись.
Сторожа зі стін видивлялася пильно.
Аж тут кіш ординський зненацька з’явивсь.
Немов мурашва обложила суцільна.
Місцеві за шаблі, мушкети взялись
Аби від навали тієї відбитись.
Жорстокі бої біля стін почались
І кров ручаями по них стала литись.
Хоч бились завзято з ордою вони,
Татар було більше, вже скоро здолають.
Подав би хто поміч їм зі сторони
Та ж вістки подати можливість не мають.
Мабуть, доведеться загинути всім,
Чи, може, товаром у Крим усі підуть.
Орда не залишила вибору їм…
Загін козаків по татарському сліду
Назирці ішов. Небагато було.
Відкрито напасти – себе загубити.
І морщить ота̓ман в заду̓мі чоло,
Не знає, як з кошем отим поступити.
Стоять козаки та чекають наказ,
Готові погинути в битві з ордою.
Тут з лісу виходить дівчина якраз,
І до отамана стрімкою ходою.
Не встиг той і рота відкрити, вона
Промовила: - Є стежка через болото
Ірдинське. Ніхто про ту стежку не зна.
Я вас проведу, якщо, звісно, не проти.
Звідтіль небезпеки орда не чека,
Ударите ззаду по хану самому…
І дивиться, шаблю трима у руках,
Неначе зі зброєю добре знайома.
- Що ж, - мовив ота̓ман дівчині, - веди!
Провчи̓мо орду, щоб забула дорогу.
Не знали ще досі такої ходи
Козаки – болото тягло їх за ноги,
Хотіло звалити. А дівчина йшла
У них попереду і то їх тримало.
Повинні змогти, бо ж вона он змогла,
Вони й не такі перешкоди долали.
Нарешті, болоту кінець. За ліском
Вже чується гомін татарського кошу.
Козацтво забрьохане стало рядком,
А сам отаман каже дівчині: - Прошу,
Вертайся назад чи сховайся скоріш.
Бо далі уже чоловіча робота.
Вона лише стиснула шаблю сильніш.
- Я з вами піду, якщо, звісно, не проти?!
А проти… то я обійдуся й без вас.
У мене з татарами власні рахунки.
- Як хочеш! – на те отаман обізвавсь.
- Ну, хлопці, вперед! – прокотилося лунко.
Забрьохані, наче ті лісовики,
Зненацька козаки на кіш налетіли.
Татари на них не чекали-таки
Та ще й отакі страховидла уздріли.
«Аман!» – закричали, - «Алла!» і «Айда!».
Хто кинувсь тікати, хто кинувся битись.
І кров потекла по траві, мов вода.
Містяни з-за стін не схотіли дивитись,
Ударили дружно й орда подалась.
Вже шаблі козацькі її лиш косили.
Лиш курява вслід по орді піднялась,
Бо та утікала до Криму щосили.
Зрубавши останніх, кого досягли,
Вернулись козаки загиблих зібрати.
Шукати дівчину оту почали,
Що так помогла їм татар подолати.
Знайшли…поміж трупів ординців вона
Лежала – прохромлені шаблею груди…
Остання усмі̓шка лишилась одна
На пам’ять від неї врятованим людям.
Над Тясмином місто ховало її,
На пагорбі, щоб було видно здалека.
Щоб бачила сонце в ріки течії,
Щоб рано весною вітали лелеки.
Не знали, як пам’ять її зберегти.
Аж доки у когось ідея з’явилась:
- А, може, нам місто на честь наректи,
Тоді б вже у пам’яті точно лишилась.
- А, як її звали? – Та ж Сміла! Чи ні?
- Нехай буде Сміла! Отак і зосталось.
Історію дід розповів цю мені.
Тепер, бач, онучку, й тобі передалась.