Якщо комусь ти задумав викопати яму,
Не забудь: з тобою можуть вчинити так само.
Послідовники в цім ділі знайдуться у тебе,
Так що, навіть, сумніватись у тому не треба.
Візьмуть ту ж твою лопату, вириють глибоку,
Ще й підштовхувати будуть до ями під боки,
Поки й звалишся до неї. Тоді й зрозумієш,
Що не один ти копать ями для когось умієш.
А тоді вже не жалійся, не проси у Бога,
Привела туди тобою ж втоптана дорога.
Пройшов Іван Самойлович дорогою тою
Від ями, яку комусь вирив, до ями другої,
Яку вирили для нього. А був такий радий,
Коли гетьманом обрали на козацькій раді
У Глухові. Це ж подумать: попович дожився,
Що на гетьманській посаді, врешті опинився.
Звісно, пройшов шлях немалий, не вискочка зовсім.
І писарем, і сотником бути довелося.
Довелось повоювати, себе проявити,
Щоби звання полковника, врешті заслужити.
А там, коли Многогрішний гетьманом зробився,
На суддівстві генеральнім Іван опинився.
Куди ж більше? Та Івану то мало здавалось,
Бо вже гетьманська була́ва у руках ввижалась.
Знайшов собі однодумців (а таких чимало)
Кого гетьманство Дем’яна, нарешті дістало.
Бо не слухався старшини, не з всіма ділився.
Та і цар вже підозріло на нього дивився.
Царські слуги знали справу, сіяли роздори,
Сподівались Україну загнуздати скоро.
З кожним гетьманом все більше права урізали,
Як не слухався, старшині на вуха шептали.
А тій тільки того й треба. Аби самим мати,
То готові і гетьмана, й державу продати.
Ображених на Дем’яна знайшлося чимало,
Зібралися генеральні й гетьмана продали.
Самі ж москалям нашептали, а ті тільки й раді,
Бо вже гетьман їхнім планам стояв на заваді.
Отож, нашими ж руками нас і ярмували,
Хто за гроші, хто за владу край наш продавали.
Взяли гетьмана під варту й москалям віддали,
А ті уже до Сибіру чимскоріш заслали.
Здали гетьмана, взялися милості прохати
В царя, щоби їм нового гетьмана обрати.
Самойловича хотіли, щоб ніхто не відав,
Але тут Сірко накинув на булаву види.
А ті панькатись не стали, заарештували,
Як якогось розбишаку москалям віддали.
І поїхав до Сибіру кошовий той славний.
А на гетьмана на раді обрали Івана.
Отак і став Самойлович гетьманом, усівся
І з погордою на всіх вже звисока дивився.
Думав, розумніший других. Став гетьманувати
Та одразу ж на ті ж граблі почав наступати.
Бо не можна всім вгодити, кожен свого прагне
І державну «ковдру» перше, все ж на себе тягне.
Тому землі, тому грошей, а тому посаду.
Не вдовольнив – сподівайся на чергову зраду.
А тут москалі насідають, права відбирають,
Все тугіше Україні зашморг затягають.
Народ сприймать не бажає московські устої,
А що зробиш, як москальське військо на постої.
А на правім боці Дніпра іде колотнеча.
То Ханенко гетьманує – ставленик від Речі,
То Тетеря, після нього Дорошенко взявся.
Той взагалі із султаном турецьким зв’язався.
І кожен під булаву хоче усю Україну.
Не думають, що в тій бійні Україна гине.
А лихі сусіди, навіть не ідуть полками,
Хочуть забрать Україну нашими ж руками.
І гетьманами тими, наче ляльками гендлюють,
Звісно, що на Україну для себе полюють.
А ще ж різні полковники з полками своїми.
Теж амбітні. Гендлювати можна іще й ними.
Ідуть на бій брат на брата, а батько на сина.
А на бій їх посилає козацька старшина,
Яка себе б’є у груди, вдає патріотів,
А, насправді, продатися, кому хоч, не проти.
А найперші – ті гетьмани всі у тому винні,
Бо ж кричать, що об’єднати хочуть Україну,
Але кожен з булавою лише себе бачить.
Від них слізьми кривавими Україна плаче.
Ні би, разом зібратися, якось уладнати
Та уже комусь одному булаву віддати.
Але ж кожен цабе з себе величезне корчить
І другому поступатись в гетьманстві не хоче.
Тож і Іван Самойлович тільки спав та бачив,
Як схиляється під нього вся сила козача.
Як не хочуть конкуренти булави віддати,
То потрібно їх силою у них відібрати.
Став збирати свої сили, у царя питає,
А той тільки радий тому, руки потирає.
Будуть чубитись коза́ки, кров рікою лити,
Московії буде легше їх тоді скорити.
Зібрав полки Самойлович, з москалями разом
Пішов «єднать» Україну. І диво, одразу
Стали полки на тім боці йому піддаватись.
З «православними братами» схотіли єднатись.
І в Каневі, і в Черкасах, в Мошнах, Богуславі
Здались йому гарнізони, скоривсь берег правий.
Не здобули Чигирина, де Петро сховався,
Мав ще сили, присягати царю відмовлявся.
А Ханенко не втримався, не такий затятий.
Покорився й погодився булаву віддати.
В Переяславі зібралась рада того ж року,
Запросили й полковників із правого боку.
Хоч на раді тій голосу вони і не мали,
Лиш старшина лівобічна в тому участь брала.
Самойловича старання Москві до вподоби.
Цар дав милостиво згоду для старшини, щоби
Саме його на гетьмана вона і обрала.
Але тільки-но булаву йому в руки дали,
Як москалі з договором новеньким припхали,
А у нім права козацькі ще більш урізали.
Хоч-не-хоч, а довелося його підписати
І під пильним царським оком вже гетьманувати.
Тепер уже і на лівім, і на правім боці.
Правда, сидить Дорошенко, як більмо на оці,
У своєму Чигирині, не хоче скорятись.
Доведеться знов походом на нього збиратись.
А тут ляхи, як дізнались, що москалі взяли
І до себе й правий берег також приєднали.
Налетіли, Брацлавщину із вогнем пройшлися,
А тут з півдня іще й турки й татари взялися.
Запалала Україна до Дніпра самого.
А що ж Москва? Москві, якраз , наче й не до того.
Спорядила, правда, військо Чигирина взяти,
Щоби, врешті в Дорошенка булаву забрати.
Пішов з ними й Самойлович, теж за булавою.
А, тим часом, правий берег вже спливає кров’ю.
Іти б треба, полкам своїм битись помагати,
Вони ж проти Чигирина лаштують гармати.
Просиділи під стінами кріпості отої,
Але так й не спромоглися взяти її з боєм.
Ледь почули, що татари сюди повернули,
Враз покинули облогу й до Черкас гайнули,
А звідтіль на лівий берег. А народ за ними,
Кидав хати, кидав села, щоб бути живими.
Де ж москальські обіцянки? Підло заманили
Козаків під свою руку й сам на сам лишили
Із ляхами та турками. От і вся підмога.
Залишилось сподіватись на шаблю та Бога.
Ляхи знов запанували на Правобережжі,
Яке, як вони вважали, саме їм належить.
Бо ж москалі в Андрусові їм його віддали.
Дорошенку в Чигирині зовсім гірко стало.
Полишили його турки. Як чинити має?
Боротися проти ляхів сил зовсім не має.
Тож шле гінців в Московію, та прихистку просить,
Бо ж бачить, що вже не буде так, як було досі.
Згоден булаву віддати аби лиш прийняли…
Самойловича, одначе, це не влаштувало,
Бо ж боявся в Україні того залишати.
То ж такий, що в нього зможе булаву забрати.
Та й москалі , наче, згодні та не довіряють,
Тож бігом до Чигирина військо відправляють
За тією булавою. Обійшлось без битви.
Віддав гетьман булаву ту – що було робити.
Відправили його в Вятку від гріха подалі.
Самойловичу ще й третю булаву віддали.
Став він гетьман обох боків. Звісно, загордився.
Й Слобожанщину під руку просить заходився.
Москва, правда на те згоди своєї не дала.
А тут саме насунула турецька навала.
Не згодився Дорошенко, то взяли Юрася.
Хай би хто, аби виправа їхня удалася.
Охрестили гетьманом аби їх покликав,
Мовляв, не самі ідемо у силі великій.
Ібрагім-паша хвалився і Києва взяти
Та прийшлося усім військом під Чигирин стати.
Довго вони топталися , довго штурмували,
Доки й москалі зрехались та військо зібрали.
Ледве за Дніпро ступили, турки й полякались,
Кинули мерщій облогу і назад подались.
Не зійшлося в Ібрагіма з облогою тою,
За що, врешті й поплатився потім головою.
Відступили турки, звісно кріпость зруйнували.
Майже місяць у облозі ж Чигирин тримали.
Москалям до Чигирина і діла немає:
Зруйнували, то нехай так тепер й пропадає.
Ледве вмовив Самойлович знов відбудувати,
Відчував, що скоро треба знов турка чекати.
Як наврочив, навіть року іще не минуло,
Як нове турецьке військо під кріпость прибуло.
Обложили з усіх боків, лізуть сараною,
Хоча тисячі вже їхніх лежать під стіною.
А тим часом Самойлович разом з москалями
Подолав Дніпро й подався на турка полями.
Під Бужином довго бились, доки й подолали.
Відступили турки, правда, Чигирина взяли.
Хоч від нього залишились тоді лиш руїни.
Ото і все, з чим вернулись вони з України.
Лиш Юрася залишили з турецьким загоном,
Нехай сили набирає для походу згодом.
Щоб не дати Юрасеві сили набирати,
Самойлович рішив люд весь силою зігнати
З правого на лівий берег. Згоди не питали.
Міста, села на тім боці вщент поруйнували.
З місць обжитих всіх погнали. А куди селити?
Тут своїм не вистачає землі, щоб прожити.
Тисячі простого люду без житла зостались,
Дякувать за те Івану, звісно не збирались.
А тут москалі ще й церкву під себе забрали,
Хоча б Києву, скоріше скорятися мали.
Ляхи турка потіснили трохи з України
Та й взялися піднімати потрохи руїну.
Дали згоду, щоб козаки людей гуртували,
Міста, села відродили, землі засівали.
Стали рядить з москалями проти турка стати,
А за те їм правий берег навічно віддати.
Москалям до України і діла немає:
Хоче лях весь правий берег – нехай забирає.
В українців про те, навіть, забули спитати.
Самойловичу зосталось лиш лікті кусати.
Був гетьманом обох боків, тішився із того,
Тепер знов лиш лівий берег зостався у нього.
Хоч він, наче й опирався, відмовляв від ляхів,
Мовби знав, що «вічна дружба» закінчиться крахом.
Казав: «Москва собі лиха тільки прикупила
Тим, що з ляхами в стосунки у дружні вступила».
Але що він міг зробити? Чи ж його питали?
Але слова доброхоти в Москву передали.
Сам же гетьман заходився був порядкувати.
Вірним людям маєтності, землі роздавати.
Не забував і про себе. Мав землі чимало.
А у нього ж і синочки вже повиростали.
Поробив їх полковниками, землі вдосталь мали.
Зрозуміло, що заздрісники косо позирали.
А тим часом Москва нову затію готує –
До походу проти Криму армію гуртує.
Бачить Бог, не хотів гетьман з Кримом воювати,
Намагався московітів з того відмовляти.
Відчував, можливо, що то погано скінчиться
І на саме його шкурі, врешті й окошиться.
Але все дарма. Тож мусив теж полки збирати.
А вже в травні довелося в похід вирушати.
Зібрав військо чималеньке, з москалями стали.
Ті удвічі більше війська в похід зготували.
Одних возів двадцять тисяч. Рушили походом.
Одного не врахували – степове безводдя.
У тім році в степу дощів майже не бувало.
Отож трави в Дикім полі всі повисихали.
Навіть, у Великім Лузі висохли всі трави.
Де в степу води набрати на таку ораву?
А татари не бавились – степи підпалили.
Ішло військо, лиш згарища навкруги чорніли.
Виїдало димом очі, дихання збивало.
Стала гинути худоба, бо ж їсти не мала.
І не мала чого пити. Перекоп далеко.
Сотню верст ще подолати до нього нелегко.
Тож зібрали раду й стали думати-гадати.
Та й надумали, що треба назад повертати.
Головний над усім військом князь Василь Голіцин,
Повертатися безславно з походу боїться.
Бо ж цар слухати не буде ніякі відмовки.
Але ж просто так не взяти стріляного вовка.
Щоб його за ту невдачу цар не дуже лаяв,
Він полковникам козацьким тихенько нараяв
Все звалити на гетьмана – він у всьому винен.
А від того пораділа заздрісна старшина.
Тут же гуртом зібралися й листа написали
І всі вини й негаразди на гетьмана склали.
Ті, що лестили учора, перед ним схилялись,
Взялись гуртом рити яму, рили – не цурались.
Дали донос Голіцину, той в Москву відправив,
Поки військо поверталось із тії виправи.
Дійшли ріки Коломаку, стали, спочивали,
Аж тут і царська реляція із Москви примчала
З повелінням: аби гетьмана заарештували,
І булаву гетьманську у нього забрали.
А самого відправили у Сибір з конвоєм.
Полетів Іван до ями униз головою.
Пригадати встиг, напевно, глибоку ту яму,
Яку викопав колись він гетьману Дем’яну.
Булаву в нього забрали. Та і все нажите,
Москалі зі старшиною узялись ділити.
Щось дісталося Мазепі – гетьману новому,
А все більше москалики нажились на тому.
Нахапали голіцини, неплюєви злата.
Ну, а як же – москаликам і не нахапати?
Дісталося і гетьману, й синів обібрали.
Одного за батьком слідом у Сибір заслали,
А Григорія скарали, бо ж надто гарячий.
Самойлович край свій рідний більше не побачив.
Десь помер у тім Сибіру. Скінчив по дурному.
Кажуть люди: не рий яму ніколи другому.