Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.11
23:17
Не на жарт розкис маслюк:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
2026.10.11
22:15
часу дрібязок все що лишилося
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
2026.10.11
18:04
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
2026.10.11
16:56
Ще з часів радянської влади у літературному колі поетами вважалися тільки ті, хто був членом спілки письменників. З моїх пошуків я зрозумів, що Володимир Мацуцький не є членом спілки, а ви називаєте його поетом. Може це ваша особиста думка?
Ні, це не о
2026.10.11
16:33
Господи! Як зимно! Як же зимно!
Мій малий осінній острівець
Перетворює на крик нестримний
Сповідь недолюблених сердець.
Спомин золотавою стезею
Йде та озирається назад.
Зрадники, ханжі та фарисеї
Мій малий осінній острівець
Перетворює на крик нестримний
Сповідь недолюблених сердець.
Спомин золотавою стезею
Йде та озирається назад.
Зрадники, ханжі та фарисеї
2026.10.11
15:33
Дрімай, дрімай, - шепоче в'ялий вітер,
Скотившись із німіючих ланів,
Шипшині, що взялась палахкотіти
Червонопристрасно, й не ясно, що на ній:
Чи ягоди, чи запізнілі квіти,
Чи розсипи коралові на дні
Мілкого яру, де присіло літо
На схил півден
Скотившись із німіючих ланів,
Шипшині, що взялась палахкотіти
Червонопристрасно, й не ясно, що на ній:
Чи ягоди, чи запізнілі квіти,
Чи розсипи коралові на дні
Мілкого яру, де присіло літо
На схил півден
2026.10.11
12:30
Вже кілька днів гриміло десь на сході
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів
2026.10.11
09:42
Ліхтар негаснучий — латунь,
Ломбарду стіл — живий товариш,
Заледве в спалахах мовчун,
Дощами схований між згарищ.
Латаття жовте, чорний кмин,
Родинний герб — лиха данина
Всього, що чхає, як комин,
Ломбарду стіл — живий товариш,
Заледве в спалахах мовчун,
Дощами схований між згарищ.
Латаття жовте, чорний кмин,
Родинний герб — лиха данина
Всього, що чхає, як комин,
2026.10.11
08:34
Зазираю у очі бездонні,
Як у чорних агатах тону.
Ой, ви коні, мої вірні коні,
Вам відкрию свою таїну.
Що кохаю звабливу циганку,
Та не знаю, чи любить мене?
То веселкою світиться зранку,
А то вітром в степу промайне.
Як у чорних агатах тону.
Ой, ви коні, мої вірні коні,
Вам відкрию свою таїну.
Що кохаю звабливу циганку,
Та не знаю, чи любить мене?
То веселкою світиться зранку,
А то вітром в степу промайне.
2026.10.11
07:16
Сталось так, як сталось,
Сталось так, як є, -
Те, що відлунало
Спати не дає.
Де отой звукопис,
Що два серця грів, -
Залишився попіл
Від гарячих слів.
Сталось так, як є, -
Те, що відлунало
Спати не дає.
Де отой звукопис,
Що два серця грів, -
Залишився попіл
Від гарячих слів.
2026.10.11
00:18
На вакації до Печеніжина
Позбирались дівчата розніжені.
Кожній з них догоджай,
Хлопа в ліжко давай –
Та пішли вони із Печеніжина.
В політичних структурах Одеси
Просувають чужі інтереси
Позбирались дівчата розніжені.
Кожній з них догоджай,
Хлопа в ліжко давай –
Та пішли вони із Печеніжина.
В політичних структурах Одеси
Просувають чужі інтереси
2026.10.10
19:17
Не спитала любов, не спитала,
так, зненацька, у серце ввійшла:
хоч без слів,
але піснею стала,
хоч без квітів,
але зацвіла.
2011
так, зненацька, у серце ввійшла:
хоч без слів,
але піснею стала,
хоч без квітів,
але зацвіла.
2011
2026.10.10
16:37
Хризантеми запалюють осінь:
Жменьки сонця на зимному ґрунті.
Як їм затишно в дружньому гурті!
Невисокі, деінде і рослі.
Не лякають їх ночі холодні,
Подих вогкого трепету вітру.
Оживляють собою палітру
Жменьки сонця на зимному ґрунті.
Як їм затишно в дружньому гурті!
Невисокі, деінде і рослі.
Не лякають їх ночі холодні,
Подих вогкого трепету вітру.
Оживляють собою палітру
2026.10.10
16:03
Дивлюсь я на колишню повінь,
Що стала привидом і сном,
Де чатовий лиш місяць повня
Киває ввічливо чолом.
На місці повені болото,
Сухі багнети комишів.
На березі дружина Лота
Що стала привидом і сном,
Де чатовий лиш місяць повня
Киває ввічливо чолом.
На місці повені болото,
Сухі багнети комишів.
На березі дружина Лота
2026.10.10
12:30
Всі часто поспішають та дарма,
Бо часу завжди мало чи нема .
Постійно не встигаєм вічно ми,
А хочеться спинити гарну мить.
Бо день, як м’ячик, просто скік та скік.
Біжиш за ним, а він уже утік.
Зупинишся, оглянешся, а там…
Бо часу завжди мало чи нема .
Постійно не встигаєм вічно ми,
А хочеться спинити гарну мить.
Бо день, як м’ячик, просто скік та скік.
Біжиш за ним, а він уже утік.
Зупинишся, оглянешся, а там…
2026.10.10
12:23
безперечно святково
і пристрасно
хоч би навіть через утому
підноситься географічне
топонімічне тобто
при своїй винятковій митниці
пан матвій звісний
всім вам відомий
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і пристрасно
хоч би навіть через утому
підноситься географічне
топонімічне тобто
при своїй винятковій митниці
пан матвій звісний
всім вам відомий
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Меланія Дереза (1978) /
Проза
Японамать або камутохєровато
- Я не знаю, для чого Боженька придумав старших братів. Як на мене, то від них одні неприємності! - думала я сонячного літнього ранку.
Мені десять. Старших братів у мене четверо. Один з них - дванадцятирічний Павлик - рідний. Це з ним два дні тому нас привезла матінка до бабусі у крихітне затишне містечко. Інші троє братів - Олексій, Сашко та Єгор - двоюрідні. Олексій найстарший, йому чотирнадцять. Близнюкам Сашку та Єгору по тринадцять. Не минуло й години, як брати мої утворили дружнє плем'я казна-яких команчів.
А що робити мені?
Я стою на ганку і спостерігаю, як Мурчик ловить мух. На яблунях жовтіють молоденькі планети, кури заклопотано ходять двором... Нудно.
І раптом чую з кущів малини голос Павлика:
- Великий Вождь Соколине Око, а може таки візьмемо малу Скво Надіне з нами у розвідку?
- Павле Влучна Стріла, ні, не візьмемо. Бо мала Скво "здасть" нас,зуб даю - відповідає інший кущ малини голосом Олексія.
Кущі смородини поряд додають голосами Сашка та Єгора:
- Скво повільноє бігає, ще сторож упіймає... Доведеться застосовувати отруйні стріли.
Та ну її, дівчисько!
Мала Скво - це я.
І я цього так не залишу. Я стрибаю просто з ганку в бік грядок. Кущі зрадницьки тріщать і за секунду в бік лісосмуги несеться на уявних жеребцях блискавичне плем'я команчів - моїх братів.
Вони біжать на колгоспне горохове поле. Де заляжуть у найближчій грядці і набиватимуть свої індіанські животи молоденьким українським горохом. Ризикуючи розбудити вічно п'яного сторожа Наминася у халабуді неподалік.
Я повертаюсь у двір. Мені так образливо, що сльози навертаються на очі. І замість чотирьох курок я вже бачу вісім.
Раптом голосно рохкає у сараї - він тут же, у дворі - свиня Бейжа. Бейжу назвали так на честь модного бразильського серіалу. Двері сараю відчиняються і звідти виходить дід.
Мій дід Василь - голубоокий і кучерявий - помічає мене зарюмсану і тривожно нахмурює кошлаті брови.
- Надюню, ти чого?
А де хлопці?
Я схлипую, тому не одразу відповідаю:
- Вте... Втек... гик... Кли -иииии!
І тут така вселенська самотність накочується на мене, що вода ллється з моїх очей, як газіровка за 2 коп з совкового автомата - у цьому містечку кілька таких вціліло. ( Щоправда, замість 2 коп треба просто добре гепнути по такому кулаком і підставити рота - стаканів давно нема)
Дід хитає головою і белькоче:
- Засранці!
А тоді починає мені пропонувати неймовірно цікаві на його думку речі.
Погладити Бейжу. Ні, я її боюсь. Піти позбирати на картоплі жуків. Фуууууу!
Порахувати курей. Я їх вже рахувала сто разів - їх одинадцять, одна кривенька.
Тоді дід встає, знову відчиняє дверцята сараю і звідтіля, з якихось його нетрів, виводить на світ божий ВЕЛОСИПЕД.
" УКРАЇНА" - читаю я, захоплено оглядаючи великого і міцного металевого велетня. Їздити я вже пробувала, але вмію ще не дуже.
Втім, душа моя вже співає і рветься в мандри. Дід зітхає і відчиняє нам з велосипедом хвіртку, де починається стежка через лісосмугу.
Велосипед важкий, мов танк, зріст мій дозволяє мені їхати лише під рамою. Як на зло стежкою бродить стадо сусідських індикачок, вони поважні та пихаті. Обабіч кілька калюж з густою, аж масною багнюкою, ще далі обабіч стежки - височенні зарості кропиви. В людський зріст.
Я просовую ногу під раму. Натискаю на педалі. Відштовхуюсь від землі і - ми летиимоооооооо! Вітер у скронях шепоче "давай, давай" - великі колеса крутяться все швидше, розбризкуючи багнюку у всі боки... В якийсь момент стає зрозуміло, що я вже не керую велосипедом - він летить по інерції - важкий і могутній!
І зупинити я його можу лише одним способом. Впасти разом з ним.
О, я не знала, що поважні індикачки в критичну хвилину такі спритні і можуть розвивати ТАКЕ прискорення!
Кут нашого польоту із велокосмольотом "Україна" стає критично небезпечним і...
Тільки не це.
На швидкості світла крихітним болідиком я відриваюсь від загальної конструкції і влітаю в пекельну стіну хижої пекучої кропиви. Зверху на мене падає велосипед.
Тіло моє неповоротке і нечутливе. Здається, одна лямка на сарафанчику обірвана.В уяві тремтить фото з журналу "Наука і жизнь" - голий йог у чалмі на дошці з цвяхами. Ні, не на дошці з цвяхами. У басейні з переляканими їжаками. Ноги-руки мої погано згинаються, а очі ледь-ледь відкриваються. Я додибую до калюжі і заглядаю туди.
Відображення мене дивує - там червонощока дитина-млинець із вузенькими, як у японки, розрізами очей.
- Японка... А раптом це назавжди?
Дибаю назад до хвіртки. Руками-ковбасками - гнуться вони погано - відчиняю її. Дід стоїть до мене спиною коло дерев'яного столу, розкладаючи сушитися квасолю.
Я підходжу ближче смикаю його за рукав і кажу єдині японські слова, які знаю - їх мене навчив брат Павлик.
- Камутохєровато японамать.
Брови діда лізуть догори. Кілька секунд ми мовчки дивимося один на одного, а тоді він кричить кудись в бік літньої кухні, де бабуся готує обід:
- Василино!
Бабуся виходить. Бачить мене. Дивиться на діда. Кілька секунд вони стримуються, а тоді починають реготати, схлипуючи та виймаючи з моїх кучерів індикачині пір'їни та листочки кропиви.
Того ж вечора, коли мене - вмиту, розчесану і вже не-японку бабуся вкладає спати, дід оголошує загальний збір племені команчів і про щось розмовляє з ними у літній кухні.
Наступний ранок сонячний та ясний.
Я стою на ганку, на яблунях жовтіють молоді планети, кіт Мурчик ловить мух.
Брати команчі виходять на ганок також і Олексій запитує:
- Скво, підеш з нами сьогодні на полювання?
- Нєа - відповідаю я.
Коло стіни сараю стоїть полагоджений велосипед "Україна" - руль його рівненський, а що кількох спиць немає - так це зовсім непомітно)
2024
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Японамать або камутохєровато
- Я не знаю, для чого Боженька придумав старших братів. Як на мене, то від них одні неприємності! - думала я сонячного літнього ранку.
Мені десять. Старших братів у мене четверо. Один з них - дванадцятирічний Павлик - рідний. Це з ним два дні тому нас привезла матінка до бабусі у крихітне затишне містечко. Інші троє братів - Олексій, Сашко та Єгор - двоюрідні. Олексій найстарший, йому чотирнадцять. Близнюкам Сашку та Єгору по тринадцять. Не минуло й години, як брати мої утворили дружнє плем'я казна-яких команчів.
А що робити мені?
Я стою на ганку і спостерігаю, як Мурчик ловить мух. На яблунях жовтіють молоденькі планети, кури заклопотано ходять двором... Нудно.
І раптом чую з кущів малини голос Павлика:
- Великий Вождь Соколине Око, а може таки візьмемо малу Скво Надіне з нами у розвідку?
- Павле Влучна Стріла, ні, не візьмемо. Бо мала Скво "здасть" нас,зуб даю - відповідає інший кущ малини голосом Олексія.
Кущі смородини поряд додають голосами Сашка та Єгора:
- Скво повільноє бігає, ще сторож упіймає... Доведеться застосовувати отруйні стріли.
Та ну її, дівчисько!
Мала Скво - це я.
І я цього так не залишу. Я стрибаю просто з ганку в бік грядок. Кущі зрадницьки тріщать і за секунду в бік лісосмуги несеться на уявних жеребцях блискавичне плем'я команчів - моїх братів.
Вони біжать на колгоспне горохове поле. Де заляжуть у найближчій грядці і набиватимуть свої індіанські животи молоденьким українським горохом. Ризикуючи розбудити вічно п'яного сторожа Наминася у халабуді неподалік.
Я повертаюсь у двір. Мені так образливо, що сльози навертаються на очі. І замість чотирьох курок я вже бачу вісім.
Раптом голосно рохкає у сараї - він тут же, у дворі - свиня Бейжа. Бейжу назвали так на честь модного бразильського серіалу. Двері сараю відчиняються і звідти виходить дід.
Мій дід Василь - голубоокий і кучерявий - помічає мене зарюмсану і тривожно нахмурює кошлаті брови.
- Надюню, ти чого?
А де хлопці?
Я схлипую, тому не одразу відповідаю:
- Вте... Втек... гик... Кли -иииии!
І тут така вселенська самотність накочується на мене, що вода ллється з моїх очей, як газіровка за 2 коп з совкового автомата - у цьому містечку кілька таких вціліло. ( Щоправда, замість 2 коп треба просто добре гепнути по такому кулаком і підставити рота - стаканів давно нема)
Дід хитає головою і белькоче:
- Засранці!
А тоді починає мені пропонувати неймовірно цікаві на його думку речі.
Погладити Бейжу. Ні, я її боюсь. Піти позбирати на картоплі жуків. Фуууууу!
Порахувати курей. Я їх вже рахувала сто разів - їх одинадцять, одна кривенька.
Тоді дід встає, знову відчиняє дверцята сараю і звідтіля, з якихось його нетрів, виводить на світ божий ВЕЛОСИПЕД.
" УКРАЇНА" - читаю я, захоплено оглядаючи великого і міцного металевого велетня. Їздити я вже пробувала, але вмію ще не дуже.
Втім, душа моя вже співає і рветься в мандри. Дід зітхає і відчиняє нам з велосипедом хвіртку, де починається стежка через лісосмугу.
Велосипед важкий, мов танк, зріст мій дозволяє мені їхати лише під рамою. Як на зло стежкою бродить стадо сусідських індикачок, вони поважні та пихаті. Обабіч кілька калюж з густою, аж масною багнюкою, ще далі обабіч стежки - височенні зарості кропиви. В людський зріст.
Я просовую ногу під раму. Натискаю на педалі. Відштовхуюсь від землі і - ми летиимоооооооо! Вітер у скронях шепоче "давай, давай" - великі колеса крутяться все швидше, розбризкуючи багнюку у всі боки... В якийсь момент стає зрозуміло, що я вже не керую велосипедом - він летить по інерції - важкий і могутній!
І зупинити я його можу лише одним способом. Впасти разом з ним.
О, я не знала, що поважні індикачки в критичну хвилину такі спритні і можуть розвивати ТАКЕ прискорення!
Кут нашого польоту із велокосмольотом "Україна" стає критично небезпечним і...
Тільки не це.
На швидкості світла крихітним болідиком я відриваюсь від загальної конструкції і влітаю в пекельну стіну хижої пекучої кропиви. Зверху на мене падає велосипед.
Тіло моє неповоротке і нечутливе. Здається, одна лямка на сарафанчику обірвана.В уяві тремтить фото з журналу "Наука і жизнь" - голий йог у чалмі на дошці з цвяхами. Ні, не на дошці з цвяхами. У басейні з переляканими їжаками. Ноги-руки мої погано згинаються, а очі ледь-ледь відкриваються. Я додибую до калюжі і заглядаю туди.
Відображення мене дивує - там червонощока дитина-млинець із вузенькими, як у японки, розрізами очей.
- Японка... А раптом це назавжди?
Дибаю назад до хвіртки. Руками-ковбасками - гнуться вони погано - відчиняю її. Дід стоїть до мене спиною коло дерев'яного столу, розкладаючи сушитися квасолю.
Я підходжу ближче смикаю його за рукав і кажу єдині японські слова, які знаю - їх мене навчив брат Павлик.
- Камутохєровато японамать.
Брови діда лізуть догори. Кілька секунд ми мовчки дивимося один на одного, а тоді він кричить кудись в бік літньої кухні, де бабуся готує обід:
- Василино!
Бабуся виходить. Бачить мене. Дивиться на діда. Кілька секунд вони стримуються, а тоді починають реготати, схлипуючи та виймаючи з моїх кучерів індикачині пір'їни та листочки кропиви.
Того ж вечора, коли мене - вмиту, розчесану і вже не-японку бабуся вкладає спати, дід оголошує загальний збір племені команчів і про щось розмовляє з ними у літній кухні.
Наступний ранок сонячний та ясний.
Я стою на ганку, на яблунях жовтіють молоді планети, кіт Мурчик ловить мух.
Брати команчі виходять на ганок також і Олексій запитує:
- Скво, підеш з нами сьогодні на полювання?
- Нєа - відповідаю я.
Коло стіни сараю стоїть полагоджений велосипед "Україна" - руль його рівненський, а що кількох спиць немає - так це зовсім непомітно)
2024
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
