Високі гори закривають небосхил,
Ховаючи свої вершини в хмарах.
Пасеться понад річкою отара,
Скубе травичку, що вкриває діл.
Внизу між гір видніє синє море,
Зливаючись із небом в далині.
А за ріку, на другій стороні
Синіє поле. Всюди синій колір.
На камені дідусь-пастух сидить,
А біля нього крутиться хлопчина –
Онучок, певно. Принесла дитина
Обід дідусю. Бо ж тому ходить
Й так цілий день. Хай ноги відпочинуть.
Поки овець собаки стережуть,
Розбігтись по долині не дадуть,
Дідусь щось може розказать хлопчині.
А він же мудрий, так багато зна
І вміє гарно так розповідати.
Що хоч у нього можна запитати.
Хвилює думка хлопчика одна.
Далеко в морі він вітрила бачить,
Отож у дідуся свого й пита:
- А хто ото, дідусю, завітав?
Дивись, вітрила в морі он, неначе
Великі птахи. – Греки то, мабуть?!
- Знов за руном, напевно, завітали?
- Про аргонавтів мама розказала?
- А що, такого не могло і буть?
- Чому ж, було. Не все там казочки.
- А як, дідусю, то насправді бу́ло?
- Що ж, розкажу, поки ще не забули,
Історію ту давню. В ті віки,
Як колхи заселили весь цей край,
Боги у всьому їм допомагали.
Високі трави навкруги буяли.
І звіра, й риби – тільки не зівай.
А десь в печерах високо в горах
Зовсім маленькі люди проживали,
У підземеллях золото збирали,
В підземних промиваючи річках.
Збирали вони золото не все:
Шматки великі йшли до них в скарбниці,
Дрібне ж усе підхоплює водиця
Та й на поверхню у річки несе.
В річках чимало золота було,
На сонці дно, здавалося, блищало.
Тож предки також золото збирали,
Яке тоді водою з гір несло.
Та спробуй ті крупинки відібрать,
Коли все дно устелено камінням.
Та ж предки наші славились умінням,
Навчились скоро золото збирать.
Візьмуть овечу шкіру та й кладуть
У воду. Вода шерсть ту промиває,
А шерсть крупинки золота чіпляє.
Коли ж, нарешті, те руно візьмуть,
Воно важке й від золота блищить.
Бери тоді, витрушуй здобич свою…
Якиїсь грек, напевно з перепою,
Побачив таку шкуру, що лежить,
Виблискує та і рішив, при тому,
Що ми овець вирощуєм таких,
Що, справді, золоте руно у них.
Та й роздзвонив і рідним, і знайомим.
А уже греки вість ту донесли
Аж до своєї Греції самої.
Вони ж зібрались на «Арго» юрбою
Та і бігом в Колхіду й попливли.
- Я уявляю здивування в них,
Коли вони тут правду, врешті взнали.
- Ну, звісно, зате там перебрехали,
На цілу казку в них пригод отих.
Якісь дракони – звідки вони в нас?
- Зате вони у Греції герої.
Та й казка вийшла гарною такою.
Жаль, лиш даремно витратили час.
- Чому даремно? В око впало їм
В нас полотно із льону. В їхнім краї
Той льон погано, кажуть, виростає.
А полотно із льону, поміж тим,
Їм і на одяг, й на вітрила треба,
І лантухи із чогось треба шить.
А наші ж вміють полотно робить,
Мабуть, найкраще, хто живе під небом.
Отож, щороку греки і пливуть
За полотном отим до нас в Колхіду…
- А звідки льон у нас узявся, діду?
- Далеко вівці? – Вже в наш бік ідуть.
- Ну, що ж. То добре. Значить, є ще час
Тобі і ту історію повідать.
Було давно то, там, за Меотиду
Й за Понт степи широкі є якраз.
У тих степах жили колись брати
Із сім’ями. І землю обробляли,
Й худобу в буйних травах випасали.
На них худобі в самий раз рости.
Робили дружно та землі отій.
Ячмінь ростили в полі та і жито
З пшеницею. Вставали ще до світу.
Зате й достаток з того мали свій.
А то якось молодший десь знайшов
Красиві, аж яскраво-сині квіти.
Надумався при хаті посадити.
Найстарший брат скривився, як прийшов,
Мовляв, даремно витрачаєш час
На забаганки. В полі слід робити,
А ти ту садиш непотрібні квіти.
Але нічого не сказав в той раз.
Хоча в душі образу затаїв.
Сказати слід – поки брати у полі,
Жінки їх у тіснім сімейнім колі,
Не раз вже невдоволення свої
Виказували. Бо ж здавалось їм,
Що чоловік у кожної працює
Найбільше. В полі цілий день гарцює
Та порівну все ділять, поміж тим.
А вдома те ж саме чоловікам
Торочили весь час та дорікали.
Хоч, спершу ті уваги не звертали
Та десь в душі у них глибоко там
Копичились образи й недовіра.
Ніхто з них не здогадувавсь, не знав,
Що то усе богиня лжі Мана
Їх до розбрату зводила допіру.
І довела. Зібрались всі якось
У полі й сперечатися взялися,
Хто більше на тій ниві потрудився,
Ледь старшому погамувать вдалось.
Тоді й рішили – треба розійтись
Та і окремо господарювати.
Надумали, що кожен має взяти
Одне щось, без чого не обійтись.
Найстарший взяв пшеницю й залишивсь
На цьому ж місці господарювати.
Наступний брат ячмінь рішив узяти.
Задумливо круг себе подививсь
Й надумався на захід сонця йти.
Там землі, може й не такі родючі
Та він засіє і других научить,
Як можна в полі той ячмінь ростить.
Взяв третій жито та й піти зібравсь
На північ. Там, хоч сонця менше буде
Та жито, мабуть, проросте усюди.
Один молодший при своїх зоставсь.
- А що мені? - Он, квіти і візьми,
Які надбав. – найстарший йому мовить.
Послухавсь менший братового слова,
Хоч жінка й умивалася слізьми,
Та і подавсь на південь, щоб знайти
Десь там якесь пристанище для себе.
В дорозі ночували просто неба,
А зранку піднімались далі йти.
Дійшли до моря й берегом пішли
Аж доки й гори шлях перепинили.
Минули гори й там уже осіли.
Долину понад річкою знайшли.
Поки він якусь хатку будував,
Вона ділянку поряд обробила,
Насіння синіх квітів посадила,
Яке чомусь він льоном називав.
Трудились від зорі і до зорі,
Тож скоро у долині обжилися.
На осінь саме й квіти одцвілися.
Зібрав він «урожай» о тій порі.
А кинулись стебло перебирать,
А в нім волокна і тонкі, і довгі.
Нитки такі чудові вийдуть з нього,
А з ниток можна полотно зіткать.
Самі навчились та навчили всіх,
Хто навкруги і полотно робити,
І одяг дуже гарний з нього шити,
Який у холод відігріє їх,
А в спеку розпашілих охладить.
Як полотно на рани накладати,
Вони скоріше будуть заживати.
Та з нього що завгодно можна шить.
В долинах рік засіяли поля,
Які, як море, здалеку синіли.
За літо льон встигав набратись сили
Та і давала щось таке земля,
Що полотно було й цупке, й легке.
А вибілене – зовсім сніжно-біле.
Сусіди в ті долини зачастили,
Бажаючи, мабуть й собі таке.
Від того край розцвів і збагатів,
Бо ж люди полотном тим торгували,
За ним з-за моря, навіть припливали,
Хто на торгівлі збагатіть хотів.
Тож, не якесь казкове там руно,
А льон Колхіду в ті часи прославив…
Та час, онучку, братися до справи,
Бо вівці знову подались он о.