Давненько не пишуться вірші…
Які вже там вірші,
Коли
Часи все гіркіші та гірші,
Суціль із ганьби та хули?!
Ось так ти святкуєш, козаче,
Свій полудень віку – овва! –
Душа все ще терпить – не плаче,
Та, певно ж, давно й не співа.
Від чого їй, грішній, співати?
Чого б їй і не заридать?
В підпіллі сичать горлохвати,
Вгорі марнотрати сидять.
До влади прийшли шовіністи –
«Хохляцкіх кровєй москалі»,
І нічого пити і їсти
На цій «суверенній» землі.
Немає що взути й одіти
Й молитись немає кому,
На волі несила вже скніти
Й негоже сідати в тюрму…
Та є Україна!
За неї
Я будь-яку муку стерплю,
Клянусь на своїм ювілеї
І клятву сльозою скріплю,
І кров’ю скроплю – при потребі –
Й життя – за єдину – віддам,
Щоб син мій не жив у ганебі
І доньку минала біда,
А лихо малого онука
Й нащадків усіх обійшло,
Щоб з волі московського крука
«Возз’єднань» повік не було!

1991

(с) Низовий Іван Данилович
«Вівтар» (поезії)
Луганськ: Вид-во «Райдуга» Луганської
організації СПУ. – 1995. – 120 с. – С. 93