В цей світ, що з каменю, землі й піску,
Води та пилу, куряви і вітру,
Дощів холодних, злив, громів тріскучих,
Гарячих сонць і білоклубних хмар,
Приходять сни розбурхані під небом
Стихій, війни, любові, чванства, страху
Химер, що тіні прихистку снують
І тягнуть душі в п’ятий вимір світла
У світ чуттєвих яв, чи навпаки
Лякають віщим голосом із серця,
Що п’є моря у сяєві нічнім…


Ще одне ім‘я заношу до свого щоденника - Володимир Каразуб.
Принагідно хотів би зауважити, що для мене особисто поети поділяються на дві категорії. (Звичайно, тих, хто пише, аби писати, і так аби й пише по сім-вісім віршів-клонів на день, я до уваги не беру).
Так от перша, найчисленніша, категорія: поети, які встановили для себе планку на середній висоті й успішно її долають протягом усього свого життя, не бажаючи, а потім вже і не в змозі хоч трішки її підняти.
І друга, дуже маленька, буквально по пальцях однієї руки, група творців, для яких планку з юності визначено на такій висоті, що доводиться весь час задирати голову. Це - Пастернак, Вознесенський, молодий Тичина, допоки тоталітарна система не зламала йому крила… Щоправда, є й поодинокі випадки - такі, як Євген Євтушенко, що міг довго-довго ходити взагалі під планкою, і раптом злетіти кудись аж у захмар‘я…
У мене таке передчуття, що саме Володимиру Каразубу під силу поповнити меншу групу. Для цього у нього, здається, все є…

І там живуть здимаючи вітрила
Грудей. Вони, здається, наче спроба
Збагнути світ із клаптиків, по суті,
Ніколи не написаних віршів.
Немов вони твої осколки болю,
Гурма птахів, що кинулися в небо
І там у небі, мов примхливий почерк,
Мережать хвилі втаєних рядків…


Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік