Скільки себе пам'ятаю - довкола мене пишно квітнуть жінки. Туляться, приязно усміхаються, допомагають по господарству. Ну і ще дещо роблять, про що виховані та порядні люди будуть відповідати тільки на Страшному суді.
А все почалося з дитячого садочка. Познайомився в групі з Настею. Давай удвох гратися. А хлопчики побачили, що нам добре удвох і нумо зобижати. Спочатку словесно, а потім і кулачками. Думали, що гуртом заженуть нас в куточок і примусять плакати.
Тоді я уперше в житті побився. Особливо любив кусатися та рвати волосся з однолітків. І хоч зубки у мене були ще молочними, але залишали глибокі подряпини на черепах однолітків.
Згодом усі діачатка з групи гуртувалися довкола мене, а я, мов молодий півник, виказував їм знаки уваги.
І що цікаво - дівчатка перестали бавитися ляльками, а брали до рук дерев'яні та пластмасові шабельки, і влаштовували бойовиська. Я, звичайно ж, був їхнім генералом. Правда, без папахи. Хоча з командирським пронизливим голосочком..
Коли в черговий раз хлопчаки кинулися мене скубти - в бій за свого командира кинулася розлючена ватага дівчаток.
Вони теж дряпалтся та кусалися як я. Але ґвалту було устократ більше. Позбігалися педагоги та повитухи з усього садочка. Навіть повариха кинула морочитися з молочною кашею.
Потім була "серйозна" розмова з батьками та педагогами. Всі нас шпетили на три заставки, а ми трималися рученятами та мовчали.
А потім була десятирічна школа. І не проста, а спеціалізована, з поглибленим вивченням англійської мови. Після уроку миру одразу викладали англійську. З першого класу, щодня. Але мова не про це.
Частина дівчаток з дитсадочку потрапила в один клас зі мною. Ми дружили, допомагали одне одному, гралися. Згодом до нашої міні-групи дроучилися майже всі дівчатка. То ж історія повторилася: хлопчики мене почали дражнити, а потім, здуру, наважилися відлупцювати.
Бився довго, натхненно. І дряпався, і кусався, і ляпаси одважував, і копняки. Вийшла славна дитяча потеруха. А коли сил уже не було, тр одважував щиглі.
До восьмого класу щоденний мордобой не припинявся ні на день, оскільки я зазіхнув на святе: пускав бісики та цілувався з дівчатами паралельних класів. А вони цілували мене.
За люту вдачу клас мене призначив комсоргом, пртім фізоргом, а у старших класах керівником взводу початкової військової підготовки. Все в одій склянці, так би мовити.
В армії було набагато складніше. Битися доводилося не щодня, а щогодини. Уже не за дівчат, а за власні честь та здоров'я.
Кулаками та розумом проклав собі дорогу до посади заступника командира взводу охорони. І знову довкола почали крутитися дівчата. Персисті, грайливі, спокусливі. Ну, то таке.
Після армії стало ще гірше. Дівчата ходили до мене в хату навіть уночі. Не вистачало сил. Ще й матуся сварилася, казала:
- Ніколи не думала, що з моєї дитини виросте кобеляка невгамовний.
Ну, то таке.
І в університеті, і на праці, і на творчих посиденьках - все було заквітчано жінками.
А потім - як одрізало. Я зустрів свою долю.
І досі живу тільки нею. Своєю берегинею.
Вже не б'юся, не кусаюся,
Коли відправляв дружину в евакуацію, чомусь, розплакався. Думав, що вже ніколи її не побачу.
Поставив удома після нічного чергування автомат на ліжку, нагодував котиків та собачок та пішов колоти дрова, бо хата була холодною. А потім взяв до рук жінчиного халата, притулив до вуст і поцілував. До вечора крутився по хазяйству, хоча було потрібно трохи поспати, оскільки опівночі знову було потрібно йти на бойове чергування. Нас тоді сильно бомбили. Хата постійно підплигувала на фундаменті. Росіяни лізли з усіх щілин як таргани
А я думав про дружину, молився за неї, писав їй вірші, які ніхто і ніколи не почує.
У травні вона повернулася. Глянула на мене і втратила свідомість. Я став геть сивим. І борода, і вуса, і брови. Мабуть і душа моя стала сивою.
Жінка нині спить. А я не можу. Останній рік взагалі не сплю вночі. Півгодини дрімаю і прокидаюся, слухаю як сопе жінка. Поправляю ковдру, проганяю котів, які лізуть спати на її голові, куховарю, займаюся усілякою чортівнею аби не думати що нас чекає в майбутньому.
Після військових навчань, куди я поїхав добровільно, вона злягла. Сказала, що вже ніколи мене не побачить.
Нині полегшало. Та й зима позаду. А війні немає кінця. Отже, мій шлях один: на фронт.
Та знаю, що виживу, оскільки думками - біля жінки. Біля моєї берегині. Біля свого серця та душі.
А спогади дитинства - це тільки казка, реальність, якої вже немає, прелюдія до справжньої любові.
Оце єдине, мабуть, для чого живу досі на цьому світі: зробити свою жінку щасливою.
А у вас так само?
05.03.2024р.