Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я став помічником-консультантом Народного депутата України в 1998 році. Тоді Народний Рух України ще був монолітним, фракція у Верховній Раді була солідною, а комуністи і торгаші бігали до В’ячеслава Чорновола, перед засіданнями Верховної Ради, щогодини. І поодинці, і групками в кілька осіб.
Я ж три місяці вивчав дислокацію комітетів Верховної Ради, оскільки вони були розкидані по всьому Печерському району. Там - Чорнобильський, там - законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, а в чорта на рогах - екологічний. І було на той час їх штук тридцять. Ну, то таке.
Кожен народний обранець має право набирати собі стільки помічників, скільки вважав за потрібне. У Дмитра Васильовича Павличка їх було шість. Два працювали на державній службі, рещта – на громадських засадах. Тобто - безоплатно. Одним з таких, спочатку, був і я. І це правильно. Навіщо брати на державну посаду людину, яка не знає як і куди потрібно ходити? І що казати депутатам, яких бачиш перший раз у житті.
Пройшов час. І переді мною постала дилема: або я буду одночасно працювати зав виробництвом на крутезній фірмі, або у Верховній Раді. Павличко так і сказав:
- Хоч ти і молодий, але сил не вистачить. Обирай.
Вийшло ні те, ні се. Пішов працювати в партію. Спочатку, головою управи крайової організації. А згодом заступником голови з ідеологічних питань. Вільного часу спочатку додалося. Але технікуму, який я закінчив з червоним дипломом, для такої роботи виявилося замало. Поступив в університет, на обліково-фінансовий факультет. Плюс - паралельно - вчився у музичній школі по класу вокалу. А чому? А тому що концертував Україною як навіжений. Але ми відволіклися.
Як приймаються закони? Який алгоритм їх прийняття?
Кожна фракція пише свій особистий варіант. Саме тому переважна більшість законів тихо помирає у нутрощах секретаріату Верховної ради. Для такої роботи потрібні лобісти, помічники-консультанти, які між собою не сваряться, і не мають сексуальних та грошових стосунків.
Це з першого погляду здається, що закон пише Народний депутат. Насправді - все не так. Депутат дає прикінцеву думку. Євген Жовтяк писав справді сам, хоча постійно радився. Але таких обізнаних людей у Верховній Раді були одиниці. На 1998-1999 роки - чоловік 30. Не більше. А решту писали ми - помічники-консультанти. Від А до Я.
За 14 років особисто написав 167 законів. З них було прийнято повністю - 14. 26 - з поправками. Мої колеги теж не відставали.
Особисто мені запам’яталася ніч, перед ухваленням Бюджетного кодексу України. Тоді комітет ВР схвалив обидва варіанти та запропонував обрати кращий на пленарному засіданні. Суть у тому, що обидва варіанти висунули представники фракції Української Народної партії. І вони були майже діаметрально протилежними. І обидва варіанти дуже сильними. І фракція розділилася навпіл. Одні за той законопроект, інші - за інший. Автором першого був Валерій Асадчев, автором другого - Євген Жовтяк. А решта Верховної Ради були пасивними свідками цієї епічної битви двох розумних людей.
І досі ми живемо за цим законом, до речі.
А перед прийняттям - кожен з законотворців виставляв «поляну» для керівників фракцій та груп. І для посланців Адміністрації Президента України, звісно. Якщо мені не зраджує пам'ять, то тоді ним був Роман Безсмертний. Повірте на слово - Кучмі пощастило, що така людина була в його команді. Розумний, розважливий, принциповий. І намагався ніколи з людьми не сваритися. Під час окупації Київщини його не здали мешканці села, він вижив. І я б хотів, аби він продовжив свою діяльність не тільки як професор, але й як державний діяч. Бо ми - однолітки. Хоча й підтоптані.
А законопроекти, які ми вивалювали в нутрощі секретаріату Верховної ради України, були, такими незграбними, що юристи душилися зі сміху. Кожна третя поправка суперечила Конституції. Це через кілька років ми стали розумними. А спочатку…
Нині я вільний. Голова не болить від думок про те, чи цей закон правильний і потрібний. Не думаю про домовленості та торги з політиками, які ще вчора мили машини чи торгували збіжжям. Та й Павличка вже немає. Юрій Костенко пенсіонер. Решта - також.
Мені гірко, прикро, що в певний момент не витримав - зістрибнув з цього корабля, під назвою «Верховна Рада України».
Але є й плюси: я став письменником. І ось уже скільки років радую своєю творчістю людей. І в Україні, і далеко за її межами.
Що буде завтра - не знаю. Дуже важкі навчання були на полігоні. За край. Якби скинути, хоча б, 20 років - тоді нормально.
А про решту законів, які приймала Верховна Рада - напишу окремо. Там кожна розповідь цінна. І до архіву треба зазирнути, бо можу помилитися. Власна пам'ять - штука ненадійна.
З повагою, Олександр Сушко
17.03.2024р.

На фото я з Народним депутатом України, заступником Голови УНП - Олександром Олександровичем Зайцем. Де було зроблене фото - вже не пам'ятаю. Мабуть, у школі.