Загубив чоловік воли.
Задрімав десь на хвильку, може,
А воли ті пішли й пішли,
Завернули до лісу, схоже.
Він по лісі пішов шукать,
Доки й зовсім уже стемніло.
Тож уклався під дубом спать,
Бо ходити не мав вже й сили.
А було то в купальську ніч,
Саме папороть зацвітала.
Спалахнула десятком свіч
І у чобіт йому упала.
Вранці кинувся чоловік,
Бачить, де воли заблукали.
Подивився у другий бік –
А там скарб колись закопали.
Чує, як сорока кричить:
«Обережно, чужий у лісі!».
Зайченят своїх заєць вчить,
Щоб з усіх боків стереглися.
Йде волів забирати він
І дивується: що ж то значить?
Звідки знає мову тварин
І скарби під землею бачить?
Коли раптом назустріч жид
Іде босий, збиває ноги
Та кривавий лишає слід.
Привітав чоловіка того
Та й питається: - Чи б не зміг
Мені чоботи ти продати,
Бо зовсім вже не чую ніг?
Золотих можу десять дати.
Чи то блиск золота пройняв,
Чи жида пожалів, одначе,
Миттю чоботи свої зняв…
Й тільки того жида і бачив.
Залишився він без чобіт,
Золоті камінцями стали
І скарбів вмить закрився світ.
І тварини не розмовляли.
А, крім того, умить забув,
Де волів йому йти, шукати.
Бо ж не жид то – чортяка був,
Щоб цвіт папороті забрати.
А він так і не зрозумів,
Що йому ті знання давало.
Та й пішов шукати волів,
Які в лісі десь заблукали.