«Нарешті наші!» – виліз із підвалу
Брудний, смердючий, радісний, проте.
Вже стільки часу він чекав на те
І, врешті, мить жадана та настала.
Вже вибухи за містом десь гримлять,
Хоч дим пожеж аж очі виїдає.
Та то для нього значення не має.
Він вийшов визволителів стрічать.
Хоч в Україні все життя прожив
Та все йому чогось не вистачало.
Роботу гарну і квартиру мали.
Але весь час кипів у ньому гнів.
І сам не знав, що саме його злить.
Чи ностальгія по Союзу була?
Чи в голові щось, наче перемкнуло?
Хотілося йому в Росії жить.
От і вони! Скрадаючись ідуть.
Він кинувся назустріч через ями.
Кричав: «Я здєсь, родниє, перед вамі!».
Спинилися, почули, мабуть, ждуть.
Підбіг, не встиг і рота розтулить.
«Єсть випіть?» – хриплий голос промовляє.
А він, мабуть, за звичкою: «Немає!»
«Дак ти бєндєра!» - озвіріли вмить.
Хотів сказати: «Ні! Не може буть!»
Та куля швидша…Вдарила, з ніг збила.
Упав в воронку, наче у могилу,
Не встиг і духу руського вдихнуть.