Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Вже кілька літ удома не бував.
Ще у війну на фронт його забрали.
Куди його лиш доля не кидала?!
Аж доки й на Балтійський флот попав.
То воював за батечку-царя,
Тоді за Тимчасових воювали.
А потім восени Зимовий брали.
Здавалось, сходить вже нова зоря
Над світом. Бо ж кінчається війна.
Додому скоро, ниви засівати.
Більшовики ж взялися обіцяти
Селянам землю дати, а вона
Така манлива. У надії тій
Михайло мріяв, як поставить хату,
Одружиться, почне порядкувати…
Та не збулась найбільша із надій.
Полізли з усіх боків вороги:
І біляки, й Антанта, німці, ляхи,
Росія склала голову на плаху,
Їй вижити було не до снаги.
Він воював, бо ж сподівавсь на те,
Що уже скоро ворогів здолають,
А там його в селі земля чекає,
На якій поки лиш бур’ян росте.
Він воював і вірив – буде так,
Як то більшовики пообіцяли.
Хоча чутки усякі долинали,
Він не хотів їм вірити ніяк.
І ось розбили ляхів, а затим
І Врангеля із Таврії прогнали.
Війна скінчилась. Всі уже чекали,
Коли додому повертатись їм.
Та вже зима, а віз і нині там.
Сидять в Кронштадті та чогось чекають.
А тут чутки всілякі долітають…
Але чи ж можна вірити чуткам?!
В країні голод? Знають по собі,
Бо ж пайку таки врізали. Ще чути:
Тамбов бунтує і бунтує люто.
Антонов підніма селян на бій.
Чи ж тільки там?! Як вірити чуткам…
(А у газетах про таке не пишуть),
Життя, здається, стало іще гірше.
Чи ж вірити тепер більшовикам?
Тут нещодавно поголос пішов,
Що й в Петрограді вже народ бунтує.
А це ж під боком. Влада чи не чує?
Тоді за віщо проливали кров?
А як на Україні справи йдуть?
Як там батьки? Чи гарні урожаї?
Повернеться Андрій, він все узнає.
Сьогодні вже повернеться, мабуть.
Частину відпустили моряків
В відпустку, поміж ними і Андрія.
Тож зустріч з другом трохи душу гріє.
Той привезе новини – чи гіркі,
Чи радісні. Скоріше би останні.
Не він один повернення чека.
Тут половина, мабуть в моряках
Із України – теж у сподіванні…
Тут раптом тупіт, крики голосні.
Затупотіли каблуки по сходах.
Щось трапилося, як в таку негоду
Народ полишив кубрики тісні.
Михайло теж усидіти не зміг,
Хоча команди не було збиратись.
Бушлат накинув, взявся підніматись
По сходах і, заледве вийти встиг,
Як натовп вздрів на палубі. Туди
Збігались моряки. Поміж юрбою,
Що хвилювалась бурею морською,
Михайло Петриченка углядів.
Степана він уже давненько знав.
Той був із Олександрівська, бувало
У шанцях разом ворога стрічали.
Той на весь голос у юрбу кричав:
- За що, скажіть, ми проливали кров?
Поки ми з ворогами воювали,
Більшовики народ геть обібрали.
Андрій з відпустки тільки-но прийшов,
Говорить, що нема життя в селі.
Скрізь продзагони шастають прокляті,
Взялися все до цурки відбирати.
Дали селянам панської землі,
А весь врожай, що виростив мужик,
З гвинтівками приходять, відбирають.
Там люди вже від голоду вмирають…
Поміж юрбою прокотився крик:
- Геть комуняк! Повернем владу Рад!
Геть комісарів! Відстоїм свободу!
Знущатись не дозволимо з народу!
Геть диктатуру й комуняцький лад!..
На другий день на Якірний майдан
Зібрались тисячі з усього міста.
Доволі швидко рознеслися вісті,
Яка в країні чиниться біда.
Над площею постійний гул стояв.
Хоча й мороз та хто на те зважає.
А люд все прибуває й прибуває.
З Москви Калінін в поспіху примчав,
Напевно, заспокоїти збирався.
Зліз на трибуну, щось заговорив
Та свист піднявся, що не чути слів,
Тож він даремно тільки намагався
До совісті звертатись моряків,
Мовляв, ви ж гордість більшовицька, слава.
Герої. Але враження не справив.
Кому потрібні ці слова палкі?
Ви ж за народ – селян, робітників?
Чому ж тоді країна голодує?
Чому держава так селян грабує?
Неслись питання із усіх боків.
Під свист його з майдану й провели.
Не зачіпали, хай вертає з Богом,
Більшовики почують хай від нього,
Чому повстання люди підняли.
Відчувши силу в єдності своїй,
Обрали комітет для керівництва.
І Петриченка головою, звісно.
Готові за свободу були в бій.
І, справді, сила – тільки гарнізон
За двадцять тисяч. І форти, і стіни.
Лінкори бойові – хто їх зупинить,
Відкриють миттю по тому вогонь.
Та ще ж за правду всі вони стоять,
А це їм силу додає й надію,
Що вороги нічого їм не вдіють.
Хтось прокричав: –На Пітер наступать!
Та Петриченко відповів на то,
Що як же їм з братами воювати.
Там такі ж самі моряки й солдати.
Йому не заперечував ніхто.
Всі сподівались, що більшовики –
Не дур́ні все ж і мусять відступитись.
Навіщо тоді крові братній литись?
Чекати будем – був наказ такий.
Щоб їх вимоги знати всі могли,
Їх у ефір взялись передавати.
Хай знають – не прихильники Антанти
Вони, не провокатори були.
На глузд здоровий сподівались всі
Більшовиків. Даремно сподівались.
Ті говорити з ними не збирались.
Ті, мов розумних і не чули слів.
Нахрапом звикли, підлістю робить.
І тут так само зразу заходились.
Як делегати з Котліна з’явились –
То під арешт їх узяли умить.
У тих, хто тим повстанням керував,
Всіх родичів в заручники забрали.
Самі ж хутенько військо готували,
Ним Тухачевський керувати мав.
В Кронштадті ще чекали… Навзамін
Переговорам мали ультиматум:
Як зброю не збираються складати,
То знищені всі будуть, як один…
Було в Михайла сумно на душі.
Азарт минув, чекання убивало,
Бо ж відчував, що всіх їх тут чекало -
Його і всіх його товаришів.
Ніхто до них на поміч не прийшов,
А видно, як на березі збирались
Ті, хто прийти вбивати сподівались
Та «братню» їхню проливати кров.
Була ще в них союзниця – весна.
Якби прийшла, лід швидко розтопила,
Більшовики б їх взяти не зуміли.
Але ж не скоро ще прийде вона.
А вже на восьме березня якраз,
Як говорили усю ніч гармати,
Більшовики рішили розпочати,
Війська на лід вступили в ранній час.
Ішли відкрито, падали на лід,
Коли навстріч їм кулі полетіли.
З Кронштадту їх поближче підпустили
Й тоді перевернувся раптом світ.
Усі гармати вдарили з фортів.
Вони не стільки ворога вбивали,
Як лід товстий ще попід ним ламали.
З води нема рятунку, хто б хотів.
Михайло з форту цілився, стріляв
І бачив: ворог раптом завагався.
Хоч хтось в атаку гнати намагався
Та лід солдат до смерті налякав.
Бо ж поміж них багато молодих,
Курсанти ще безвусі, хочуть жити.
Одне спасіння бачать: відступити.
І вже ніщо не зупинило їх.
Радів Кронштадт – таки перемогли,
Хоч розуміли – то все не на довго.
Нічого у Москви нема святого,
Хай би й усі під кулями лягли,
Ще приженуть і кинуть всіх у бій.
Така жорстокість комунякам звична.
Бо правити вони зібрались вічно
Лихі в отій затятості своїй.
І, справді, тиждень, мабуть, проминув.
Хоч кожен день і бухали гармати,
Лінкори мали їм відповідати.
Та то такий перепочинок був.
Зігнали війська тисяч сімдесят
Більшовики – по чотирьох на брата.
Зі з’їзду їх примчали делегати,
Щоб у атаку підганять солдат
А уночі у маскхалатах всі
Ті вороги підкрались непомітно.
Форти проспали, щоби їх зустріти.
А ворог з двох боків аж напосів.
Один за одним узяли форти.
Хто захищався, хто на милість здався.
І ворог усе ближче наближався
Аби в фортецю врешті-решт зайти.
Бій цілий день ішов і цілу ніч.
На другий день в фортецю увірвались,
Бої на тісних вулицях почались.
Гуляла смерть, раділа, звісна річ.
Адже ніхто нікого не жалів.
Одні, бо знали – милості не буде.
А для других повсталі – то не люди.
Жорстокий бій на вулицях гримів.
Дісталися, нарешті й кораблів.
Тут літаки зненацька налетіли
І на лінкори бомби полетіли
І берег весь свинцем заговорив.
Михайло із Андрієм кудись біг.
Відстрілювались, у багнети брали.
Навколо них товариші вмирали.
Вони самі не чули уже ніг.
Хтось закричав : - Збираємось усі
Та до чухонців будем прориватись!
Адже інакше нам не врятуватись!
Андрій зненацька повернувся й сів.
Схопивсь за груди, очі закотив.
Михайло кинувсь: - Що з тобою, брате?
- Прийшов мій час. Прийдеться помирати.-
З останніх сил Андрій прошепотів.
І стих навіки. Що йому робить?
Все ближче й ближче вороги стріляють.
Товариші удалині зникають.
Померти тут чи залишитись жить?
Щоб відомстити, має буть живим.
Тож підхопився, ще раз озирнувся.
Шум бою голосний все ближче чувся.
Відчув, що смерть уже іде за ним.
Не став чекати, по льоду побіг
Своїх догнати. Сніг легенький сіяв.
Позаду залишалася Росія,
Чию свободу так і не зберіг.
Десь там далеко залишився дім,
Де народився, рідна Україна.
Відчув, нарешті, як, насправді винен,
Бо по життю пішов шляхом не тим.
Не тим, кому повинен, помагав.
Не захистив в бою свого народу.
На розтерзання дав його свободу
Підступним і безжальним ворогам.