Було в Києві колись побіля вокзалу.
Тарадайки, брички там у ряди стояли.
Хурмани сиділи в них та чекали потяг,
Щоб розвезти пасажирів куди треба потім.
Все по черзі, щоб образ не було нікому.
Вліз без черги – то в синцях попхаєш додому.
Тут стояли і «ваньки», і «живейні» поряд.
Були також «лихачі» - доставляли скоро.
Аж у самому кінці дві брички стояли.
На них хохол і москаль приїжджих чекали.
Ось і потяг прикотив, пасажири сходять.
А за ними носії із клунками ходять.
Не багато на той раз прибуло у місто,
Тож їх хурмани умить розібрали, звісно.
Залишився лиш один. Москалик підскочив.
Та той менше на п’ятак проїхатись хоче.
А москаль не уступа. Стали торгуватись,
Не бажає ні один із них поступатись.
Те побачивши, хохол також підбігає
І п’ятак той за проїзд гостеві скидає.
Ударили по руках. Москаль дає задню:
- Уступлю уже пятак, раз ти такой жадний!
Та приїжджий вже його слухати не хоче
Та на бричку до хохла сідає охоче.
Розсердився на хохла москаль, став кричати:
- Ти мнє дєло пєрєбіл, виродок хохлатий!
Нє зря люді гаварят, - стоїть та патяка, -
Параділ Гасподь осла, а хахла – чєртяка.
- Дурний піп тебе хрестив, - наш тоді озвався.-
Ще мій дід був говорив (він на тому знався),
Як бувало москаля на дорозі втрапив,
Що чорт цапа породив, а той цап – кацапа!