Дякую Вам дуже за відгук, пані Лесю!
Ну я то всьо римування своє взагалі не вважаю чимось таким вже серьйозним)

Нуууу не знаю... Я "зна" завжди вважав літературним. Ще з "Енеїди" пам'ятаю:

Іди служи, годи Енею,
Він зна воєнне ремесло.

Хоча, можливо, приклад застарий... Ну я більше історик, ніж філолог... Я так думаю: в Римі за часів формування класичної латини існувало 2 підходи до розгляду філологічних проблем, які було започатковано ще греками: принцип аналогії — побудова рідкісних словоформ за аналогією з відомою відмінковою парадигмою (це олександрійські титани Аристофан Візантійський, Аристарх, Діонісій Фракієць, а у Римі - Варрон, Кальв, Цезар, у чиєму літдоробку є і книга "Про аналогію" (Светоній, Юлій, 56.2; Макробій,Сатурналії, 1.5.2; Авл Геллій, Аттичні ночі, 1.10 тощо)... і принцип аномалії, що визнавав білььше поширення індивідуальних відхилень слів у їхніх формах (це Стоя, це пергамська школа, це Цицерон, Гортензій і Квінтиліан).

Думаю, тут принцип аналогії працює. Візьмемо інше слово 1-ї дієвідміни: "Кузьма так співа(є)" - припустимо?

От ми: «Кукуріку!» — він дума
На нас, що то півень співа.
(Леся Українка, Поворіт додому)

Ну і ближче до нашого часу:

Співапро Рим, згубивши міру.
А про того будівника,
Що збудував йому квартиру, —
Не проспівав ще ні рядка!
(С. Олійник)

То якщо можливо вживати в літ-рі "співа" і "дума", то і "зна" теж літературна форма.

Ось такий в мене хід думок і така логіка. Але знов повторю: я не філолог за фахом, пояснити свій вибір можу, але голову на відсіч не дам))