Був дядько як дядько. Такий, як і всі.
Він жив на горі. Мав худу конячину.
Для неї косив не овес-конюшину –
Осот і пирій по ранковій росі.
А в хаті, в колисці з гнучкої лози,
За кожну вервечку трималось по ляльці.
Водилась картопля, й цибуля – на грядці,
І тин прогинали важкі гарбузи.
Село ж – вирувало!
Збирались в артіль
Всі бідні.
Багатші кудись від’їжджали,
І коні, відібрані в них, не іржали,
Й ніхто не виносив прощальний хліб-сіль.

Приходив на гору посланець села,
Прохав до артілі: «Полегшає вкупі…».
Та дядько товкачкою гримав у ступі
І блискав недобро з-під хмари чола.
Не вмовили дядька… На цілий повіт,
На цілу губернію одноосібно,
Безрадісно жив, безідейно, безхлібно
І муляв собою розвиднений світ.
В голодні роки на холодній горі
Померли усі, крім найменшого сина.
По-людськи вмирала й худа конячина,
І докір в тваринячім оці горів.

Коли ж над селом прокотилось: «Війна!» –
І лихо покликало до військкомату,
То дядько замкнув ізсередини хату
Й завісив рядном амбразуру вікна.
Не бачив, як ворог паплюжив село…
А там – відкупився відром самогону
Від залишків совісті і від полону…
А там і війну, мов грозу, пронесло.
Свої повернулись – призвали на звіт.
Судили, та не посадили за грати,
Оскільки тюрма не страшніша від хати,
Де вік він пронидів, сліпий, наче кріт.
А син, як підріс, як на розумі став,
Спустився з гори
Й не вернувся додому,
І в цілому світі не праглось нікому
Розпитувать, чий він і де виростав.

…А стежка крива заросла бур’яном.
Дощі поливали обсмикану стріху.
І довго стриміло воронам на втіху
Лелече гніздо, охололе давно…

1990

(с) Низовий Іван Данилович
«Пора косовиці» (вірші, поема)
К.: Радянський письменник. – 1990. – 102 с. – С. 46 – 47