Справді, з першого погляду видалося - стара.
Наче мумія, тільки в очах щось незвичне гра.
Взагалі щось від відьом було в ній, щось – від віщунок.
Це лякало. І думалось навіть: чи не дарма
На уклін сюди йшов, чи не візьме в полон пітьма?
Чи тим самим я не святотатець або кощунник?

Раптом іншою стала. Красива і молода.
Очі - полум'я, зваба солодка – її вуста.
Повногруда, висока, струнка та рум'янолиця.
Її посмішка – блискавка; слово – неначе грім.
Погляд гордий: «захочу – то будеш лише моїм!»
І спокуслива більше, ніж справжня дияволиця.

А причастя – немов рідина… темна і густа.
33 компоненти роками життя Христа.
І закляттям лунали від неї «аз буки віди».
Чи то зілля з рядків було, чи приворот із строф?
І не знаю – чорнило у голову било? Кров?
Де ступала вона – то метафори скрізь чи квіти?

Від кирилиці-матері всі ті «глаголь добро».
Поцілунок її був немов на душі тавро.
Неземного смаку ще й не без інфернальних спецій.
Я стояв перед нею, неначе дурне теля,
Під той шепіт її «єсть живіте дзіло земля».
Ніби магію концентрувала в старій абетці.

«како люди мисліте» казала «наш он покой
Знаю, нащо прийшов – щоб просити мене: загой
Те, що вирвано, зранено, випалено і здерто».
Розуміла прекрасно мене і без зайвих слів
Проказала це краще, ніж сам би пусте наплів.
І лунало у вухах надалі «рци слово твердо».

Перед нею був наче дикун я – душа черства;
Голос звіра, в паху проросла одолень-трава.
Шепотіла – мені додавала людського духу.
Та під ребрами заколисала мою журбу.
І розвіяла спогад про неї десь у степу,
Щоб я більше у снах не тривожив нещасну тугу.

Зав'язала у хустку чи жменю землі чи все ж
Тії букви – мовляв, доки цей оберіг несеш
Біля серця, ти житимеш, тільки одна умова:
Пам'ятати: для мене довіку тепер вона
Буде всім… Незріченна, прекрасна і чарівна.
Всемогутня, одвічна, але завше юна мова.

2024