Розпалася Русь єдина після Ярослава.
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям сво́їм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би землі у сусіда переполовинить,
Доточити нові землі до свого наділу.
І ніхто не дослухався до голосу крові:
Ішов батько проти сина, а брат проти брата.
Убивати рідню свою вже були готові
Аби тільки землі більше під рукою мати.
Та не всі. Були між ними такі брати рідні,
Що за брата були ладні і гори звертати.
Прожили життя в любові братній вони гідно.
То чому ж про них сьогодні нам і не згадати?
Був колись могутнім князем Роман на Волині.
Мав він двох синів – Данила й меншого Василька.
Ще були зовсім маленькі, як батько загинув:
Старший мав чотири роки, менший – двоє тільки.
Як не стало батька-князя, піднялись бояри
У стольному місті Галич проти малих діток.
Стали князів закликати, хай на Галич вдарять,
Виженуть вдову із дітьми й будуть тут сидіти.
А у вдови ніякої помочі немає.
Обіцяв король угорський та забув, напевно.
Тож вдова у Володимир з дітками тікає.
Там поки іще бояри князям служать ревно.
Міцні стіни місто має. Є дружина вірна.
Але галицькі бояри знов змови складають.
Із княжатами не хочуть розійтися мирно,
Все розправитися з ними князів закликають.
Не схотіла вдова дітьми так ризикувати.
Уночі обох таємно вивезли із міста.
Подалася з дітьми в Польщу настрахана мати.
Там надовго довелося їм утрьох осісти.
Князь у Кракові прийняв їх, як гостей жаданих,
Дав притулок та таємно повів перемови
З королем угорським, своїм союзником давнім.
Домовились об’єднатись і почати знову
Воювати за ті землі, в яких Роман правив.
Начебто для того саме, щоб братам вернути.
Відвоюють, а вже далі як складуться справи.
Можуть про братів нещасних і зовсім забути.
Тож Василька, його матір в Польщі залишили,
А Данила в Угорщину до двору забрали.
Так вони декілька років в чужині й прожили.
І за рідним домом, звісно, дуже сумували.
Але скоро із Берестя посланці прибули
До Кракова та на князя Василька просили.
Лєшку важко відмовити в тім проханні було.
Отож, мати і Василько в Бересті осіли.
Поки був малий Василько, всім правила мати.
Далі вони із Берестя у Белз перебрались.
Там вдалося і Данила, врешті дочекати.
Йому Тихомль і Перемиль під владу дістались.
Правили вони й зростали, мріяли вернутись
В стольний город Володимир, боярство здолати.
Але тому ще не скоро удалося збутись.
Довелось багато років їм на те чекати.
Уже, як дванадцять років Василькові стало,
Зайшли вони вдвох із братом у свій Володимир.
Ще на той час не багато вони років мали,
Та не було досі сварок, роздорів між ними,
Бо Василько був за старшим, немов за стіною
І в усьому його слухав, підтримував ревно.
Мріяли обидва брата мрією одною,
Один за другим тримались, як належить кревним.
Хоч став їхнім Володимир та земель багато,
Що належали ще батьку їм не покорялись.
Довелося за ті землі ще повоювати,
Бо ж бояри сил набрались й братам опирались.
А частину земель Лєшко прихопив за Бугом.
Мовляв, знати і не знаю, як воно так сталось.
Та тепер це мої землі. І братів не слухав,
Коли землі повернути мирно намагались.
Довелося брати зброю і йти воювати.
Відібрали свої землі. Як Лєшко дізнався,
Зібрав військо, щоб Данила з братом покарати.
Налетів на край раптово, полону набрався.
Та недовго радів тому. Братні воєводи
Наздогнали його військо і полон відбили.
Ляхи мусили втікати, що й догнати годі
І ще довго сюди лізти силою не сміли.
Згодом стали і бояри до князів схилятись,
Бо помітили їх силу, здатну захистити,
Коли раптом хижий ворог почне підступатись.
А під сильним князем завше спокійніше жити.
Коли майже всю Волинську землю об’єднали,
Віддав братові Данило стольний Володимир.
Та і далі в своїх землях вони князювали
І ніякої незгоди не було між ними.
Саме в ті роки Василько вперше одружився,
За жону узяв Дубраву - з Суздаля князівну.
Із Юрієм Долгоруким отак поріднився.
А той давав братам поміч у постійних війнах.
З ким лишень не довелося братам воювати.
Лізли угри, лізли ляхи, Галич не скорявся,
Князі руські прагли землі в братів відібрати.
І щоразу князь Данило на брата спирався.
Разом ворогів стрічали, разом в полі бились.
І страшну орду монгольську разом пережили.
Пережили та монгольським ханам не скорились.
Аби скинути ярмо те, готували сили.
А тут знов «закляті друзі» голови підняли.
Знову угри, знову ляхи, галицькі бояри.
Брати їм під Ярославом гідну відсіч дали,
Розбіглися, як Данило їм у тил ударив.
Від оцих відбились тільки, знову орда пхає.
Привів її хан Куремса землі розорити.
Знов Василько меча свого діставати має.
І пішов разом із братом в поле орду бити.
Не раз орді діставалось від Василька в полі.
Довго ті ординські кості по степах біліли.
Мусив хан в Сарай вертати, жалітись на долю,
Що ці князі непокірні його так побили.
Хан великий у Сараї дуже розізлився.
Як посміли князі руські опір їм чинити.
Чому йому той Данило досі не вклонився?
Послав тоді Бурундая князів тих провчити.
Ішов Бурундай у силі страшній, незліченій.
Витоптала орда степи, річки осушила.
Мов піднялися зі степу усі орди древні.
Де супроти орди тої було взяти сили?
Бурундай, хоч і хоробрий, але воїн битий,
Розумів: в лісах і горах важко воювати.
Тож спинив орду у полі, готував до битви,
Але спершу послів князям вирішив послати.
Прибули ординці, стали хитро так питати:
- Хто ви - мирники для хана чи вороги люті?
Коли мирники, виходьте мене зустрічати.
Не зустрінете – довіку ворогами бути!
Що робити? Не поїдеш – орда землі стопче.
А поїдеш – головою можеш заплатити.
Князь Данило мусить їхать, хоч того й не хоче.
Та Василько дуже хоче брата не пустити.
- Сам поїду! – каже брату, - ти тут головою.
Як уб’ють тебе, хто буде землю захищати?
Замість голови твоєї я підставлю сво́ю.
Та на Господа обоє будем уповати.
Та й поїхав, узяв Лева – Данилова сина.
Бурундай зустрів сердито та смертю грозився.
Хотів, мабуть, щоб від страху стали на коліна.
Та Василько йому сміло в очі подивився.
Бурундай тоді з другого боку підібрався.
- Як ви мирники – навіщо фортець наробили?
Хан вас силою своєю захищати б взявся.
Хочу, щоби усі стіни ви негайно зрили!
Звісно, страшно іти битись, можна і програти,
Хан великий за поразку і голову зніме.
А тут можна і без бою перемогу мати.
Хай збудоване князями й знищиться самими.
Що Василькові робити? Брата не спитати.
Довелось йому самому рішення приймати.
Дав він слово всі фортеці в землі зруйнувати,
Аби лише від ординців її врятувати.
А вже далі Бурундай той зовсім розійшовся.
Велить братам брати військо і в похід рушати.
Він би знову із ордою Польщею пройшовся.
Тож і братів із військами в поміч хоче мати.
Знов Василько взяв на себе і братову долю.
Відмовив, аби Данило був у тім поході.
Сказав: - Я візьму дружину та того й доволі.
Брату землі залишати без пригляду годі.
Поки орда тупцювала, нагонила страху,
Князі мусили фортеці всі поруйнувати.
Володимир, Луцьк, Данилів…Як, наче, на плаху
Ішли люди, щоби захист надійний зламати.
А, коли фортець не стало і міста стояли,
Наче сироти – відкриті всім вітрам у полі,
Йшли монголи та з радості руки потирали:
Без утрат такі фортеці могутні збороли.
Пішли Польщу воювати і Василько з ними,
Бо ж дав слово, а не звик же він його ламати…
Дійшли вони до Кракова з боями страшними,
Не змогли узяти Вавель й мусили вертати.
Важко було пережити братам оте лихо.
Скільки літ і скільки сили вони у те вклали.
Та монголи налетіли, як зі степу вихор.
І тепер усі фортеці в руїнах лежали.
А уже ж не молодії – по пів сотні мають.
Усе знову починати – ні часу, ні сили.
Болить серце, старі рани нити починають.
Першим з братів став здавати старший брат Данило.
Хоч державних справ не кидав, вів переговори
З владарями ляхів, угрів, литви і ятвягів.
Збирав князів, щоб створити у ту лиху пору
Союз міцний – боронити землю спільно прагнув.
Не стачило йому сили, не стачило часу.
Помер раптом – самотою Василька залишив.
А той, після смерті брата, і сам от-от згасне.
Не став кидать Володимир – нащо йому більше.
Міг би стіл зайняти брата, продовжити справу.
Не схотів. Сини Данила нехай порядкують.
У своєму стольнім граді аж до смерті правив.
Хоча, звісно, за втраченим щоденно жалкує.
Бо ж не стало брата, слідом пропала й держава.
Сини Лев, Мстислав і Шварно на частки роздерли.
Кожен мріяв про багатство, владу та про славу.
Батьків заповіт про єдність на порох розтерли.
Воювали з сусідами та й поміж собою,
Зазіхаючи на братні і міста, і землі.
Нема кому на ординців вставати до бою,
Ворохобні повернулись на Русь часи темні.
Й не бояри в тому винні, як колись бувало.
Самі ж князі роздмухали вогонь ворожнечі.
Хоч по черзі у Василька поради питали,
За порогом забували його мудрі речі.
Тож, лишалось споглядати. Та й час вже кінчався.
Забрав Господь другу жінку – кохану Олену.
Син єдиний Володимир від неї зостався.
Йому скоро виходити за батька на сцену.
Навчив всьому, чому міг би. А як воно буде,
То вже знав Господь один лиш. А він смерть стрів гідно.
Плакали за своїм князем гірко усі люди,
Наче то не князь помер був, а батько їх рідний.
Прожив життя непомітно, але чесно й мужньо.
Хоча був лиш тінню брата та ж не загубився
У тіні тій. Адже словом завше і оружно
За народ свій, за країну непохитно бився.