Я приїду в село над Сулою
(Там колиска дитинства була)
Зі своєю любов’ю малою,
Що з роками безмірно зросла.
Чи впізнають мене односельці?
Так давно я пішов із села
По крутій по високій веселці,
Що далеко мене завела...
Все ж приїду, на досвітку раннім,
Найдорожчі місця обійду...
Тут моє починалось кохання
Нетаємне, у всіх на виду.
Не збулося й любов’ю не стало,
Та в ненависть не переросло:
Незлобиво пожартувало
І для іншого розцвіло.
Тут лежить у землі моя мати –
Ще її не забули в селі...
Пожурюсь біля крайньої хати,
Де росли мої роки малі.
І зізнаюсь, між іншим, понині
(Як, до речі, і завше було)
В кожній жилці моїй і клітині
Озивається рідне село
Солов’ями, передзвоном кузні,
Колосками у зернах роси,
Що красоти й дива велелюдні
Не замінять цієї краси;
Що своєму селу я не зрадив,
Що не виродок я у роду,
Я вирощую в серці балади,
Як вирощую вишні в саду;
Що моє громадянське сумління
Всі промашки і хиби мої
Судить так, як артільне правління
Судить ледарів і гультяїв.
...Я приїду в село над Сулою
(Давня стежка ще не заросла)
Зі своєю любов’ю малою,
Що з роками безмірно зросла.

1993

(с) Низовий Іван Данилович
«І калина своя, і тополя» (поезії)
Донецьк: Донбас. – 1993. – 80 с. – С. 51 – 52