Там соняхи цвіли – не одцвітали
І сонце не ховалося за пруг,
І «сонечка» гойдалися на стеблах,
І «зайчики» стрибали у траві.
Там жайвори і коники співали,
Росу з листків пили перепели,
І бджоли цілувалися з квітками
Так солодко, як люди із людьми.
Там шелестіла ящірка зелена
І шаруділа мишка польова,
І хом'ячок – дбайливий чоловічок –
Тягнув до нірки житній колосок.
Там все було без вигадки правдешнє,
Правдиве по-козацькому було.
З маленьких див росло велике диво
Дитинства повоєнного мого.
Безхмарного?
Безжурного?
Ясного?..
Я дітям при нагоді розкажу
Про танки, що застигли, мов копиці,
Посеред поля, вгрузнувши в ріллю;
Про гільзи, що, мов зерна, обсипались
З лисніючих від поту лемешків,
Про те, що скрізь їжачились, мов стерні,
Багнети, ще й осколків гостряки.
Я розкажу: за хутором у лісі
Чорніли, мов кротовини, горбки,
І на горбках, травою ще не вкритих,
Росли хрести – дерева без гілок.
Я розкажу про милиці скрипучі
І про млинці, чорніші від землі,
Про згарища в садках вишневобілих
І про сирітські сльози розкажу.
То все – було.
Без вигадки. Правдешнє...
Та як святково соняхи цвіли
І «сонечка» гойдалися на стеблах,
І «зайчики» стрибали у траві.
А люди – їм сміятися хотілось.
А люди – заливалися слізьми.
Хоч жайвори та коники співали
Й росу з листків пили перепели.
А мати у сосновій домовині
Уперше спочивала по війні,
І бджоли цілувалися з квітками
На цвинтарі, що клевером кипів.
Не стерлося у пам'яті нічого –
У спогади усе перелилось,
У вірші перейшло,
Переболіло,
Перебіліло в ранню сивину.
Лиш соняшник цвіте – не одцвітає
І сонце не ховається за пруг,
І «сонечка» гойдаються на стеблах,
І «зайчики» стрибають у траві.

1993

(с) Низовий Іван Данилович
«І калина своя, і тополя» (поезії)
Донецьк: Донбас. – 1993. – 80 с. – С. 50 – 51