Рідній сестрі Людмилі присвячую

Косили жито… Вперше по війні
Косили жито!
І в полях небавом
Для нашої сільської дітлашні
Настали дні дорослої забави.
Така проста – збирати колоски –
Така цілеспрямована забава:
Колгоспні обліковці біля скирт
Давали хліб за вистраждані бали.
А трудодень той важив півхлібини!
Півтрудодня – то чверточка лишень…
А відстаючим – чвертка четвертини.
Я ж так хотів найбільше заробить
Тих балів – хай позаздрять слабодухи!
(І досі ще в очах мені рябить
Від тої колотнечі й голодухи).
Як мало важив дрібен колосок
Порівняно з вагомістю хлібини!
І я тугіш затягував пасок
На животі,
Що вже приріс до спини.
Шматочок найдобрішого добра
Додому ніс, в нестатки наші хатні,
Де ждали хлібця баба і сестра –
Нахлібники мої непрацездатні.
Я мав четвірко літ.
На цій землі
Я був повинен батька замінити
(Нехай осиротіли ми, малі,
Але навіщо ж землю сиротити?!)
Нікого я ні в чому не виню,
Нікому ні на що не дорікаю…
Я знаю змалку ціну трудодню
І золоту вагу зернини знаю.
І святість хліба чорного мені
Дорожче – не дивуйтесь – і понині
За всі небесні блага і земні,
За всі – не святотатствую – святині.
Ніколи я на Бога не моливсь,
На ідолів з презирством я дивлюся,
Але на хліб молюся, мов колись,
Лиш спогадом-стерниною вколюся.
Я не зневажу словом спідтишка
І не принижу поглядом звисока
Скупого на слова трудівника,
Якому хліб – і радість, і морока.
Хай на мені і пересікся рід
Мій хліборобський: не орю, не сію…
Та свій окраєць відрізати від
Святого хліба можу я і смію,
І маю право вчить своїх дітей
Любити труд і землю шанувати
І від голодних – в наші дні! – смертей
Усіх осиротілих рятувати.
Я маю право зневажати всіх
Нахлібників життя і дармоїдів –
Чужих, за океаном, і своїх
Найближчих, так би мовити, сусідів.
…Покосів наших ворог не загріб
Пожадливими хижими руками –
Над світом сонце сходить, наче хліб,
І, наче сонце,
сходить хліб
над нами.

1993

(с) Низовий Іван Данилович
«І калина своя, і тополя» (поезії)
Донецьк: Донбас. – 1993. – 80 с. – С. 47 – 49