— Ти, ти, ти, — говорить вона
Так немов би вимірює павзи свого мовчання
І торкається поглядом обрію з чорних дерев і домів.
І він, думає, що вона намагається утекти,
А насправді вона й не дивиться у вразливу цезуру його рядків,
Вона не тікає, а не безповоротно прощається.
Наче ставить три крапки: Ти, ти, ти...
І йому це подобається. Подобається, що вона така,
Що пахне від неї хутром, відчаєм і патетикою,
Що чотири кралі випадають з колоди фатальних карт
Те, що гинуть міста, і що все переходить до третього.
— Будь, як мармур, — каже вона йому.
Вбирай у себе жилаві ріки, площини, карти,
Будь мені п’єдесталом у парках твоїх одкровень,
І я розкажу, щонайкраще про тебе усім
З усією своєю ніжністю і жіночим трепетом.
А насправді це вона, лиш для нього постала з мармуру
І тільки для нього вбирається у Венеру, чи вдивляється, мов княжна,
Що знаходить престол із недоторканним обманом,
Про своє походження, щоб правити його життям.
Вона наказує йому: Іди, іди, іди!
Відтепер ми з тобою у шлюбі священного слова, чуєш?
Наші обличчя повінчані короною однієї голови:
Я дивлюся вперед, а ти у моє минуле.

27.04.2024