А в дитинстві не раз мене бито,
І за діло – суди не суди:
За конем потолочене жито,
За обнесені нагло сади;

За відірвані ґудзики били
І розбиті у школі шибки...
Справедливо караючи,
Вчили
Шанувати порядок людський.

Виріс я. Ні святим, ні злочинцем,
Слава Богу і людям, не став,
І багато чого я навчився,
Й задовільні оцінки дістав.

І життям задоволений ніби
(До уваги дрібниць не беру),
Маю чесний свій хліб
І до хліба,
І радію малому добру.

Україну люблю – свою матір,
Мову рідну і пісню сумну,
В небі – Шляху Чумацького ятір,
Глечик місяця, що на тину;

Недоглянуті предків могили –
Все люблю,
Злу тяжкому на зло...
Лишень раз у житті мене били
Не за те,
За що треба було.
Били грубо, жорстоко і яро,
Вдосконалюючи удар,
Комсомольських дружин яничари
Лиш за те, що не був яничар,
Що посмів цитувати прилюдно
«Заповіт»,
Що лишив нам Кобзар...

Особливо ж старався прелюто
Яничарських дружин комісар!
«Ти – бандєровєц, мать твою в душу,
Да таких ми... в распил і разлом!
Єслі випливеш, сука, на сушу,
Будеш вєчним ванючім хахлом!»

І давно це було, і – недавно...
Що ж змінилося в нашім краю?
Сучать суки мотузку-удавку
На розігнуту шию мою

Та плетуть канчуки із сириці,
Та вигострюють зуби-шаблі,
Щоби змусить мене покоритись
На моїй – українській – землі.

Я ж не маю ні люті, ні зброї
(Є лиш слово, і те – в ланцюгах),
Щоби дати чужинцю-заброді,
Пересиливши страх, по зубах.

Видно, мало нас «братики» вчили
В таборово-радянській землі,
Щоб ми так Україну любили,
Як вони ненавидять її!

«Старший брате»,
З якого ще боку
Ти мене братолюбно утнеш?
Я ж тобі підставлятиму щоку,
Доки ти й кулаки відіб'єш.

Я кмітливий,
Засвоїв науку:
Бий того,
Хто в оселі твоїй
Та на тебе ж підняв злую руку –
Бий!
Це праведний буде двобій.

1993

(с) Низовий Іван Данилович
«Запрягайте, хлопці, коней» (поезії)
Луганськ: Спілка журналістів України.
Новоайдарська первинна організація –
1993. – 64 с. – С. 22 – 24