Соловей співає поки ячмінь колосу не має,
А, як показався колос, то пропав у нього голос.

Сидять Максим та Одарка над річкою в гаї.
Нічка трохи прохолодна, тулиться дівчина
До парубка. А у гаї соловей співає.
Хлопець її пригортає, бо ж кохає сильно.
З неба зорі підморгують, місяць човникує.
Під ту пісню солов’їну так гарно сидіти.
Перші півні проспівали – вони, мов не чують.
Будуть матері удома лаятись сердито.
Та то не біда, одначе. Полають, полають
Та й забудуть. Самі ж були колись молодими.
Отож, справи молодечі розуміти мають.
Батько, правда, на Одарку теж може нагримать,
Як пожаліється мати. Та то вранці буде.
А поки ще зорі сяють, що про те гадати?!
Соловей співа. Серденько так і тьохка в грудях.
Хочеться із соловейком також заспівати.
- Так би і сиділа вічно! – дівчина шепоче.
Максим на те: - Соловейко літом не співає.
- А чому? – аж стрепенулась, - Невже він не хоче?
- Та ні, кажуть добрі люди, що голос втрачає.
А ти хіба приповідку ніколи не чула:
«Втратив соловейко голос через яшний колос»?
- Ні, не чула. Може й чула, правда, та забула.
- А я, бачиш, пам’ятаю. Від діда Миколи
Чув колись іще маленьким. – Розкажи, коханий.
- Добре, слухай, моя люба. Було то в ті роки,
Як жили ще перші люди. Жилось їм погано,
Бо ж давались поза раєм тяжко їм уроки.
Адам орав, Єва пряла. Хатинку зліпили.
Жили у ній, хліб у поті чола заробляли.
Адам у те його поле вкладав усі сили,
Бо ж ті зерна, що посіяв, їх і годували.
А що сіяв? Ячмінь сіяв. Ще не мав пшениці.
Хоч і сіяв не багато та їм вистачало.
Та якось злодійкувата заходилась птиця
Ячмінь з поля його красти. Адам то помітив.
Став ганяти. Отож птиця стала діять хитро.
Поки Адам десь полює і не бачить звідти,
Стала вона налітати. Накинеться вітром,
Повикльовує весь колос. А, щоб не боятись,
Соловейко на сторожі літа, виглядає.
Як помітить - починає голосно співати.
Птаство тоді кида шкоду та швидко втікає.
Наче й не було нічого. Господар приходить.
Нема птахів та колосу багато пустого.
Бідкається: так у нього нічого не вродить.
Та не знає, як позбутись йому, врешті того.
Скоро зрозумів, що птахів хтось попереджає.
А хто, окрім соловейка? Тільки його й чути.
Але ж малий – не поцілить його й не впіймає.
Щось робити слід, голодним щоб в зиму не бути.
Тож звернувся до Господа та помочі просить:
- Зроби, Господи, щоб птахи шкоди не робили!
Зроби тому соловейку, щоби не вдалося
Птахів тих попереджати. Бо ж нема вже сили.
Богу жаль Адама стало. Бо ж трудиться, справді.
Тож зробив зерно ячменю в кожушках колючих
Ще й зі смаком особливим, що птахи й не раді
Його їсти. Хіба, коли дуже голод мучить.
А уже для соловейка вигадав він кару.
Щоби з вечора до ранку той міг лиш співати.
Хоча кажуть, що тим співом він шукає пару,
Але ж міг би і днем білим він пару шукати?
Та то не все. Ледве тільки ячмінь достигає,
Вже і вночі соловейко співати не може.
Десь із липня солов’їні співи не лунають.
Що ж, по-твоєму, то буде, як не кара Божа
За те, що він своїм співом сприяв злому ділу?
Не дано йому відтоді увесь час співати.
Отож, слухай соловейка поки, моя мила,
Не візьметься ячмінь в полі колос викидати.