То було, говорять, ще за царя Миколи.
Хоч у москалів і нині такого багато.
Був у полку офіцер, не минав ніколи,
Щоб не з’їздити у пику якомусь солдату.
Лютий був. Солдати його, як вогню боялись.
А найбільше діставалось денщику Івану.
Ото якось оте стерво на ліжку валялось
Та і каже Іванові: - Што ти всьо как пьяний?
Іді сюда! Прийшов Іван. А що ж зоставалось?
- Нагнісь! Живо! Єщьо ніже! Нагнувсь неборака.
А той його у обличчя кулаком як вліпить.
Ледве на ногах утримавсь. Регоче собака.
А Іван мусить стояти, лиш очима кліпа.
- Отнєсі, дурак, удар мой на почту! – горлає.
Що Іванові робити? Не сказав нічого.
А у душі після цього, як вогнем палає.
Дума, як би так провчити офіцера того.
Не пішов, рішив в кімнаті час пересидіти.
Почекав, доки той клятий захропів добряче.
Увійшов тихо до спальні, щоб не розбудити.
Поплював собі в долоню та як ухайдачить
Офіцера того в пику. Що той аж підскочив.
- Што такоє?! – кричить сонний іще з переляку.
- Не взяли удар на пошті, без марки не хочуть!-
Каже Іван й відвертає хитрющу мордяку.