Як важко перейти ріку страждань, обжерливості й спонукань,
Які підштовхують безглуздий хаос,
Та як не було б проти течії забуть добро,
Яке здійснив філософ Фалес.

Думки все линуть без упину, спіткаючись жахіттями в вуаль.
Та перейшовши Межигір'я-павутину,
Яка породжує смятіння, страх, бажань кефаль.

Вона обігріває смуток теплотою струменем любові,
Ударивши у серце, мовби вжаль.
Ти сподіваєшся, спрацює жало променем покори,
Але в душі завжди царитиме печаль.

Ти слухаєш свій розум, сердце безперечно-посередньо,
Ти ставиш запитання: «Як? Чому? За що?»,
Торкнувшися скрипкової струни сердечно.

Ти прагнеш порятунку, позбувшись жаху, сновидінь...
Чи вистачить тобі терпіння
Витримати й не зламавшись крізь той гуркіт-грім,

Який гуляє Всесвітом, попереджає,
Що той розумний в дощ-грозу іще чекає,
Коли той грім скінчиться, але в душі вогонь завжди палає.

Палає безупину, не скінчиться, не стихне світло,
Мов ота гірчиця, яка пронизує кінці душі й нервової системи,
Задасть вона тобі філософів питань, які дає десниця Піфагора теореми.

Ці теореми смутку дають той паросток,
Через який здійсниться мрія кожної богеми.
Вона почує тихий голос із небес, який промовить: «Я тут, шукать мене не треба».

Богема зрозуміє те штучнеє створіння,
Яке зійде крізь космос й оксигени,
Надасть їй певний вигляд матриці, мотиву та перерви.

Перерва та триває вічність, молодість, чарівну весну,
Зацвівши починає думать про майбутнюю красу.
Зігрівши, давши подих струмнем безмятежним,
Ти подаєш їй знак та віру в мить-пору, яка шукає вихід з темряви у світло, радість, бескінечність.

25.03.2014