те старе мигдалеве дерево росте
біля дороги що веде до моря
покручене та розлоге
воно дозволило мені збудувати хатинку
у своєму гіллі
вилажу і спускаюся мотузяною драбиною
але мало що кличе мене додолу
навесні я живу як в рожевій хмаринці
де щасливо дзижчать бджоли
та співає чорний дрізд
широко розтуляючи золотого дзьобика
влітку зелений затишок господарює
у цій чарівній кулі на вузлуватому стовбурі
тут шелест листя зливається з шепотом хвиль
у нескінченну мелодію життя
подеколи дерево скрикує від болю
то сонце вганяє під кору мідні скалки
там згодом з'являється смола
червоняста цілюща
я змащую нею подряпини та синці
аби швидше гоїлися
у липні збираю врожай
тоді неохайний килим з ворсистих кожушків
встеляє землю під деревом
з кожного горішка на мене дивиться
твоє обличчя
заглибини всередині шкаралупок такі
ніби їх зробили твої пальці
а мигдалинки смакують солодко
як твої слова

глибокої осені ти приходиш насправді
щоб забрати мене до свого зимовища

перед дорогою сідаємо
граємо у дурня
ніхто не виграв
ніхто не програв
ніхто не дивився у карти

ти писав у думках нашу мрію
шар за шаром — неначе картину
а я позувала

07.10.24