Було то ще за Союзу у двадцяті роки.
З’являлися вже колгоспи, ще поодинокі.
І нікого в ті колгоспи ще не заганяли.
Заохочували, навіть та пільги давали.
В один колгосп у глухому селі на Уралі
Із району рознарядку улітку прислали.
В рознарядці говорилось, щоб одну людину
Відправили в санаторій… Проблема єдина:
Ніхто не знав, що те слово мало означати -
«Санаторій» - що там будуть: різати, вбивати?!
Зібралися всім колгоспом та рішати стали,
Кого б у той санаторій відправити мали.
Добровольців не знайшлося. Ну, кому охота
Їхати у невідомість? Ще й в розпал роботи.
Довго думали-гадали і постановили:
Нехай дід Панас поїде. Бо всі тут сиділи,
А він не прийшов на збори, удома лишився.
Тож, за оте «своєвольство», звісно й поплатився.
Відправили в санаторій, хоч і опирався.
Ніхто бачити живого вже й не сподівався.
Та дід Панас повернувся живий та здоровий.
Голова зібрав негайно всіх на збори знову:
- Розкажи-но нам, Панасе, як тобі велося?
В санаторії отому вижити вдалося?
Дід потилицю почухав: - А що там казати?
Довелося, браття й сестри, мені постраждати.
Вже не хочу про ті муки, навіть говорити,
Які мені у тім пеклі прийшлось пережити.
Та…як прийде рознарядка в санаторій нова,
Я готовий за «обчєство» постраждати знову!