Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Як Сатану було скинуто з неба
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Як Сатану було скинуто з неба
Створивши світ, Господь зібравсь на небо.
Хоча проштрафивсь вже Сатанаїл
Та, все ж старавсь вгодити з усіх сил,
Тож Бог рішив узять його до себе.
- Ходім зі мною! – тільки і сказав.
Став підніматись, а нечистий скиглить,
Неначе хтось добрячого дав щигля:
- Та я ж в житті ніколи не літав.
У мене й крил же ніяких нема.
Бог озирнувся, проявивши милість –
Шість крил одразу ж в того появилось
І він вже вслід за Богом підніма.
Чи довго там вони були, чи ні,
Сатанаїл так добре прикидався,
Слугою вірним Богу видавася,
Що той рішив в один із ясних днів
Вдягти тому корону золоту.
Сатаніїл від того загордився,
Знов плани мудрувати заходився,
Замірився на владу, на святу
Над усім світом. А якось Господь
На землю мав спуститися у справах,
Сатаніїлу передав він право:
- Бери, - говорить, - світом верховодь!
Все пояснив: коли вітри спускать,
Коли дощем на землю поливати,
Коли чи холод, чи тепло давати.
Насамкінець, аж вирішив додать:
- Як буде сумно одному тобі,
То от стоїть макітра із водою.
Умочиш пальця і водою тою
Перед собою крапнеш і тоді
З тієї краплі зробиться такий,
Як оце ти. Із ним і розважайся.
Але про справи все ж не забувайся.
Та й на хмаринці полетів легкій.
Бог не устиг ще вийти із воріт,
Сатаніїл прожогом до макітри
Та бризкати почав водою звідти
І став пускати двійників на світ.
То скільки крапель там було води,
То стільки саме й нечисті з’явилось.
Кругом товклися, між собою бились.
Сатанаїл же поміж них ходив
Та й думав: «Ось тепер я цар, так цар.
Є в мене військо, є у мене слуги.
Я знищу ворогів всіх недолугих,
Смертельний Богу нанесу удар.
Бо я ж тепер нікого не боюсь
І не пущу назад на небо Бога!
Я правитиму світом замість Нього!
Я світу волю нав’яжу свою!»
Надумавши, він слугам повелів
Престол на небі царський будувати,
Де він в короні буде воссідати.
Ганяв тих слуг добряче, не жалів.
І ось престол на небесах стоїть.
Він видряпавсь на нього та розсівся,
Погордливо навколо подивився.
І своїм слугам грізно так велить,
Щоби вони уважно слідкували,
Як буде Бог вертатися назад.
Дав зрозуміти, що тому не рад.
Велить, щоб вони Бога не пускали.
Тим часом Бог всі справи поробив,
Летить назад на небо, бачить раптом
Маленьких чорних з ріжками багато
І кожен його вцілить норовив
Чи каменем, оцупком, чи шматком
Якоїсь грязі – що до рук попало.
А «вірне» на престолі воссідало
В короні аж на вуха отак о.
Сидить та і орудує тими,
Які Йому дорогу заступають,
На небеса Його не пропускають.
Господь розгнівавсь, напустив громи
На посіпак, їх миттю розігнав,
Піднявсь на небо у страшеннім гніві.
Прокляв того Сатанаїла живо.
Свій грізний жезл до рук своїх узяв,
Штовхнув престол той «царський», що є сил,
Разом з Сатанаїлом й кодлом різним.
І полетіло все із неба, звісно
До ями, що прорив Сатанаїл.
Престол зваливши, Бог сказав: «Амінь!»
Хто до землі не встиг ще долетіти,
Так над землею і зоставсь висіти.
Отак воно й висітиме, як тінь
Аж до самого Страшного суда.
Та людям буде шкодити й донині.
Як хтось, бува торкнеться тої тіні,
В дорозі бувши, то, вважай біда.
Бо вчепиться тоді людини «блуд»,
Зіб’є з дороги і людина блудить.
Дорогу, й добре знану вже, забуде.
Десь забреде у найглухіший кут.
Сатанаїл же з пекла виповза
Та світом бродить з слугами своїми.
Та славиться щораз ділами злими.
Бо злий, що Бог його так наказав.
Хоча проштрафивсь вже Сатанаїл
Та, все ж старавсь вгодити з усіх сил,
Тож Бог рішив узять його до себе.
- Ходім зі мною! – тільки і сказав.
Став підніматись, а нечистий скиглить,
Неначе хтось добрячого дав щигля:
- Та я ж в житті ніколи не літав.
У мене й крил же ніяких нема.
Бог озирнувся, проявивши милість –
Шість крил одразу ж в того появилось
І він вже вслід за Богом підніма.
Чи довго там вони були, чи ні,
Сатанаїл так добре прикидався,
Слугою вірним Богу видавася,
Що той рішив в один із ясних днів
Вдягти тому корону золоту.
Сатаніїл від того загордився,
Знов плани мудрувати заходився,
Замірився на владу, на святу
Над усім світом. А якось Господь
На землю мав спуститися у справах,
Сатаніїлу передав він право:
- Бери, - говорить, - світом верховодь!
Все пояснив: коли вітри спускать,
Коли дощем на землю поливати,
Коли чи холод, чи тепло давати.
Насамкінець, аж вирішив додать:
- Як буде сумно одному тобі,
То от стоїть макітра із водою.
Умочиш пальця і водою тою
Перед собою крапнеш і тоді
З тієї краплі зробиться такий,
Як оце ти. Із ним і розважайся.
Але про справи все ж не забувайся.
Та й на хмаринці полетів легкій.
Бог не устиг ще вийти із воріт,
Сатаніїл прожогом до макітри
Та бризкати почав водою звідти
І став пускати двійників на світ.
То скільки крапель там було води,
То стільки саме й нечисті з’явилось.
Кругом товклися, між собою бились.
Сатанаїл же поміж них ходив
Та й думав: «Ось тепер я цар, так цар.
Є в мене військо, є у мене слуги.
Я знищу ворогів всіх недолугих,
Смертельний Богу нанесу удар.
Бо я ж тепер нікого не боюсь
І не пущу назад на небо Бога!
Я правитиму світом замість Нього!
Я світу волю нав’яжу свою!»
Надумавши, він слугам повелів
Престол на небі царський будувати,
Де він в короні буде воссідати.
Ганяв тих слуг добряче, не жалів.
І ось престол на небесах стоїть.
Він видряпавсь на нього та розсівся,
Погордливо навколо подивився.
І своїм слугам грізно так велить,
Щоби вони уважно слідкували,
Як буде Бог вертатися назад.
Дав зрозуміти, що тому не рад.
Велить, щоб вони Бога не пускали.
Тим часом Бог всі справи поробив,
Летить назад на небо, бачить раптом
Маленьких чорних з ріжками багато
І кожен його вцілить норовив
Чи каменем, оцупком, чи шматком
Якоїсь грязі – що до рук попало.
А «вірне» на престолі воссідало
В короні аж на вуха отак о.
Сидить та і орудує тими,
Які Йому дорогу заступають,
На небеса Його не пропускають.
Господь розгнівавсь, напустив громи
На посіпак, їх миттю розігнав,
Піднявсь на небо у страшеннім гніві.
Прокляв того Сатанаїла живо.
Свій грізний жезл до рук своїх узяв,
Штовхнув престол той «царський», що є сил,
Разом з Сатанаїлом й кодлом різним.
І полетіло все із неба, звісно
До ями, що прорив Сатанаїл.
Престол зваливши, Бог сказав: «Амінь!»
Хто до землі не встиг ще долетіти,
Так над землею і зоставсь висіти.
Отак воно й висітиме, як тінь
Аж до самого Страшного суда.
Та людям буде шкодити й донині.
Як хтось, бува торкнеться тої тіні,
В дорозі бувши, то, вважай біда.
Бо вчепиться тоді людини «блуд»,
Зіб’є з дороги і людина блудить.
Дорогу, й добре знану вже, забуде.
Десь забреде у найглухіший кут.
Сатанаїл же з пекла виповза
Та світом бродить з слугами своїми.
Та славиться щораз ділами злими.
Бо злий, що Бог його так наказав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
