коли Бог
ще не знав
де тужити
і вигадував
глину
і сіль
не була
жодна крапля

Мартуся наслухє кроків стукіт звісний
В тишині
Волосся жне знаряддя деревинне
Втішно їй

Зважає на втіхи
Наслухуючи

Писав, навчав, навчався разом з ними
Манив, манили в складчину, в архів…
А з неба розсипалися вже Рими…
Я мало після цього не здурів
Ходив, збирав і бавився охоче
Рядком, рядками з римами й без рим
…О дякую тобі, мій Славний Отче,
І вибач за прихов

«Зеленотрав’я, навшпиньки, вище!
В оксамити милі деревчата!
Чи знаєте, що треба говорити,
Як любу мою будете стрічати?»
«Знаємо, знаємо, друже,
Та ж не перший рік тут мандруєш...»
«Спинись, поточе-хлопче, хоч на мить!
Вгамуйтесь, легені вітрилі!

І ще одне, шахед тут ні причому.
Звикаєш попри безліч всяких бід,
Біжиш, було, зкривавлений додому
І тихо помираєш під обід…

Кому скажи… Чи є від цього користь?
А ось у погріб тричі вніч — респект
Буває сам, забувши гнівну почесть,

На присмак листопад, мов кава,
з гірчинкою холодних днів,
хапає цупко за рукава,
щоб ти із ним погомонів
та ти спішиш, бракує часу,
успіти треба до зими,
а падолист встеляє рясно
багряним листям килими.

Одягатись бідно,
Важко працювати, –
Тільки б не безслідно
Залишити спадок.
Дихати настоєм
Пінистої браги, –
Тільки б перед боєм
Відати відвагу.

Я - ось такий. Та іншим вже не буду.
Виходячи на тихий променад,
Своє минуле бачу скрізь і всюди -
Я з тих, хто озирається назад.

Щоб зовсім не було провальних пауз,
На мене ллється бруд тупих порад.
Сьогодні у житті - суцільний хаос -

Здалось мені, що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що грав у теніс),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
А головне – без охорони!?.

Дивись мені, прийдешнє не прогав…
Зіграй в мовчанку, зайві ті розмови
Коли усе усім пороздавав
Лишивши тільки запах від полови…
У лісі ще достатьно вільних місць
Хоча і там, таких як ти, це — розкіш
Як тільки оприлюдниш свою злість —
З тих самих

Все було не так як написано. Дні і ночі тягнулись не реченнями та абзацами,
Роки проминали так само, як минають сьогодні,
І та ж сама різниця була між хатинами та палацами,
Як і різниця між ситими та голодними.
Мечі рубали шоломи, сікли обладунки, ар

Листопадило на душі, листопадило,
Бо осінній повіяв вітер.
Де та юність моя - білоквіття із саду?
Не вернути цвіту на віття.

Листопадило на душі, листопадило.
Де ж широка юності стежка?
Листя золотом, золотом сипало й падало,

Левон стояв у спіднім: «Де мій меч? –
У лицарів чомусь без компромісу. –
Немає з перцем? Націди бірміксу.
По вінця лий! І вою не переч!» –

Корчма вона і в Африці – корчма.
Хіба важливо, як її охрестять?
Тут дринк один від честі до безчестя,

Накричала, пожурила
Неквапливо, спроквола, –
Пригорнулася безсило
І невинно обняла.
Поцілунками зігріла
Й заспокоїла маля, –
Мовчазна, зніяковіла
Мама лагідна моя…

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Птаство Землі Святої в інший край не відліта,
На крилах журавлиних Європа приліта –
На Хулі попоїсть, перепочине,
А

звіздар який пильнує хід планет
нагадуючи привид інкубічний
котрий у час коли покличеш тричі
являє свій субтильний силует

з півсотні привідчинених дверей
за ними інші двері невідомі
не то бібліотека — в кожнім томі