НКОМАРКЕР ЖИТТЯ

1. Анастасія
Кінець січня видався дуже сніжним. Того дня шалено розгулялася хуртовина й Анастасія йшла, прикриваючи вовняним шаликом обличчя від колючого вітру, снігової зливи, що засліплювала очі. Каптур чорної дублянки не рятував. Рукавички не зігрівали долонь, а жіноча сумочка й важкий пакет із харчами не дозволяли заховати руки в кишені. Жінка поспішала до Онкологічного центру на Верховинну, 69 провідати свою найкращу подругу Ольгу, яку прооперували кілька днів тому.
Зайшовши до вестибюлю лікарні, залишила речі в гардеробі, піднялася на восьмий поверх хірургічного відділення й набрала номер подруги. Коли ж Оля вийшла в коридор і, як зазвичай, витягнула губи трубочкою, щоб чмокнути Настю в щоку, та зненацька відсахнулася від онкохворої, як від прокаженої. Зніяковіла, опустила очі, усміхнулася й запитала:
– Як ти себе почуваєш, Олю? Я тобі принесла, ось сама подивися, там бульйон, кефір, печиво, фрукти…
Анастасія зашаруділа пакетами, відволікаючи таким чином увагу подруги від свого переляку, незграбно намагаючись приховати страх заразитися. Їй хотілося віддати все, що принесла хворій, і якомога швидше залишити цей моторошний заклад. Довго не затримуючись, скоромовкою прощебетала:
– Одужуй, дорога, а в мене сьогодні море невідкладних справ.
Ользі було непереливки, тому не вмовляла Настю побути ще трохи. Їй видалили молочну залозу й призначили хіміотерапію. Дренажна трубка з невеликою розтягнутою гармошкою – резервуаром для рідини – висіла збоку під махровим халатом. Хвора скаржилася на високу температуру та біль у руці.
– Тримайся, – сказала Анастасія із заклопотаним поглядом людини, яка поспішає, і пташкою випурхнула надвір. Їй не вистачало свіжого повітря й гуркотливих вулиць, рухливих перехожих, звичних картин зимового пейзажу.
Настя зачерпнула з куща ялівцю жменю чистого снігу й протерла ним руки. Їй не те що не було шкода Ольги, із якою разом працювала в салоні краси, де завше пахло терпкими лаками й парфумами, вона просто не зносила лікарняного запаху. Терпіти не могла кладовищ і скорботних закладів, траурних церемоній та жалобних мелодій – реквіємів. І не дивно: вік – сорок років, молода модельної зовнішності блакитноока блондинка, із обличчя якої ніколи не зникали голлівудська усмішка й дорога косметика. Чоловік забезпечував матеріальними благами, обожнював і ні в чому не відмовляв. Єдина донька Юля вчилася в інституті, вони любили одне одного, довіряли… У безтурботне життя Насті аж ніяк не вписувалися хвороби й чуже горе.
Минув рік. У Насті раптово розболілося під пахвами. Неприємно щемило в напруженій правій молочній залозі, нестерпно боліла рука від плеча до кінчиків пальців, особливо на погану погоду. Жінка подивилась у дзеркало й побачила, що правий сосок втягнутий усередину. Нікому нічого не сказавши, поділилася проблемою лише з Олею, яка вже трохи оклигала й вийшла після довгого лікарняного на роботу.
– Щось мені те, що ти розповідаєш і показуєш, не подобається, Настюшо, дуже схоже на таке, як відчувала я, – говорила Оля. – Будемо сподіватися на краще, але потрібно обстежитися. Сходімо до лікаря разом, у мене залишилися телефони й усі зв’язки.
– А може, само собою згодом минеться? Ти ж знаєш, що я ненавиджу бігати по лікарях.
– Ти те саме говориш, що і я тоді, пам’ятаєш? – переконувала подруга. – Можливо, немає причин для паніки, та береженого Бог береже, завтра йдемо до лікарні.
Ніяких заперечень Оля не хотіла чути й записала Настю на прийом.
Під кабінетом онколога Анастасія дуже хвилювалася. Розпитувала Ольгу до подробиць про її самопочуття під час хвороби.
Жінка в білому халаті запросила до кабінету. Настя сподівалася, що лікар її огляне й поставить діагноз «мастопатія». Але коли зробили УЗД й мамографію, то виявили злоякісну пухлину – карциному правої молочної залози. Шок. Рак – таке страшне слово. Це смертний вирок! Не вірила й потай плакала, кусаючи нігті. Оля втішала, але потрібних слів не знаходила.
– Усе буде добре, не ти перша й не ти остання.
– Це якась помилка… – не вірила Настя. – От поглянь на мене, маю гарний вигляд, хіба що трохи схудла… і слабкість, але це від того, що забігалася. У мене ніяких симптомів немає. Буває, що й лікарі помиляються! –переконувала не так подругу, як себе.
– Настюшо, що ти кажеш? Сама ж бачила на знімку пухлину в грудях, – нагадувала Ольга.
– А може, вона доброякісна? – шукала іншу причину Настя, бо ніяк не хотіла повірити, що з нею могла трапитися біда.
Через тиждень, після біопсії та гістологічного дослідження, підтвердилося: рак.
– Не буду говорити ні чоловікові, ні доньці, – вирішила миттю. – Ця страшна новина їх уб’є. Сама впораюсь зі своєю проблемою.
Лише Ольга знала правду. Настя радилася з нею й тому добре знала, через що доведеться пройти.
Удома сказала, що в неї в грудях кіста, але лікарі призначили чотири хіміотерапії до операції, так, про всяк випадок. Збираючись на першу хімію, напередодні викурила пачку цигарок – так було моторошно.
О дев’ятій ранку вже була на шостому поверсі хіміотерапевтичного відділення на Верховинній, 69. До палати, де на ліжках лежали жінки різного віку, зайшла медсестра. Із кислою міною на обличчі почала підключати крапельниці. Сьогодні Зоя була не в гуморі. Щось неприємне трапилося вдома, і медичну сестру дратували хворі, а особливо їхні родичі. Когось вигнала за двері, іншим зробила зауваження, щоб голосно не розмовляли, а хтось не міг допроситися замінити один препарат на інший.
– Які ви нетерплячі! – говорила вона. – Я одна, а вас багато! Усім одночасно ригни да поклади. Куди вам поспішати, лежіть спокійно й чекайте своєї черги, у мене ще кілька палат…
Ті, хто вже крапався не вперше, мовчали, бо знали, що Зоя найкраще знаходить вени, навіть у тих, кому хімія спалила їх дотла. Через крапельні системи вливали червону, білу, голубу, фіолетову, жовту рідину захмарно дорогих препаратів. Це тривало до вечора, але Насті здавалося, що вічність.
Дуже нудило, цитрусові й боржомі не могли впоратися з хвилею, що зрадливо підступала до горла. Втупившись у штангу з наступною склянкою доксорубіцину, циклофосфану, дексаметазону, рахувала краплі, які щосекунди падали з пляшечки в прозору трубочку: один, два, три, краплю за краплею, до ста – і знову починала спочатку. Вогнем пекли судини, терпли руки, пальці ніг ніби кололи сотні голок. У горлі пересихало, лоскотало. Ковтаючи слину, вона то крейдяніла, то червоніла, мов рак, ледве стримуючи блювоту.
Донька відволікала її розмовами, підтримувала, а Настя мовчала й рахувала краплі: один, два, три, – щоб ні про що не думати. Але вимкнути мозок і абстрагуватися від минулого не вдавалося, тому вона почала уявляти, що то цілющий бальзам життя скрапує з тоненької трубочки в її вени.
Згадувала Ольгу й те, як жахливо боялася заразитися раком, гидуючи взяти від неї будь-що, навіть цукерку, коли та щиро пригощала. Якщо й брала, то потай викидала й ретельно мила руки з милом, дезінфікувала спиртом.
«Може, це мені кара Господня за те, що не сприймала чужого болю й боялася за себе?» – шукала причину своєї хвороби.
– Мамо, може, тобі дати води? – запитала стурбовано донька, перебивши раптово думки.
– Ні, Юлю, боюся, ще більше нудитиме, дай краще дольку апельсина, – попросила хвора.
Жінку, що лежала праворуч від Анастасії, миттю знудило. Вона почала блювати в пакет із таким надривом, що її чоловік побіг по медсестру.
– Що, знову те саме? – запитала Зоя виснажену сусідку, якій зробилося зле.
– Я більше не можу цей жах витримувати! Усе, це остання хімія. Відмовляюся від подальшого лікування, будь що буде!
– Іще чого! – кричала на неї медсестра. Нарешті вона могла вилляти свій гнів із вуст, як блювоту, на яку за двадцять років роботи навчилася дивитися спокійно, бо звикла й до вигляду, і до запаху. – Ти слабачка!!! – волала вона. – Розмазня! Життя варте того, щоб за нього боротися!!! Візьми себе в руки, і щоб я від тебе цього більше ніколи не чула. Ти мене зрозуміла?
Хвору то морозило, то кидало в жар. Великі краплі поту стікали з чола на обличчя, але вона, як не дивно, притихла й почала нечутно плакати, заплющивши очі.

2. Вікторія
Біля вікна лежала під крапельницею симпатична жіночка – Вікторія.
Довге, блискуче чорне волосся було заплетене в тугу косу, ідеальні брови – ніби крильця ластівки. Очі, якщо на них падало світло, були схожі на перестиглі вишні.
– Зою, можете мене відвести? – сором’язливо питала засмучена Вікторія. Часто просилася в туалет.
Медсестра періодично брала штангу з крапельницею, щоб не виймати голки з вени й не переривати вливання ліків, відводила хвору в кінець довгого коридору до вбиральні й там допомагала їй. За якийсь час не витримала й загорланила:
– Віко, скільки можна, ти що, не можеш хоч трохи довше потерпіти?!
Усі в палаті хіміотерапії притихли. Навіть жінка, що плакала, і та замовкла, розплющивши здивовані мокрі очі.
Ні, Вікторія не могла стриматися. Рак кишківника нещодавно прооперували, видаливши частину сечового міхура, і вивели стому. Та й психологічний стан молодої жінки був гнітючий. Вона весь час відчужено дивилась у вікно на свинцеве небо, укрите білястими плямами хмар. Таємничий небосхил приваблював зір.
«Що там, за горизонтом? – марила Вікторія. – Чи є Бог за цією безоднею? А якщо є, то за що мені таке покарання, адже нікому зла не чинила… Жила совісно, була в добрих стосунках із людьми й небом. Невже спокутую гріхи батьків, що кинули мене напризволяще? Навіть ніколи їх не бачила…» – намагалася зрозуміти життя й розібратися в собі.
Їй не хотілося більше ні лікуватися, ні жити. Хіміотерапевтка призначила ліки, від яких не випадає волосся, та їй було байдуже. Напередодні прийшов чоловік і повідомив, що подав заяву на розлучення.
– Віко, зрозумій правильно й не ображайся. Мені потрібна здорова дружина. Хочу влаштувати життя, поки молодий… Моєї провини в твоїй хворобі немає... Ти перестала мене збуджувати сексуально. Таку хворобу не кожен здатен витримати, тож не гнівайся... Залишімося друзями, якщо хочеш, і синові допомагатиму, як зможу, – виправдовувався Михайло, мнучи праве вухо.
У Віки перехопило дихання. Вона не знала, що відповісти чоловікові, якого любила.
– Принаймні, чесно, – усе, що змогла вимовити тоді.
Дворічного синочка на якийсь час забрав до себе дядько (молодший брат її батька з Бердичева). Лікування фінансував теж він. Вікторія була сиротою до того, як названі батьки взяли її крихітну з будинку немовляти – уже в зрілому віці, упевнившись, що ніколи не матимуть власних дітей. Дуже довго єврейська родина приховувала цей факт від Вікторії, але в сьомому класі дівчинка дізналася від однокласниці, що її вдочерили. Це був справжній стрес для підлітка. Прибігши зі школи додому, вона з порога випалила:
– Тату, це правда, що я не ваша рідна донька?!
Батько знав, що рано чи пізно, знайдуться «добрі люди», які відкриють таємницю, тому спокійно зреагував на запитання доньки. Просто підійшов і обійняв так тепло, лагідно, щиросердно, що дівчинка розплакалася в нього на плечі. Вони довго тоді розмовляли про життя й людей.
– Доню, не ті батьки рідні, які народили й кинули на поталу світові, а ті, що виховують і люблять усім серцем…
Більше ніколи Вікторія не піднімала цієї болючої теми, бо щодня відчувала, що її люблять, про неї піклуються, її балують, як рідну дитину. Після школи, закінчивши медичне училище, хотіла вступати до інституту Богомольця, але в батька раптово стався серцевий напад, і він помер від інфаркту. Через пів року й мама від туги за ним відійшла в засвіти. Недарма кажуть люди, що біда ходить парою.
Віці довелося влаштуватися на роботу в аптеку. Якось улітку була з подругою в Гідропарку. До них на килимок підсів симпатичний хлопець. Познайомилися, розговорилися. Почали зустрічатися. І дуже скоро пов’язали свої долі рушниками.
Молода пара жила разом у квартирі, що дісталася в спадок від названих батьків. Вікторія працювала провізором, а в чоловіка був власний невеличкий бізнес. Михайло хотів, щоб вони жили для себе, та невдовзі дружина завагітніла, і вони разом прийняли рішення народити дитину. Кілька років тривало їхнє щастя. Та після пологів Віку почали мучити запори, вона подовгу затримувалася в туалеті.
– Що ти там застрягла? – сміявся чоловік. – Мені що, до сусідів бігати?..
У лікарні вона попросила про колоноскопію.
– Навіщо вам терпіти таку неприємну процедуру? Із вами все гаразд, попийте проносне, узвар, кефір, поїжте чорносливу… усі аналізи чудові, – не розуміла лікарка з чималим стажем роботи. Довго не могла встановити правильний діагноз. Навіть хотіла направити бідну Віку до психіатра. Молода жінка наполягала на ретельному обстежені. Коли добилася свого, виявили рак кишківника з метастазами в сечовий міхур.
– Я дуже здивована, – ніяковіла лікарка районної поліклініки. – У моїй практиці вперше така помилка.
Віка стояла поруч незворушна, ніби це не про неї йдеться й не їй щойно повідомили про страшну хворобу. Виснаженій пекельним болем жінці здавалося, що правильно поставлений діагноз – це вже шлях до успіху. Вона молода й подолає онкозахворювання. Головне: не впадати в паніку – переконувала себе.
Чоловік сприйняв новину на диво спокійно, хоча до хвороби казав, що дуже кохає її й любить сина.
Коли у Віки почалися негаразди з кишківником, Михайла як підмінили. Став відчуженим, нестриманим, дратівливим. Перейшов спати до іншої кімнати. Після операції кілька разів прийшов до лікарні, потім надовго зник.
Жінка чекала щодня, та згодом змирилася зі своєю долею. Настала депресія. Перестала спілкуватися з друзями, замкнулася в собі. Виведена стома могла будь-якої миті підвести неприємним запахом. Віка не могла контролювати свій стан. Милася часто, але здавалося, що люди її цураються. «Тільки б не осоромитися при всіх», – думала, коли знову припікало в туалет.
– Зою! – із тугою в голосі покликала хвора.
– Віко, роби в памперс, а то мені ніколи! – сердилася медсестра. – Коли вже цей день скінчиться? У понеділок завше такий дурдом!
Донька Анастасії Юля кинулася до Віки. Допомогла піднятися з ліжка. Жіночка з удячністю глянула на неї і, тримаючись за живіт, повільно пішла в кінець коридора.

3. Хіміотерапія
– Отаке ставлення до онкохворих, – обізвалася літня жінка, що лежала під крапельницею на ліжку коло дверей. – Тут і так тоскно, а медсестри ще й покрикують, ніби ми не люди.
– А що вам не подобається? – втрутилася статна жінка в блакитній хустині – хвора завідувачка променевої терапії цієї ж лікарні.
– Он в Ізраїлі й біля хворих бігають, і виліковують рак без проблем! Усі хочуть туди потрапити, щоб одужати, – сперечалася жінка.
– Була я в Ізраїлі, першу хімію там проходила. Ті ж самі препарати вливали. Хіба що фіранки на вікнах кращі й обслуговування, – пояснювала завідувачка Людмила Петрівна. – Двадцять тисяч доларів викинула за один сеанс хіміотерапії – та й приїхала назад на Верховинну.
– Отож! Свої хоч із нами не панькаються, але й три шкури не деруть.
– А я вам так скажу: якщо на життя, то й тут вилікують, а вдома й стіни допомагають, – тихо сказала лиса жіночка Катерина. – Он Раїсу Горбачову де тільки не возили! Нічого не допомогло – поховали. І грошей було повно, і в найкращих клініках лікували, і що з того? Бога потрібно молити, щоб усе владнав…
На краю ліжка сиділа донька Катерини – Світлана. Років двадцять, не більше. На голові красиво зав’язана кольорова хустина у формі чалми. Примружені сірі очі, впалі щоки. Худенька, маленька тростиночка, яка лагідно гладила материну руку.
Та жінка, що блювала, знову почала стогнати й скаржитися.
– Я не витримаю ще однієї хімії… – кривлячись, повторювала вона.
Світлана повернулася до неї й почала радити, які ліки приймати, щоб зменшити нудоту.
– А ви медик, що іншим радите? – знову втрутилася хвора завідувачка.
– Ні, але знаю, – дівчина почала всім розповідати свою історію: – Коли кілька років тому мама захворіла на рак молочної залози, я дуже за неї хвилювалася. Бачила, як важко було здолати хворобу. Падали лейкоцити, лікарі переносили на деякий час хімію, а ми покращували кров.
– І якими препаратами? – запитала донька Анастасії.
– Усе дуже просто, запам’ятовуйте. Потрібно на літр води всипати склянку вівса й варити на слабкому вогні годину. Щоб не було гидким, за п’ятнадцять хвилин до кінця додати жменю сушки, а тоді все процідити, добре вичавити рідину й приймати по пів склянки тричі на день. Ми пили – і допомогло, – ділилася рецептом Світлана.
– А я п’ю червоне сухе вино, дівчата, набагато приємніше й корисно, спробуйте, – радила та жінка, що лежала біля дверей.
– Так ось, – продовжувала дівчина. – Мама вилікувалася, а я намацала, як приймала душ, у правій груді маленьку горошину. Сходила до мамолога, сказали, що невеличка доброякісна пухлинка, із якою можна жити сто років. Я й жила два роки, обстежуючись періодично. Робила УЗД, мамографію. Урешті лікар порадив видалити й забути. Так і сказав: «Бачу ви дівчина маніакальна, тож краще, щоб не думати про погане, позбутися проблеми раз і назавжди». Я так і зробила. Операція не складна. Через кілька днів уже була вдома й думала, що все позаду, та зателефонував лікар, який оперував, і повідомив, що гістологія погана. Пухлинка виявилася злоякісною. Ви уявляєте, у моєму віці… такий жахливий діагноз… Думала, лікарі помилилися. Такого не може бути зі мною… Але потрібно дивитися правді у вічі, – засмучено говорила Світланка.
Присутні в палаті слухали затаївши подих і співчували.
– Довелося пройти безліч хіміотерапій і ще одну операцію з видалення лімфатичних вузлів. То я переживала за маму, а тоді вона за мене, – зі сльозами на очах продовжувала розповідати дівчина. – Ой, щось мені душно, спекотно, – і скинула хустину. Усі побачили, що її волосся схоже на каракуль: тільки почало відростати.
– Оце страшно, коли молодь хворіє на рак, – зворушено промовила Людмила Петрівна.
– Так от, – продовжила Світлана, – коли мама дізналась, що в мене те саме, що й у неї, почала себе звинувачувати й дуже хвилюватися.
– Так, – підтвердила зажурено мати, що лежала під крапельницею. – А що ж ти хотіла, щоб я не переживала за рідну дитину? Це ж від мене ти успадкувала цю страшну заразу. Скільки я молилася, щоб цього не сталося! – заплакала Катерина.
– Мамо, заспокойся, тобі ж не можна нервувати! – благала донька.
– Юлю, можна ще раз вас попросити відвести мене до туалету? – озвалася Вікторія. – Будь ласка, не розповідайте без мене, я швидко, не затримаюся, – боялася пропустити кінець історії.
Світлана зітхнула, співчуваючи, глянула на скорцюблену жіночку, а коли Вікторія повернулася, продовжила:
– Мама завше була біля мене. Увесь час і страждала, і допомагала. Усі хімії просиділа на цьому самому місці, де зараз я, тримаючи за руку. Мені стало краще, а в мами от… рецидив, і вона знову в лікарні. Уже другу хімію проходимо.
– Тепер зрозуміло, чому ви така обізнана, – заспокоїлася Людмила Петрівна.
– Це ж треба, яка жахлива історія, – сказала Анастасія, яка до цього весь час мовчала. – Із вами й вашою мамою все буде добре, – додала сумно.
– Сподіваємося! – важко зітхнула Світланка.
Настя, хоч самій було непереливки, співчувала чужому горю.
Двері відчинились, і до палати зайшла всміхнена медсестра.
– Ну що, мої любі, хороші, витримали? Які ж ви в мене молодці, красунечки золоті. Заслужили анекдот! – Зоя почала жартувати й знімати крапельниці всім по черзі. – Ви пробачте мою нестриманість, просто сьогодні важкий день. Сина затримала поліція ні за що. Слава Богу, відпустили розібравшись, що він там ні до чого… Віко, ти не хочеш у туалет? Тобі ж не можна довго терпіти...
День хилився до вечора, і хворі, що вже прокрапалися, покидали палату хіміотерапевтичного відділення. Обмінювалися номерами телефонів, ставали близькими людьми, порадниками, бо їх поєднувала та сама біда.

4. Алла
Приїхала до села, щоб допомогти матері викопати бараболю. Кінець серпня видався спекотним. На городі картоплиння міцно трималося за твердий чорнозем. Хоч зубами гризи! Дощі давно не радували, а пекуче сонце так утрамбувало землю, що лопату важко було просунути.
Полудень малював у небесах перисті хмаринки. Алла втомилася. Укотре нахилилася над ріллею… запаморочилася голова. Поглянула на залитий сонцем небосхил – запекли вогнем очі. Похитнулася, сперлася на держак лопати, щоб не впасти. Мати побачила, що доньці зле, і сполошилася:
– Алло, піди до хати відпочинь і щось поїж, а я попрошу сусідку Наталку допомогти викопати решту картоплі. Ще трохи лишилось, іди, люба, полеж.
Донька не заперечувала, бо дійсно падала з ніг. Слабкість в усьому тілі та ватяні руки заважали спритно порати городину. «Що зі мною?» – думала вона.
У п’ятдесят років почувалася немічною старою. А ввечері ще й сестра зателефонувала, що раптово від інсульту помер її чоловік.
– Приїжджайте, похорон за кілька днів, – ридала в трубку новоявлена вдова.
…Алла дуже нервувала, хвилювалася за сестру й стареньку матір. Стояла над могилою, оплакувала родича й навіть подумати не могла, що над її головою теж нависли чорні хмари.
Повернувшись після поховання з Житомира до Києва, жінка відчула, що з кожним днем втрачає сили. Не могла підняти стомлених рук. Боліло під пахвами. Груди каменем давили на серце, погіршився зір, апетит. Увесь час хотілося спати.
– Мамо, ти маєш змучений вигляд, змарніла, схудла, якась жовта на обличчі… що з тобою? – запитувала донька.
– Мабуть, перевтома дається взнаки, – намагалася знайти причину свого поганого стану жінка.
– Ходімо до лікарні! – благала донька. – Ти як з хреста знята…
– Не хвилюйся, Аліночко, усе буде добре. Ти ж знаєш: боюся лікарів як чорт ладану… Просто підкосили останні події, на серці тривожно, – заспокоювала Алла.
Лише тоді, коли стало зовсім зле, звернулися до лікаря. Після обстеження з’ясувалося, що в Алли мультицентричний рак (кілька пухлин у молочній залозі).
– Як Ви могли пропустити, невже нічого не відчували? – запитував лікар.
– У мене завжди були тверді груди, ніби набрані молоком, – виправдовувалась Алла.
– Чому ж не проходили обстеження? – невдоволено дорікав лікар.
– Думала, усе добре... Діти, онуки, стара мати… забігалася… – зітхала жінка.
– Ви розумієте, що через ваше недбале ставлення до самої себе та невчасне звернення до лікарів ми навіть не можемо вас зараз оперувати? Спочатку призначаємо чотири хіміотерапії, а коли зменшаться пухлини, тоді будемо вирішувати, що робити далі, – пояснював мамолог.
Вийшли з лікарні. Сівши в таксі, боялися поглянути одна одній в очі. Аліна тихо витирала сльози, а Алла не могла повірити в несподіваний діагноз. Ще годину тому сподівалася, що нічого жахливого не трапиться, а зараз… третя стадія з метастазами в лімфатичні вузли її приголомшила. Не могла говорити. Тихо гладила доньчину руку й думала про рідних. «Чи витримає мати таку новину? Нічого поки не казатиму, хай доживає спокійно свого віку, бо теж хвора й немічна, та ще й не хоче їхати в Київ, щоб не залишати хату напризволяще…».
Аллин чоловік, старший за неї на сімнадцять років, дізнавшись про рак, дуже розхвилювався.
– Я завжди думав, що раніше за тебе помру, а тепер не знаю що й гадати… – бідкався він. – Хто ж мене в старості доглядатиме, води подасть?
– Оресте, що ти мене ховаєш заживо?! – сердилася Алла. – Я ще не все сказала й зробила на цій землі. Хочу побавити онуків, допомогти мамі, дітям, тобі!
– Хоч би собі ради дала! – саркастично посміхнувся чоловік і, увімкнувши комп’ютер, уп’явся в монітор.
Донька з сином підтримували, возили матір на Верховинну до лікарні. Перша хіміотерапія пройшла більш-менш вдало. Аллу не дуже нудило, і через п’ять днів вона знайшла в собі сили вийти в супроводі рідних надвір.
Ніби вперше побачила світ. Навколо щебетали горобці, воркували на даху голуби. Осіннє золоте листя прикрашало розпашілі дерева. Червона горобина, зібрана в пучечки, виблискувала на сонці коралями.
– Як я могла раніше не звертати уваги на таку красу? – дивувалася жінка. – Увесь час кудись поспішала, не озираючись довкола, не помічаючи природи.
За якийсь час син, щоб розрадити матір, подарував два квитки в палац «Україна» на концерт італійського співака Тото Кутуньйо.
Двадцять днів минуло відтоді, як Аллі влили до вен ядучі ліки, і вона вирішила піти.
Здавши речі в гардероб, під руку з Орестом увійшла до осяйної зали палацу. На зручних місцях близько від сцени слухали справжні хіти своєї молодості. Музика зворушувала жіноче серце, і по щоках текла скрадлива сльоза. Приємний, хрипкуватий тембр Тото Кутуньо відносив її до безхмарного раю блаженства, відволікав від невтішних думок.
Після перерви на сцену вийшов маленький хлопчина-ліліпут і затягнув протяжну неаполітанську пісню, що краяла серце. Нестримні сльози заслали очі хворої жінки. Раптом закололо в грудях і запекло в скронях. Мурахи бігали по тілу від щемного співу й душевної сумної мелодії. Алла доторкнулася до голови, щоб поправити зачіску. Пригладила неслухняне волосся й побачила в долоні велике пасмо.
«Боже! – стрепенулася. – Навіть хустки немає, щоб приховати недолік! А якщо зараз висиплеться все волосся і я постану перед публікою лисою? Усі будуть дивитися й тицяти пальцями, сміятися…» – розхвилювалася неабияк. Боялася поворухнутися, доторкнутися до гарячої голови. Ледь дочекавшись наступного номера, попросила чоловіка поїхати додому.
– Чому так рано? Чудовий концерт… і такі дорогі квитки. Коли ми ще сюди виберемося? – не розумів він.
– Хочеш – залишайся, а я піду, – запропонувала дружина, пояснивши причину своєї тривоги.
– Добре, ходімо! – невдоволено буркнув Орест. Після закінчення пісні вони вийшли із зали.
Поки дісталися додому, шкіра голови вже пашіла нестерпно.
– Мамо, сходи в душ і прохолодною водою втамуй жар, – порадила донька.
Так і зробила. Стояла беззахисна під прохолодним потоком, а в долоні спливало густе каштанове волосся. Те, що ще трималося на голові, обскубувала на собі, як пір’я ошпареної курки, і голосно ридала. Тільки зараз Алла збагнула, що може будь-якої миті втратити життя, так само, як це мертве волосся. На схлипи й ридання прибігла Аліна. Поглянувши на матір, теж гірко заплакала й допомогла позбутися спаленого волосся.
– Мамо, не плач, ти й лиса в мене гарна. Я тебе дуже люблю! – обнімала невтішну матір. – Завтра підемо на Даринок і купимо тобі чудову перуку. Будеш знову красунею.
Наступного дня Алла вдягла яскраву хустину. Химерно закрутивши її навколо голови чалмою, подивилась у люстерко й важко зітхнула: «Боже, яка я жахлива!». Ні волосинки на голові, і вії висипалися, і обличчя воскове.
Не любила ні шапок, ні хусток. Навіть узимку ходила з непокритою головою й не мерзла. Пишне, шикарне волосся було її гордістю. Усі звертали увагу на корону хвилястих кіс. Не докладала особливих зусиль, щоб їх доглядати, закучерявлювати. Помиє шампунем, розчеше – і вони самі вкладуться хвилями навколо миловидного обличчя. А тепер не могла дивитися в дзеркало. Хотілося швидше купити перуку, щоб не бачити себе лисою.
На Даринку продавчиня привітно всміхнулася й витягла чорну перуку-каре.
– Це зараз крик моди, – у захваті пояснювала вона. – Будете в ній жінкою-вамп. Усі чоловіки обертатимуться.
– А можна що-небудь простіше? – просила Алла.
– Що ви маєте на увазі? – не розуміла продавчиня середнього віку з дуже нафарбованим обличчям. – Я вам раджу нову модель, це найкраще з того, що тут є! – невдоволено позирала на покупців, показуючи довге біляве штучне волосся.
– Ось цю можна поміряти? – Алла вибрала просту пшеничну перуку.
Коли зняла хустину, продавчиня змінилась на виду.
– Тепер я розумію, що вам потрібно, – і витягла з покладів свого товару акуратної форми перуку з природною зачіскою. Алла поміряла – і сама собі сподобалася. І хоч штучне волосся кололо голову, проте вона була дуже задоволена.
– Мамо, от бачиш, як гарно! Тобі дуже личить, ти в мене красуня, – щебетала Аліна. І мати вперше за останній час усміхнулася.

5. Палата номер двадцять один
Першого лютого 2012 року мороз сягнув двадцятиградусної позначки. Зима розгулялася не на жарт. Хуртовина намела повно снігу. Ахроматичні кольори засніженого міста наводили сум.
На Верховинній, 69 в онкологічному центрі було дуже холодно. У палаті номер двадцять один стояло чотири залізні ліжка з жахливими матрацами, обвислими пружинами й тонкими запраними ковдрами.
Анастасію й Лесю вже прооперували, а Аллу після чотирьох хіміотерапій готували назавтра на операційний стіл. Лікар у неї був чудовий. Високий, гарний, людяний, а головне – досвідчений фахівець. Хірург-онколог із великим досвідом роботи Антон В’ячеславович.
Зайшовши до палати й оглянувши підопічну, лікар щиро всміхнувся й запевнив, що все буде гаразд. Великі сині очі блищали привітним вогником надії.
– Це добре, що на вашій тумбочці образ Божої Матері, – похвалив він.
– А грудь ви мені залишите? – зі сподіванням у голосі запитала Алла.
– Нічого не буду обіцяти загодя, усе залежатиме від повторної гістології, яку зробимо під час операції. Не хвилюйтеся. Краще помоліться. Нічого сьогодні не їжте, а зранку й води не пийте. Плануємо прооперувати вас десь об одинадцятій.
Лікар чорним маркером намалював лише йому зрозумілі помітки на молочній залозі Алли, додавши:
– Бережіть себе!
– Добре, дякую!
– Тоді до завтра, – усміхнувшись і пожартувавши з рештою хворих, вийшов із палати.
Анастасія лежала на ліжку біля вікна й куталася в картату ковдру. «Слава Богу, що мені залишили груди», – думала. Їй видалили невелику пухлину майже під пахвою, і вона мріяла довго не затриматися в лікарні. Нічого, волосся відросте, головне, що груди на місці. Для певності помацала там, де боліло, і полегшено зітхнула.
На ліжку біля дверей Алла, повернувшись до стіни, тихо схлипувала, щоб ніхто не почув і не побачив її болю.
– Усе буде добре, не хвилюйтеся так, – утішала її тендітна жіночка Леся, що вже ходила після операції. Їй кілька днів тому видалили молочну залозу, але вона не впадала у відчай.
Обличчя Лесі сяяло блаженством, карі примружені очі випромінювали любов. Модна русява перука обрамляла миле обличчя.
– Дівчата, от побачите, із нами все буде гаразд. Я ходила до матушки Аліпії в Голосіївський монастир і там відчула, що вона мені допомагає. Згодом, як трохи поправимося, підемо разом, попросимо матушку, щоб нам допомогла подолати хворобу, – бадьоро говорила Леся. Підходила до кожного, кропила святою водою, читала молитви й була настільки окриленою, що всіх дратувала своїм піднесеним настроєм.
«Невже вона не розуміє, що нас чекає смерть? – думала Алла. Невже збожеволіла? Хіба можна настільки неадекватно реагувати на таку жахливу біду, як рак? Ходить і радіє, коли всі пригніченні хворобою. Ніби потрапила не в онколікарню, а в цирк шапіто».
У двері постукали, і на порозі з’явилася Галина з іншої палати.
– Валюсю, як ти себе почуваєш? – запитала вона хвору подругу, присівши на край ліжка.
Валентина, що познайомилася з Галею в центрі діагностики, почувалася кепсько. Після операції трималася висока температура, і жінці було зле.
– Нічого все добре, якось воно буде, – запеченими губами відказала вона подрузі.
– Не якось, а все буде прекрасно, – втрутилася оптимістка Леся. – Дівчата, ми в щасливій палаті номер двадцять один, це ж недарма, подумайте! – надихала подруг по нещастю.
– Тобі легко говорити, – промовила Алла. – Я бачила твого чоловіка. Він добрий, турботливий красень, та ще й відомий музикант. У тебе все є для повного щастя: забезпечена, проживаєш на Хрещатику і горя, мабуть, ніколи не знала, тому так оптимістично сприймаєш реальність. Пурхаєш тут метеликом і радієш невідомо чому… – не могла зрозуміти Алла. – А я турбуюся, щоб мені не знівечили груди, бо чоловік старий і я надіялася на кращу долю. А тепер усе марно. Зник сенс життя.
– Та ні, дівчата. Кожному Господь дає випробування, які його роблять міцнішим… І в моєму житті все було не так просто й безхмарно, як ви думаєте. Так, я була безмежно щасливою. Обвінчалася з чоловіком, якого любила, і народила чудову здорову дівчинку. Тішилися пів року, а потім донечка захворіла. Ми тоді гостювали в селі у батьків. Цілу ніч немовля невпинно кричало. Викликали швидку, ті сказали, що дитячі кольки. Ставили клізми, носили на руках, а на ранок, коли донька ні на що не реагувала, іще раз викликали лікарів… – Леся на якийсь час замовкла, ковтаючи клубок болю в горлі. – Нас відвезли до районної лікарні… і там наша лялечка померла від завороту кишок. Лікарі були неспроможні її врятувати. Я тоді справді ледь не збожеволіла, – розказувала, не ховаючи сліз.
– Вибач... я ж не знала, що ти перенесла таку тяжку втрату, – виправдовувалася Алла.
– Та нічого, не переймайся, я все розумію. Сприймаю життя таким, як воно є, із радощами й болем, та завше надіюся на краще, – Леся витерла сльози й сумно всміхнулася. – Гайда, мої любі, розмовляти про щось приємне. Наприклад, про те, як ми незабаром поправимося й поїдемо в подорож. Ви любите мандрувати?
Та Лесі вже ніхто не слухав. Важкий, гнітючий настрій охопив усіх, окрім неї, і ніхто не хотів підтримувати розмову. До палати періодично заходили то лікарі, то медсестри, кожен займався своїми справами, Леся молилася Богові, а хворі думали: «Яка ж ця жінка мужня! Бог забрав у неї дитину, а вона знайшла в собі сили жити далі й нікого не звинувачувати у своєму горі. Не розчаруватися. І зараз більше думає про інших, ніж про себе».

6. Операція
Наступного дня Алла не могла знайти собі місця, весь час думала про операцію. Руки тремтіли, серце шалено калатало. Рідні приїхали, щоб утішити її й доглядати після операції, але жінка воліла залишитися наодинці, щоб не бачити, як вони хвилюються.
До палати зайшли медсестри й санітари. Укололи заспокійливе, і Алла лягла горілиць на пересувний вузький тапчан. Її везли довгим коридором, а донька із сином супроводжували до дверей операційної.
Там поставили крапельницю. Жінці здавалося, що вона зараз засне й прокинеться в потойбіччі, де більше ніколи не буде сліз і страждання. Тоді згадала дітей, і стало соромно так легко здатися. «Ні, усе буде добре! Я буду жити й радіти так само, як тішиться життям Леся, чого б це мені не коштувало. Отче наш, допоможи, збережи й пробач провини мої…» – молила Всевишнього.
До операційної зайшов хірург Антон В’ячеславович. Пильно глянувши у вічі пацієнтки, теж почав молитися перед іконою Святого Миколая. Це дуже вразило й заспокоїло Аллу. «Такому лікареві можна цілковито довіряти», – востаннє подумала, вдихнувши пари наркозу.
За три години опритомніла в палаті на своєму ліжку. Діти змащували їй губи водою. Відчувала біль у горлі й слабкість в усьому тілі. Груди були туго перев’язані, з лівої сторони висів дренаж.
Жінка чула крізь забуття, як сперечаються її діти,
– Хай мама відпочиває, – говорила донька, – це їй зараз необхідно.
– Та ні, не можна дозволяти спати, бо ще впаде в кому, – заперечував син.
– Діти, не сваріться, я не сплю, їдьте додому, зі мною все гаразд, не хвилюйтеся, – тихо, невиразно промовила Алла. – Я лише хочу спокою й тиші, а ви зчинили гамір.
Рідні переглянулися, порадилися, і донька залишилася на ніч біля хворої, а син із батьком поїхали додому: медсестра дозволила зостатися комусь одному.
Анастасія піднялася в туалет і, проходячи повз Аллине ліжко, запитала:
– А вам що, не видалили, грудь?
– Лікар сказав, що видалили, – обізвалась Аліна.
– Як же видалили, коли вона на місці? – не заспокоювалася Настя. – Поглянь, Аліно, і сама впевнись, що я кажу правду.
Донька подивилася на повні обмотані груди матері й побігла по лікаря. З’ясувалося, що дренажна трубка затромбувалася й уся лімфа з кров’ю зібралася всередині рани, утворивши величезну гематому. Черговий лікар видушив набряк, прочистив дренажну трубку й поклав лід на рану. Добре, що Анастасія звернула увагу на прооперовану, а то до ранку неприємний випадок міг би обернутися бідою. Небайдужа Настя врятувала сусідці життя. Про це Алла завше пам’ятатиме з удячністю.
На обході лікар пояснив, що таке буває в тих, у кого кров швидко згортається.
– Тепер усе одно, що зі мною станеться, – ридала Алла. – Надіялася, що мені збережуть грудь…
– А ви думаєте, що ми тут бездушні м’ясники, чи що? – строго сказав Антон В’ячеславович. – Розучилися співчувати людям, зачерствіли душею? Так, у кожного лікаря є своє власне кладовище, але ми намагаємося все робити для того, щоб там не з’являлися нові могили. У вашому випадку необхідно було зробити мастектомію. Ви хочете жити, чи вам потрібна молочна залоза? У трьох лімфатичних вузлах метастази. Вам доведеться пройти ще чотири хіміотерапії і двадцять один сеанс променевої. Витримаєте – будете жити. А я впевнений, що ви мужня, розумна жінка!
Алла вийшла з палати в широкий коридор. Заховавшись за віконною шторою, не могла стримати сліз. Усе тіло здригалося від болю та стогонів. За вікном хуртовина замітала дороги. Літали білі крихти снігу. На серці було зимно. Сніжило, хурделило так само, як за мерзлими шибками.
– Не побивайтеся так, усе буде добре, – хтось погладив їй плечі. – Ви думаєте, що чоловікам найбільше важливі жіночі груди? Це не так, повірте, дорога!
Алла обернулася й побачила чоловіка Лесі.
– Не обманюйте, жіночі груди насамперед приваблюють чоловіків! Краще б мені матку видалили, і ніхто б не здогадувався, а тепер кому я потрібна з такою бідою? – ридала жінка.
– Груди ніщо в порівнянні з вашою душею, подумайте над тим.
Алла глянула на чоловіка Лесі. У його очах було стільки щирості й співчуття, що вона заспокоїлася.
Іще довго дивилась у холодне вікно. На перехожих, білі кучугури снігу, гладенькі, випуклі, як величезні груди землі. Удалині виднілися багатоповерхівки й гуркотлива дорога.
Алла згадувала батьківський дім, стареньку матір, якій родичка вже встигла все розказати про хворобу доньки. Шила в мішку не втаїти. Хотілося швидше видужати, обняти й утішити маму. «Я повинна жити й тримати себе в руках, щоб ніхто більше не побачив, як сильна жінка плаче», – пообіцяла сама собі.

7. Від серця до серця
– Дівчата, хто хоче винограду? Чоловік приніс багато, – пропонувала Леся подругам у палаті.
– А в мене є смачні пиріжки з капустою, пригощайтеся, донька напекла, – обізвалась Анастасія.
У двері постукали.
– Ой, дівчата, можна я у вас перевдягнуся? – запитала симпатична жіночка, яка тиждень тому лежала в двадцять першій палаті.
Вона швидко зняла з себе верхній одяг і вдягла модний спортивний костюм.
– Я ще ходжу на перев’язки, – пояснила Ніна присутнім у палаті. Усе на цій шикарній жінці мало ідеальний вигляд: від зачіски та макіяжу до манікюру.
– Невже такі жінки хворіють на рак? – запитала Валентина, не приховуючи свого захоплення цією доглянутою красунею.
– Так, – сказала Ніна, усміхнувшись. – Карцинома молочної залози. Хімії не призначали, бо пухлина була маленькою. Грудь видалили, поставили всередину силіконовий імплант. Коли я в бюстику, то взагалі не видно, що було хірургічне втручання, дивіться, дівчата, – Ніна почала хвалитися прекрасною роботою свого хірурга й демонструвати нові груди. Весела, вродлива, комунікабельна, і грудь зберегла. Дехто пошкодував, що собі не зробив такі ж гарні імпланти.
…За тиждень хворі почувалися краще. Почали більше спілкуватися й довіряти одне одному таємниці. Після обходу лікарів навідувалися родичі та хворі з інших палат. Галя, подруга Валентини, просиджувала годинами, розказуючи різні цікаві історії. Леся, як завше, читала молитви й підбадьорювала кволіших.
– Тільки Господь і віра можуть нас урятувати, – повторювала вона, побожно хрестячись.
– Не кажи, Лесю, не тільки, – заперечила Галина. – Коли я занедужала, пішла до однієї місцевої ворожки. Та порадила вкрасти пута, якими перев’язували руки-ноги небіжчикові. Якраз помер дід Петро, сусід, і я на кладовищі, розв’язавши йому ноги, украла мотузку з домовини так, щоб ніхто не помітив. Прикладала на ніч до грудей – і що ви думаєте? Пухлина набагато зменшилася. Навіть груді не видалили, лише маленьку горошину. Хімію призначили слабку, – задоволено хвалилася Галина.
– Боже, як ти не побоялася таке зробити?! – запитувала шокована Валя.
– Коли жити хочеш, і не таке зробиш, і лайно будеш їсти, і землю гризти, якщо скажуть, що вилікує рак (На жаль, Галина померла через пів року. Пухлина виявилася дуже агресивною).
– А мені, одна жінка теж порадила: піти на базар, знайти найстарішу бабцю, купити в неї кілограм цибулі, а навзаєм віддати паляницю чорного хліба, – розказувала Алла. – При цьому вимовити тихенько такі слова: «Дай мені на життя, а собі забери на смерть мою хворобу»… Та хіба я могла таке вчинити? Подумати навіть страшно!
– Краще самій згинути, ніж убити людину й на себе взяти страшний гріх! – страхалася Леся.
– Отож і я так подумала, – підтримала Алла.
– Усе одно колись помирати доведеться, але з чистим сумлінням краще, – підтакувала Настя.
Під вечір до палати зайшли медсестра з молодою жіночкою й перебили цікаву розмову.
– Дівчата, цій хворій потрібно терміново зробити хіміотерапію, можна їй примоститися на стільці біля вікна? – запитала сестричка.
– Звичайно! – сполошилася Леся. – Хай краще лягає на моє ліжко, а я можу й посидіти біля когось із дівчат.
Гарна жінка з мармуровим обличчям не лягла, а сіла на Лесину постіль. Усі помітили, що вона вагітна. Чималий животик уже добре було видно під тісною кофтиною.
Медсестрі ніяк не вдавалося ввіткнути голку.
– Скиньте, будь ласка, одяг, а то вузький рукав заважає знайти вену, – попросила хвору.
Жінка зніяковіла, зіниці її очей розширилися. Озирнулася довкола і, глянувши з жахом на присутніх у палаті, повільно зняла бежевий гольфик.
Усі побачили на її плечах жахливе татуювання.
Жінка спалахнула від сорому, заплакала й почала виправдовуватися:
– Не подумайте нічого поганого, у в’язниці я не сиділа. Мене Анею звати, – сумно продовжила, сьорбнувши носом. Розкішне біляве волосся не могло прикрити синіх троянд на плечах, і вона не знала куди подітися. Мигдалеві очі сталевого кольору, красиві губи та білосніжне обличчя робили цю жінку дивовижною. Вона ніби зійшла з картини Рембрандта. У палаті настала тиша. Аня побачила в очах присутніх німе запитання та співчуття.
– Лікарі сказали, що легка хімія не зашкодить плодові, – пояснювала. – Я дуже рано вийшла заміж і народила бажану дитину. Але чоловік виявився садистом. Приходив майже щодня напідпитку й дуже лупцював ні за що. Робив мені жахливі татуювання. Плакала, що боляче, умовляла не псувати мого тіла, а він казав: якщо не терпітиму, то прив’яже до ліжка й наколе на лобі зірку Давида… – схлипувала Аня. – Мусила терпіти, бо сама сирота з дитинства й тікати було нікуди. П’ять років знущався з мене. Колов навіть вагітну. Умочував голку з намотаною ниткою в чорну туш і колов, а якщо я смикалася від болю, то давав ляпаса. Коли донька підросла, я втекла від цього нелюда з Харкова до Києва. Так, щоб він мене ніколи ніде не знайшов. Улаштувалася на роботу. Продавала квіти в кіоску, знімала кімнату в щиросердної бабці за мізер, а через три роки познайомилася з одним грузином, що купував у моїм кіоску хризантеми для мами. Почав часто заходити, і я помітила, що вже на нього чекаю. Подружилися, зблизилися. Запросив до ресторану, і я там розказала йому про своє нелегке життя та ці кляті наколки. Вано сказав, що мене кохає й запропонував жити разом. Хотів дитину… Одружилися, завагітніла, бо дуже його люблю. А тут така біда трапилася... Думала, що груди почали боліти через вагітність, а коли з соска пішла кров, зрозуміла, що помилялася. Гінеколог, у якої стояла на обліку, направила до мамолога, а той після обстеження констатував: рак. Що тепер робити?
Усі мовчали, тому Аня продовжила:
– Я Вано люблю більше за життя, і мене ще ніхто так не любив. Він добре ставиться до моєї доньки, чекаємо на сина… Хоч би з дитиною все було гаразд!
Леся підійшла й обняла невтішну жінку.
– Ти красуня, – зі сльозами на очах сказала вона. – Живи спокійно, ніхто про тебе нічого поганого не скаже. Видно, що ти гарна людина, яка багато страждала. Заспокойся і думай зараз лише про те, як поправити здоров’я, зберегти вагітність і виносити немовля.
Усі в палаті загомоніли на підтримку. Почали пропонувати Ані боржомі й мандарини, щоб менше нудило.
У двері постукали, і до палати ввійшов молодий чоловік кавказької зовнішності. Чемно привітався з присутніми та кинувся до своєї Ані. Зі сльозами на обличчі він простояв на колінах перед коханою дружиною кілька годин, цілуючи їй руки.
– Анічко, тримайся, люба моя, усе буде добре. Я тебе дуже кохаю!
Аня дивилася на нього й гладила вільною рукою чорну шапку волосся. Обоє плакали, а в лоні жінки билося серце їхнього немовляти.
У всіх наверталися сльози на очі від такої зворушливої сцени.

8. Разом проти раку
Коли до Анастасії прийшли чоловік та донька, вона радісно повідомила їм, що гістологія не підтвердила злоякісної карциноми.
– У мене кіста! Я ж вам казала, що нічого жахливого зі мною не станеться. Лікарі перестраховуються, тому призначили ще чотири хіміотерапії й… трохи променевих, – обманювала близьких Настя. А ті у відповідь удавали, що вірять у її маячню, хоч давно знали справжній діагноз.
– Завтра мене виписують, тож приїжджайте допомагати збирати речі, – просила рідних.
Коли відвідувачі пішли, до палати зайшла приємна жіночка середнього віку й розказала хворим, що в Україні давно створена Всеукраїнська громадська організація онкоінвалідів «Разом проти РАКУ».
– Я п’ятнадцять років тому теж хворіла на рак, а зараз, як бачите, жива й здорова, – говорила із запалом Лариса – очільниця Київської міської громадської організації «Амазонки». – Ми проводимо зустрічі жінок із психологами, лікарями, реабілітологами, там обговорюємо різні методи лікування раку. Запрошуємо артистів із виступами… Приходьте до нас! Хворі відвідують театри, концерти, музеї. Отримують безплатно ліфи та подарунки до свят. Наша спільнота підтримує зв’язки із закордонними організаціями онкохворих жінок.
Усі зацікавлено слухали, бо її особистий приклад боротьби з онкозахворюванням захоплював і давав іншим надію подолати недугу.
– А чому у вашої організації така дивна войовнича назва? – запитала Анастасія.
– За древніми легендами, жінки-амазонки були сильними, незалежними й ампутували собі праву грудь, щоб легше було стріляти з лука й битися з ворогом, – пояснювала Лариса.
– А я й не знала, як цікаво!
Жінка ще б довго розповідала, та до палати влетіла з трояндами в руках збуджена Леся.
– Дівчата, я їду зараз додому, бережи вас усіх Господь, поправляйтеся швидше! – раділа вона. – Ще побачимося! Обіймаю, люблю! До побачення!
Лесин чоловік забрав заздалегідь складені речі й чекав у машині, тож вона поспішала.
Операція пройшла без ускладнень, Лесю виписали з лікарні раніше за всіх – готуватися до першої хімії.
Решта довго ходили на перев’язки. Великим шприцом онкохворим витягували лімфу, що накопичувалася на місці операції, робили масаж, щоб зняти набряк і розробити хвору руку.
П’яту хімію Алла пройшла в лікарні й теж виписалася. А вдома їй стало дуже зле. Весь час судомило. Червона, як та рідина, що їй влили до вен, вона лежала в ліжку й не могла піднятися.
«Мабуть, я помираю», – думала тоді, облизуючи потріскані, запечені вуста. Слабкість і біль не полишали тіло. Високий жар не давав вільно дихати. Жінку лихоманило, нудило, тиск упав. Вона постійно втрачала свідомість. Трималася на тоненькій волосині над прірвою між життям і смертю. Довелося знову їхати на Верховинну, 69 до хіміотерапевта.
– У вас передозування, – сказала лікарка й призначила крапельниці, щоб вивести залишки отрути.
Рак – дуже підступна хвороба. Усе потрібно контролювати. Хіміотерапія може допомогти, а може й убити, але більш дієвих ліків, на жаль, іще не знайдено. Лише в комплексі: віра, воля, прагнення хворого до життя й правильно підібране лікування – можна здолати хворобу.

9. Валентина
Валентина Миколаївна – так її всі називали, хоч мала сорок чотири роки, а на вигляд і менше. Невеликого зросту, худенька жіночка із серйозним виразом обличчя й модною асиметричною стрижкою на маленькій ангельській голівці працювала директором ювелірної фабрики й любила наводити лад скрізь, де б не з’являлася. Її поважали й слухалися, бо завше була взірцем, відданою роботі настільки, що не звертала уваги на власне здоров’я й родину.
Завше затримувалася допізна в робочому кабінеті, бо вдома останнім часом її ніхто не чекав. Давно не знаходила спільної мови з чоловіком, а згодом відбулося тихе розлучення. Єдина донька вийшла заміж у сімнадцять, онуці було сім років, і вони дуже нечасто бачилися, бо жили окремо.
Кілька років після розлучення не хотіла бачити представників чоловічої статі, а тоді несподівано закохалася в підлеглого. Високий, трохи повнявий чоловік із вкрадливим приємним голосом заволодів її серцем. Його сонячна посмішка й дотепні жарти завше піднімали настрій, а від знаків уваги вона шарілася, як незаймана дівчинка.
Валентина ловила себе на думці, що постійно думає про нього, Владлена Тимофійовича, і нічого вдіяти не могла. «Але ж він одружений, має двох неповнолітніх дітей, та й на п’ять років молодший…» – думала, дивлячись у сірі примружені очі й забуваючи все на світі. Та якось на Восьме березня Владлен Тимофійович зайшов до її кабінету з великим букетом троянд, парфумами, шампанським і в них зав’язався бурхливий роман.
– Я тебе давно люблю, з тієї самої пори, як уперше побачив, – схвильовано говорив чоловік, і вона повірила, бо сама в ньому загубила душу.
Кілька років зустрічалися по суботах у її квартирі, а часом після роботи зачинялись у кабінеті та мріяли бути разом, коли Владлен нарешті розлучиться. Та він увесь час зволікав із розривом родинних стосунків.
– Зачекай, люба, трохи діти підростуть, я їм зараз найбільше потрібен.
І вона не квапила.
– Я все розумію, любий, не хвилюйся, – тихо промовляла. І вростала в нього душею все глибше й глибше. Почувалася винною, не хотіла забирати батька з родини, поки він сам не наважиться розірвати клятий трикутник.
І думати не хотіла про щось погане, але якось після роботи їй стало зле за кермом власної машини. Зблідла, паморочилося в голові, нудило. «Мабуть, вагітна», – подумала й наступного дня пішла до гінеколога в приватну клініку, сподіваючись, що матиме дитину від коханого чоловіка. Але при обстежені з’ясувалося, що вона хвора.
– У вас, Валентино Миколаївно, карцинома молочної залози, і боюся, що ви звернулися запізно, – повідомила лікарка, не приховуючи правди.
– Як карцинома? Це що, рак? – перепитувала Валя, відмовляючись вірити.
– Так, заспокойтеся, ось направлення на Верховинну. Там допоможуть, – заспокоювала мамолог, радячи, до кого краще звернутися.
Та Валентина її не чула. Вийшла з кабінету і, мов у тумані, почала шукати двері надвір.
Ледве доїхавши додому, залишила машину під під’їздом і відразу ж набрала Владлена.
– Любий, ти можеш зараз приїхати до мене?
– А що трапилося? – запитав той, прикриваючи трубку рукою, щоб не почула дружина.
– Це не телефонна розмова, приїжджай, ти мені дуже потрібен.
– Добре, постараюся, – у трубці почула зумер, але ще довго так стояла, не відриваючись від мобільного, вслухаючись у протяжний гудок.
Коли приїхав Владлен і Валя повідомила страшну новину, він був шокований.
– Валюню, хочеш, ми завтра разом підемо до лікарні? Але ж я твій зам, і ти добре знаєш, що коїться на роботі, коли немає керівництва. Хтось же повинен усе тримати під контролем. І чим я можу тобі допомогти?
Валентина зразу зрозуміла, про що мова.
– Добре, – сказала, ніби вибачаючись, узяла себе в руки, витерла крадькома підступну сльозу. – Іди, я тобі потім зателефоную.
– Тримайся, люба, усе буде гаразд. Я з дачі втік, сказав дружині, що на хвилиночку. Вибач! – у коридорі поспіхом поцілував у щічку, і більше вона його не бачила. Терміново взяв відпустку й поїхав із родиною до Туреччини на море.
Валентина зателефонувала доньці й розповіла про хворобу. Та відразу ж із чоловіком і дитиною переїхала до неї жити.
– Оксано, я не хочу лікуватися, все одно мені одна дорога – на цвинтар. І заради чого й кого жити, і навіщо так мучитися?
– Заради мене, онучки Софійки. Ми тебе не залишимо в біді, чуєш, мамо? Ти молода, гарна, у тебе все ще попереду. Бог дасть силу все пережити. Ходімо до лікарні, я тебе благаю!.. – плакала донька.
Валентина нічого не хотіла чути. Весь час думала про Владлена. Вона б нізащо його не кинула. У радості чи тим паче в горі. Картала себе, що так легковажно піддалася почуттям і закохалася в одруженого чоловіка.
«Це кара Господня, так мені й треба, я це заробила. А тепер немічна впаду на доньчині руки й буду лежати квола, доки не сконаю».
Такі думки супроводжували її затьмарений розум.
Безсоння виснажувало. Невтішне майбутнє мерехтіло перед очима чорною-білою плівкою трагічного фільму. Ось вона лежить на ліжку й не може допроситися води, бо всі на роботі. Відчуває гострий біль у грудях і кусає до крові губи. Кричить на всю кімнату, щоб вкололи морфій, та її ніхто не чує…
– Ні, я не можу цього дозволити. Лише один крок з десятого поверху – і вмить припиняться всі муки.
Запланувала накласти на себе руки.
Коли залишилася на самоті, вийшла на балкон. Дивилась униз, на перехожих. Уявила себе на асфальті в калюжі крові, і їй не стало моторошно. Принесла стілець із кухні, щоб стати на підвіконня, уже занесла ногу, як за спиною почула жахливий крик онуки.
– Бабусю, не роби цього, мені страшно!
Валентина обернулася й побачила Софійку, яка дивилася на неї очима, повними сліз, і вся тремтіла від жаху.
– Не бійся, люба, я лише хотіла помити шибки… Ти чому повернулася? – запитала розгублена Валя.
– Я забула форму для фізкультури… – схлипувала Софійка, сьорбаючи носиком.
Валентина обняла онуку й не відпускала від себе.
«Цей янгол повернувся, щоб урятувати мене, і я буду жити заради родини», – ще міцніше пригортала Софійку до хворих грудей. А наступного дня пішла до лікарні.
Через якийсь час донька запропонувала сходити до Києво-Печерської лаври. Оксана бачила, що мати тане на очах.
– Я чула, що там є шапочка святого Марка-гробокопача, яка зцілює людей, – говорила виснаженій хворобою Валентині.
– Здається, мені вже ніщо не допоможе. Кожна наступна хіміотерапія проходить усе важче й важче, – скаржилася Валя. – Добре, що хоч ви допомагаєте. Як би я сама добиралася в такому стані на Верховинну?
– Тим паче потрібно йти до храму й просити Всевишнього про допомогу. Без Бога – ні до порога, а з Богом – за синє море! – наполягала донька.
– Добре, ходімо, – погодилася хвора.
Наступного дня вони стояли в церкві, що знаходилася біля святих джерел Антонія та Феодосія, і щиро молилися. У храмі майже нікого не було, а шапочка Марка-гробокопача лежала недосяжна, замкнута в склянім аналої.
Валентина запалила свічки за здоров’я рідних і кинула гроші до скриньки для пожертв. Із дверей позолоченого різьбленого вівтаря вийшов чоловік у темному підряснику, підійшов до неї, запитав:
– Ви онкохвора?
– Так, і мені дуже погано, – тихо промовила жінка, поправляючи перуку. Жовте обличчя вказувало на те, що печінка вже не справляється з об’ємом прийнятих ліків. Чернець дістав шапочку святого Марка й одягнув хворій на голову.
Потім узяв мовчки за руку й повів у дальні печери лаври. Вони довго блукали нескінченними темними лабіринтами, хрестилися і з молитвою припадали до святих мощей.
За кованими ворітьми в печерах знаходилася маленька церквичка, де на полицях стояли мироточиві глави невідомих угодників Божих. Чернець відчинив ключем масивний замок і запросив увійти всередину. Тиша й благодатний спокій огорнули плечі хворої. На свічниках догоряли недопалки, вогонь де-не-де відблискував на стінах. Із ікон скорботно дивилися, ніби в душу, Діва Марія та Ісус Христос. Валентина не могла відірвати погляду від лампадок і святих образів.
Перехрестившись, чернець зняв кришки зі срібних рак і порадив хворій прикладатися до них вустами по черзі з проханням про допомогу й зцілення. Жінка здригнулася, так їй було моторошно й чудно водночас. Відчувала, коли нахилялася поцілувати глави, живе волосся святих і благодатний аромат мира. Ніякі парфуми не могли дорівнятися до божественного аромату ладану та мира.
Почало відбуватися щось неймовірне. В операційнім шві забігали мурахи. Ніби щось ворушилося, повзало, смоктало плоть ізсередини під шкірою. Масажувало, гладило рани, зцілювало. Тепло ніжності повінню розливалося в серці. З очей посипалися великі краплі сліз.
– Нічого, нічого, – говорив монах. – Господь милосердний! Буду молитися за вас, сестро. Поплачте, поплачте, щире каяття очищає згорьовану душу. Із Божою допомогою все освятиться.
Валентина подякувала й поцілувала ченцеві руку.
Коли приїхали додому, майже добу проспала. Відтоді почала поправлятися й набиратися сили. Віра поселилася в її серці назавше.

10. За межею можливого
У травні онкохворі з палати номер двадцять один проходили променеву терапію. Червоним маркером на місці пухлини малювали фігуру й опромінювали. Колір крові, любові, надії, життя – говорили пацієнтки. Процедура безболісна, трохи паморочилась голова, але сама думка про те, що позаду найжахливіше, давала сили триматися й боротися з хворобою до кінця.
Весна радувала білоцвітом дерев та лагідним сонцем. Земля зеленіла, пахтіла, і хотілося далі жити.
– Дівчата, ми подолали найстрашніше, і тепер у нас відростають нові, міцні крила. Які ми молодці! – підбадьорювала всіх Леся. – Поїдемо до матушки Аліпії в Голосіївський монастир і подякуємо Богові за наше спасіння!
Дівчата були не проти, бо розуміли, що без духовного тілесного не зберегти.
Колишні онкохворі відвідали не тільки святі столичні храми, церкви, собори, монастирі, а й почали подорожувати Україною. Усе далі й далі на захід і схід пролягали їхні туристичні маршрути. Лише зараз жінки зрозуміли, що потрібно цінувати життя, творити добро й відкривати для себе новий світ. За сім років об’їздили майже всю Європу. Побували в Австрії, Угорщині, Чехії, Польщі, Німеччині, Італії. Дякували Богові й причащалися святих таїн у Єрусалимі. Ходили на зібрання «Амазанок» і ділилися досвідом із жінками, які нещодавно зіткнулися з бідою й були, як сліпі кошенята, розгублені, налякані, необізнані. Із кожної країни жінки привозили нові враження, чудовий настрій та натхнення допомагати іншим і самим жити повноцінним життям.
Як прекрасно опинитися в чудовій казці мрій, де ти ніколи не був раніше, навіть не здогадуючись про красу земного раю. А тепер Алла з подругами готувалася до поїздки у Францію.
– Оресте, ми з дівчатами збираємося в мандрівку, – радісно сказала чоловікові.
Волосся її відросло до плечей, фарбувалася в білявку й мала гарний вигляд. П’ятирічна гормонотерапія була позаду, і лише відсутність однієї груді нагадувала про колишню хворобу. Сторонні нічого не помічали, бо в ліфі був силіконовий протез.
– Я так хочу побачити Ейфелеву вежу, Версаль, Лувр, Єлисейські поля! – у передчутті свята говорила Алла, складаючи речі до валізи.
– А я що, знову тиждень сидітиму сам? – невдоволено запитав чоловік.
– Я тобі наготую їсти на тиждень, і діти будуть навідуватися, з ними домовилася. Урешті-решт, у тебе є телефон, завше можеш зв’язатися з рідними. Тож якось переживеш мою тижневу відсутність, – заспокоювала чоловіка щаслива Алла, вкладаючи рожеву сукню.
– І для кого ти там будеш виряджатися? – ревнував Орест.
– Для гарного фото! Я не хочу повторити долю своєї бідної матері, що за останні двадцять років перед смертю ні разу не була на морі й не вдягнула жодної святкової сукні.
– А моя мама взагалі моря не бачила, тож дійсно, не переживай за мене, я б і сам поїхав, якби був молодший і краще почувався, – почухавши потилицю усміхнувся Орест.
– Чому б мені не радіти, коли Господь іще раз подарував життя? – говорила Алла, наводячи лад у квартирі.
А ввечері, приймаючи душ, підсковзнулась у ванні й упала, дуже вдаривши операційний шов. Хоча на тому місці відразу з’явилася гематома, та жінка намастила її траумелем і легковажно поїхала до Франції. Кошти за тур напередодні були проплачені, тож ризикнула своїм здоров’ям, нікому нічого не сказавши про травму.
Мандрівка вражала на кожному кроці, і жінка не думала про погане, тим паче біль поступово зник, так само, як синець.
Повернувшись до Києва, Алла лише через пів року пішла на планове обстеження разом із подругами. На екрані УЗД добре було видно затверділу гематому, що за цей період переродилася в злоякісну пухлину.
Після гістологічного дослідження й біопсії жінка знову опинилася в онколікарні.
– Як ви могли себе так занапастити, не вберегти? – запитував хірург Антон В’ячеславович, який робив Аллі операцію вісім років тому. – Такі травми безслідно не минають. Якби ви вчасно звернулися до мене, цього могло б не бути…
Алла відчувала свою провину, тому мовчала, втупившись у підлогу.
– Що ж, будемо оперувати, у вас рецидив. Сподіваюся, що цього разу обійдемося без хіміотерапій.
І хоч снаряд не падає двічі в одну воронку, але у випадку з раком ця приказка недоречна, бо він може повернутися будь-якої миті.
Аллі знову видалили карциному й призначили довічно приймати гормони.
Тепер у неї не було остраху, як тоді, коли зіткнулася з хворобою вперше. Її підтримували рідні та подруги. Жінка ходила на перев’язки й налаштовувала себе на швидке одужання.
Як не дивно, цього разу теж була зима, але без снігу й морозу. Алла йшла на Верховинну, оминаючи калюжі, і думала, що повинна бути обережною. Оминати не лише калюжі, а й прірви та кручі, якщо хоче жити. Почувала себе щодня краще. Закортіло зайти до колишньої своєї палати номер двадцять один. Постукавши, тихо відчинила двері.
Там знаходилися три жінки. Пахло знайомими препаратами. Нещодавно в лікарні зробили ремонт. Пастельні стіни й нові меблі приємно вразили Аллу. Зручні ліжка, пружні матраци, сучасні фіранки створювали затишну домашню атмосферу.
– Доброго всім дня! – усміхнулася Алла жінкам, що похнюпили носи й сумно та байдуже дивилися на незнайомку. – А ви знаєте, що знаходитесь у щасливій палаті? – запитала весело. Жіночки середнього віку, що сиділи на ліжках біля вікна, переглянувшись, важко зітхнули. Лише молода лиса дівчина усміхнулася навзаєм і запитала:
– А звідки ви знаєте, що з нами трапиться далі?
– Знаю, бо сама так само, як і ви, лежала в цій палаті вісім років тому. Нервувала, плакала й думала, що це вже кінець світу. Готувала крижмо на смерть і невтішними думами ледь не загнала себе в домовину.
Хворі тепер слухали зацікавлено, не перебиваючи.
– Я пройшла вісім хіміотерапій, складну операцію з видаленням груді та лімфатичних вузлів, двадцять три сеанси променевої терапії, а зараз подивіться: я здорова, щаслива, і лише тому, що знайшла в собі сили пройти цей тернистий шлях, не впадаючи у відчай. І всі хворі, що тут зі мною лежали, живі, продовжують працювати, мають гарний вигляд, бо не опускали рук і сподівалися на позитивний результат. І з вами теж усе буде гаразд, повірте, бо ви варті того, щоб жити!
Ніби сонце засяяло в палаті, веселка зійшла над головою присутніх. Усі почали всміхатися. Очі засяяли надією.
– Можна я вас усіх по черзі обійму? – зі сльозами на очах запитала Алла.
– А я сиділа й мріяла, щоб ця красива жінка мене пригорнула до серця, – щиро зізналася дівчина з ясними оченятами й раптово зворушливо розплакалася.
– Доню, як тебе звати?
– Таня!
– Усе буде добре, я молитимуся за тебе, чуєш, Тетянко? Ти віриш мені? У всіх усе буде чудово, і в тебе також! Знайдіть тисячу причин, щоб радіти сонцю, зливам, веселкам у небі, дітям, онукам і кожній комашці на цій землі. Моліться Богові – і він почує ваше бажання тішитися життям. Вірте, бо віра гори зрушує! Жодний день, посланий Богом, не повинен минути марно! Тільки сильний здолає смерть і відшукає зорі в своїй душі…
Полишивши Київський онкологічний центр на Верховинній, Алла повільно йшла зимовим містом до метро, і на серці було затишно, спокійно, благодатно. Учорашній аналіз крові на онкомаркери був чудовий. В очі блиснув сонячний зайчик. «Що ж, – подумала усміхнувшись, глянула в небо, – незабаром весна, життя триває…».